Економічні аспекти комерціалізації інтелектуальної власності

Об’єктом ліцензій є:

- запатентований винахід чи технологічний процес;

- технологічне знання і досвід, ноу-хау;

- промислові знаки;

- товарні знаки.

Як і будь-які міжнародні торговельні операції, ліцензійна торгівля на світовому ринку здійснюється шляхом укладання угод. Ліцензійна угода ‒ це договір між двома сторонами про умови передачі й експлуатації науково-технічних, економічних або будь-яких інших знань, які мають, або не мають правового захисту.

За способом передачі технології ліцензійні технології поділяються  на:

• самостійні – коли технологія передається незалежно від її матеріального поля;
• супутні – коли ліцензія надається одночасно з укладенням контракту на будівництво підприємства.

 

Види ліцензійних  платежів

Одним із найважливіших питань при укладанні ліцензійної угоди  є визначення ціни ліцензії та вибір  форми платежів, що безпосередньо  пов'язано з питанням визначення ефективності ліцензування як способу  виходу на міжнародні ринки.

Ліцензійні платежі – визначена винагорода лізензіарові виплачувана ліцензіантом як відшкодування за надання прав та використання предмета угоди. Вартість ліцензії формується на підставі оцінки можливого прибутку одержуваного від використання прав виготовляти ту чи іншу продукцію.

На практиці використовуються декілька видів ліцензійних платежів: періодичні (роялті), паушальні, комбіновані, на компенсаційній основі, фіксовані.

Поточні (періодичні) платежі-роялті ‒ це платежі, що виплачуються ліцензіатом ліцензіару протягом усього терміну дії ліцензійної угоди, починаючи з дати набуття чинності угоди, або, що трапляється частіше, із початку комерційного використання об'єкта ліцензії. Роялті як форма виплати ліцензійної винагороди вигідні ліцензіату, а в ряді випадків і ліцензіару. В основі роялті лежить реальний прибуток, який одержує ліцензіат за ліцензією.

Паушальні платежі ‒ це визначена і зафіксована в тексті ліцензійної угоди сума, що фактично не залежить від ступеня освоєння і комерційної реалізації об'єкта ліцензії. Паушальні платежі застосовують:

• коли ліцензіар продає ліцензію маловідомому йому ліцензіату;
• немає реальної можливості здійснити ефективний контроль за діяльністю ліцензіата з використання ліцензії;
• існує необхідність одержання одноразової значної суми грошей, необхідної для покриття ліцензіаром витрат, пов'язаних із розробкою об'єкта ліцензії і підготовкою укладання ліцензійної угоди.

Паушальна форма платежу  має певні переваги для сторін ліцензійної угоди. Вона захищає  ліцензіара від ризику, пов'язаного  із зривом або невдалим використанням  об'єкта ліцензії ліцензіатом, зумовленим сформованою кон'юнктурою, посиленням конкуренції тощо. У випадках надання  повної або виняткової ліцензії, а  також при передачі ноу-хау, що супроводжує  ліцензії, вона виступає також інструментом хеджування ризиків, оскільки в цьому  випадку ліцензіар змушений розкривати всі секрети об'єкта ліцензії без  серйозних гарантій з боку ліцензіата.

Комбінована форма  виплати ліцензійної винагороди передбачає виплату початкових платежів (як правило, в один прийом) та виплату другої частини ліцензійної винагороди у вигляді роялті у звичайному порядку після закінчення кожного звітного періоду.

Ліцензійні платежі  на компенсаційній основі — це виплата ліцензійної винагороди продукцією, зробленою за ліцензією. При цьому ціна ліцензії спочатку розраховується в грошовому вираженні, а потім переводиться в натуральну форму з урахуванням встановленої для виробленого за ліцензією продукту ціни.

Фіксовані платежі, як і паушальні, не залежать від фактичного обсягу виробництва і продажу продукції за ліцензією, однак виплачуються протягом усього терміну дії ліцензійної угоди.

 

Поняття комерційної  концесії

Комерційна концесія ‒ це підприємницька діяльність, що здійснюється на підставі договору комерційної концесії і полягає у наданні однією стороною концесійних відносин (правоволодільцем) другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку права використання на платній основі комплексу належних право-володільцеві виключних прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Комерційна концесія як вид  підприємництва, що здійснюється на підставі відповідного договору (франчайзинга, франшизи) набула значного поширення  лише в 70-х роках XX століття.

Виділяються такі специфічні риси договору комерційної  концесії (франчайзингу, франшизи), що відрізняють його від інших договорів, в т. ч. концесійних, ліцензійних:

1. спеціальний суб'єктний склад: сторонами договору можуть бути лише суб’єкти підприємницької діяльності;
2. необхідним елементом предмета договору є надання правоволодільцем користувачеві комплексу виключних прав;
3. за договором комерційної концесії користувачеві надається лише право використовувати відповідні виключні права, що належать правоволодільцеві, без їх передання (уступки) контрагенту;
4. метою є надання користувачеві комплексу виключних прав, що належать специфіка прав та обов'язків сторін договору, зумовлена його метою. Так, правоволоділець, наділяючи користувача правом на використання комплексу виключних прав, повинен надавати користувачеві технічне та консультаційне сприяння, навчати його працівників, контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються). У такий спосіб досягається створення чи розширення мережі правоволодільця щодо виробництва та збуту товарів (робіт, послуг);
5. попри повну економічну залежність від правоволодільця, користувач зберігає свою юридичну самостійність та діє у сфері майнового обігу від свого імені за умови інформування споживачів (покупців, замовників) про використання ним виключних прав правоволодільця;
6. з метою захисту інтересів правоволодільця і відповідно - виключення посилення конкуренції на ринку товару, для виробництва якого користувачеві передається комплекс виключних прав, в договір включаються різного роду обмежувальні умови щодо діяльності користувача1.

Комерційна концесія може здійснюватися не лише на підставі договору комерційної концесії. Водночас таким договором може бути передбачена  можливість укладення користувачем договору комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії. До договору комерційної субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії, встановлені законом, якщо інше не випливає з особливостей субконцесії.

 

Ціль проведення оцінки вартості інтелектуальної власності

Потреба в оцінці вартості інтелектуальної власності  виникає у зв'язку з:

— визначенням бази оподаткування в процесі придбання та продажу об'єктів інтелектуальної власності;

— здійсненням корпоративних операцій, пов'язаних з емісією (ремісією) статутних фондів господарських товариств;

— визначенням вартості виключних прав, що передаються на підставі договору купівлі-продажу об'єктів інтелектуальної власності чи ліцензійних договорів на право використання таких об'єктів;

— визначенням розміру компенсації (розміру відшкодування), яку потрібно сплатити відповідно до діючого законодавства власнику інтелектуальної власності за порушення його виключних прав;

— внесенням об'єктів інтелектуальної власності при здійсненні інноваційних чи інвестиційних проектів;

— поширенням ринків збуту (шляхом надання франшизи (межі відхилення кількості поставленого товару від зазначеного у договорі) та ін.);

— організацією страхування;

— передачею інтелектуальної власності під заставу з метою отримання кредитів;

— визначенням збитків, отриманих неправомірним використанням об'єктів інтелектуальної власності;

— банкрутством підприємства у процесі його ліквідації з метою задоволення позивів кредиторів;

— проведенням приватизації (відчуження) державного майна.

За своєю сутністю об'єкти інтелектуальної власності не мають  неуречевленої форми, тому їх вартість не визначається з використанням  традиційних показників, що застосовуються при здійсненні оцінки матеріальних об'єктів. Світовий досвід показує, що питання адекватної ціни складне  як практично, так і теоретично. Ймовірність  та суб'єктивність у такій оцінці очевидна, що потребує залучення до розрахунку вартості інтелектуальних  об'єктів більш удосконаленого методичного  інструментарію.

При цьому слід зазначити, що розрахунки вартості об'єктів інтелектуальної  власності здійснюються для певних цілей і не можуть бути використані  для інших.

Методика оцінки вартості інтелектуальної власності розробляється  для відповідного об'єкта під конкретного  замовника, оскільки потреба у такій  оцінці виникає, як правило, у зв'язку з відчуженням відповідних виключних  або невиключних прав.

 

Основні підходи  до оцінки об’єктів права інтелектуальної  власності

При здійсненні розрахунків  вартості об'єктів інтелектуальної  власності світова практика напрацювала  ряд загальних теоретичних підходів, до яких належить доходний, витратний  та ринковий. Кожний з них має  свої методи та методологію.

 

Основні методи витратного підходу

Витратний підхід заснований на припущенні, що потенційний покупець, володіючи відповідною інформацією  про предмет купівлі, не заплатить  за нього більше, ніж за інший  об'єкт у складі нематеріальних активів тієї самої корисності. Передбачається визначення витрат на відтворення первісної вартості об'єкта інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів підприємства з урахуванням його подальших поліпшень чи його заміни за вирахуванням обґрунтованої поправки на суму амортизації за період використання оцінюваного об'єкта з метою встановлення його реальної вартості. Для об'єктів нематеріального характеру властивий строковий і моральний знос.

Основними методами, що реалізують витратний підхід, є метод визначення початкових витрат, метод вартості заміщення та метод відновлюваної  вартості. Вартість інтелектуальної  власності, що визначається за методом визначення початкових витрат, має назву історичної, оскільки вона передусім базується на фактично здійснених витратах згідно з бухгалтерською звітністю підприємства за кілька років.

При оцінці інтелектуальної  вартості за методом вартості заміщення використовують принцип заміщення, згідно з яким максимальна вартість власності визначається мінімальною ціною, яку потрібно заплатити при купівлі об'єкта, еквівалентного за функціональними можливостями і варіантами його використання або такого, що має аналогічну споживчу вартість.

Метод відновлюваної  вартості є найбільш прийнятним для розрахунку вартості прав на унікальні об'єкти інтелектуальної власності. Відновлювана вартість об'єкта інтелектуальної власності визначається як сума витрат, необхідних для створення нової, точної копії оцінюваного об'єкта на підставі сучасних цін на сировину, матеріали, енергоносії, комплектуючі витрати тощо.

 

Основні методи дохідного  підходу

Дохідний підхід до оцінки  майнових  прав  інтелектуальної  власності   ґрунтується   на   застосуванні   оціночних   процедур переведення очікуваних доходів  у вартість об'єкта оцінки.

Дохідний підхід  застосовується  для  оцінки  майнових   прав інтелектуальної власності у  випадку, коли можливо визначити  розмір доходу,  що отримує або  може отримувати юридична чи фізична  особа, якій належать такі права, від  їх використання.

 Основними  методами  дохідного підходу,  що застосовуються  для  оцінки  майнових  прав  інтелектуальної  власності,  є  метод непрямої  капіталізації  (дисконтування грошового потоку) та метод прямої капіталізації  доходу.

Зазначені методи   застосовуються   для   оцінки    цілісного  майнового   комплексу,   в  якому  використовується  об'єкт  права інтелектуальної  власності,  і   майнових   прав   інтелектуальної  власності як окремих об'єктів  оцінки.  У разі оцінки майнових прав інтелектуальної  власності  шляхом  виділення  вартості  майнового  права  з вартості цілісного майнового  комплексу оціночні процедури повинні  відповідати вимогам Національного  стандарту  N  3  "Оцінка цілісних майнових комплексів".

Застосування      методів      непрямої     капіталізації (дисконтування грошового  потоку) та  прямої  капіталізації  доходу для  оцінки  майнових  прав  інтелектуальної  власності  передбачає визначення розміру тієї частини доходу,  що отримана у  зв'язку  з наявністю  у  юридичної  або фізичної особи таких прав.  При цьому грошовим потоком чи доходом може бути:

• для методів переваги  у  прибутку  і  розподілу  прибутків  - різниця  між  прибутком  суб'єкта права інтелектуальної власності, отриманого в результаті використання об'єкта права інтелектуальної власності,   та   прибутком,  отриманим  без  використання  такого об'єкта;
• для методу додаткового прибутку - додатковий  прибуток,  який отримано  суб'єктом  права  інтелектуальної власності в результаті використання об'єкта права інтелектуальної власності;
• для методу роялті - ліцензійний платіж  за  надання  прав  на використання об'єкта права інтелектуальної власності.

Застосування   методу   переваги  у  прибутку  передбачає дисконтування або пряму капіталізацію  різниці  між  прибутком  від  діяльності    суб'єкта   права   інтелектуальної   власності,   що провадиться  з   використанням   об'єкта   права   інтелектуальної  власності, та прибутком, отриманим  від такої діяльності, за умови, що вона провадиться без використання зазначеного об'єкта.