Біографія та особисте життя

Мотивуючи відставку Шелеста, Л. Брежнєв   закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах націоналізму». Книга Шелеста «Україна наша радянська» зазнала гострої партійної критики за «ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Видану тиражем 100 тис., її вилучили з продажу та з бібліотек.

У квітні 1973 Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію. Йому заборонили оселитися в Україні, тримали під постійним негласним наглядом.

У 1972 р. лідером комуністів республіки став Володимир Щербицький – десятий керівник КПУ.

б) Початок кар’єри

Політична кар'єра В. Щербицького  розпочалася ще за часів Й. Сталіна  в Дніпродзержинську наприкінці 40-х — у першій половині 50-х pp. Після демобілізації вернувся додому і влаштувався на роботу начальником бюро планово-попереджувальних ремонтів коксохімічного заводу. Невдовзі його обрали секретарем партбюро цього заводу. Від січня 1948 р. працював у Дніпродзержинському міськкомі партії — спочатку завідуючим оргінструкторським відділом, а з серпня того ж року — другим секретарем міськкому. У 1952 р. — парторг ЦК КПРС Дніпродзержинського металургійного заводу. Від серпня 1952 р. до лютого 1954 р. — перший секретар Дніпродзержинського міськкому Компартії України. У 1954—55 рр. — другий, а у 1955—57 рр. — перший секретар Дніпропетровського обкому. У 1957 р. став членом президії (згодом політбюро) і секретарем ЦК Компартії України. На ХХ з’їзді КПРС обраний членом Центральної ревізійної комісії.

   На цих посадах зарекомендував себе здібним організатором і господарником. 1961 р. його призначають головою Ради міністрів УРСР.  Від жовтня того ж року — кандидат у члени президії ЦК КПРС.

  Але у В.Щербицького  виникають непорозуміння з М.Хрущовим. Спроба В. Щербицького протидіяти  волюнтаристським методам управління  і безглуздим експериментам в  економіці коштувала йому відставки.  У липні 1963 р. увільнений від  обов’язків голови РМ. Вернувся  у Дніпропетровськ, був обраний  першим секретарем Дніпропетровського  промислового обкому Компартії  України. Після повернення КПРС  до попередньої партійної структури  очолив Дніпропетровський обком  Компартії України.

в) Діяльність Першого секретаря ЦК КПУ;

    Після приходу до влади Л. Брежнєв тричі ставив питання про повернення свого протеже, весь час наражаючись на гостру протидію з боку П.Шелеста. Врешті-решт у жовтні 1965 р. В. Щербицький знову очолив український уряд. Питання про те, кому був зобов’язаний В.Щербицький щасливим поворотом долі, є риторичним. Зрозумілим є й те, що він усіляко підтримував “лінію Брежнєва”. Родове коріння Брежнєва і Щербицького не перепліталося, але росли вони з одного ґрунту: були земляками. На цьому міцніли відчуття земляцтва та єдиного клану.

   Після обрання  В.Щербицького (разом із П.Шелестом) членом Політбюро ЦК КПРС, стало  ясно: у керівництві партійної  організації України назрівають  зміни. Наявність двох представників  однієї республіки у вищому  керівництві КПРС – явище тимчасове.  Справді, у березні 1972 р. П.  Шелест і очолюваний ним ЦК  Компартії України були піддані  гострій критиці на Політбюро  ЦК КПРС за «недоліки у справі  інтернаціонального виховання трудящих  і примиренське ставлення до  проявів націоналізму». Виконуючи  вказівку Л.Брежнєва, Політбюро ЦК  Компартії України в травні  звільнило Шелеста від обов'язків  першого секретаря і члена  Політбюро. Пленум обрав Першим секретарем ЦК В.Щербицького. Шелест був переведений до Москви, а через рік – виведений із складу Політбюро ЦК КПРС і відправлений на пенсію.

   Відставка П. Шелеста  зробила партійну організацію  України керованою. Зобов’язаний  Л.Брежнєву своїм кар’єрним зростанням, В.Щербицький підтримував свого  патрона всім, всюди і всяк. Він  не лише демонстрував відданість, але й дійсно був відданий  йому. Це розв'язувало Л. Брежнєву  руки, зміцнювало його авторитет  як в Москві, так і в країні  загалом. 

   У травні 1972 року  першим секретарем ЦК КПУ обирають  В. Щербицького, який понад  сімнадцять років перебував на  цій високій посаді. 
 
Щоб зміцнити своє становище, В. Щербицький замість прибічників П. Шелеста на звільнені посади призначав своїх людей. Серед його висуванців були: невтомний «борець з націоналізмом» В. Маланчук (секретар ЦК з питань ідеології, науки та культури), О. Ляшко (голова Ради міністрів УРСР), І. Грушецький та О. Ватченко (голови Президії Верховної Ради УРСР), В. Сологуб (голова профспілок України), В. Федорчук (голова КДБ) та ін. Унаслідок кадрових переміщень В. Щербицький досяг потрібного балансу керівних сил, що гарантували йому повну підтримку й стабільність влади.

Окрім радикальних кадрових змін у вищих ешелонах влади, відбулися  істотні зміни й на нижчих рівнях республіканської партійної організації. Під час обміну партійних документів у першій половині 70-х pp. з партії виключено З тис. осіб. У той  час позбавлення партійного квитка означало кінець кар'єри й трактувалося як одне з найсуворіших покарань. 
 
За часів керівництва В. Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. З ініціативи Л. Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення напружено працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї, провідником якої став В. Маланчук, призначений на посаду секретаря ЦК Компартії України з ідеології в жовтні 1972 р. за пропозицією М. Суслова.

Любов до історії України  і української мови стала вважатися  достатньою підставою для звинувачень  у націоналізмі. Спираючись на безпосередню підтримку Москви, виконуючи прямі  вказівки М.Суслова, якому він був  зобов’язаний своїм підйомом, за мовчазною  згодою В.Щербицького, В. Маланчук розпочав ідеологічну чистку. Україну заплеснула хвиля відставок, звільнень, арештів. Сервілізм української влади  по відношенню до центру обернувся  для України колосальними людськими, матеріальними, духовними і культурними  втратами. Російська мова, як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з освіти, науки, культури. Викладачі російської мови та літератури в середніх школах мали більшу платню, ніж викладачі української. У містах переважна більшість шкіл були російські або лише російські. Діловодство на республіканському рівні велося російською мовою. Певні категорії вихідців з Росії (зокрема військовослужбовці) мали значні пільги на позачергове отримання житла в містах України. Усе це сприяло тому, що українська мова витіснялася навіть з побутового рівня.

Крім того репресувалися дисиденти. Найменші спроби вираження опозиційних  ідей присікалися. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі.

Але на відміну від сталінських  часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала  дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати  дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й  навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення  або запроторювали до психіатричних  лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності в Україні  таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських репресованих.

У період перебування В. Щербицького  на чолі Компартії України у квітні 1978 року була прийнята нова Конституція  УРСР. Вона була майже копією Конституції  СРСР 1977 року. Обидва Основні закони ще більше обмежили права України. Декларовані  в них лібералізація політичної системи, демократичні свободи, державний  суверенітет аж до можливості виходу із СРСР не заважали керівництву КПРС застосовувати на практиці добре  перевірену в попередній період тоталітарну форму правління. Спроби певної частини населення скористатися своїми конституційними правами жорстоко переслідувалися владою. Щоб законодавчо закріпити партійний диктат, у Конституції СРСР та Основних законах союзних республік містилася спеціальна шоста стаття, яка проголошувала КПРС керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть у сталінській Конституції 1936 року. За В. Щербицьким процеси підміни державних установ партією набули нового імпульсу. Посилилося зрощення партійних структур. У 1985 році комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987р.- 43,7% складу місцевих Рад республік. Також відбувалося взаємопроникнення управлінських кадрів до партійних органів. Поглибленню всіх цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. ( 1977р.- майже третину складу виборних профспілкових органів становили члени КПУ) . Оголосивши себе в Конституції 1977р.  «ядром політичної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для досягнення цієї мети було обрано характерний шлях – кількісне зростання Компартії, тоді майже нікому не відмовляли у вступі до КПРС.

Серед московського керівництва  В.Щербицький був “своїм серед своїх”. Як Л.Брежнєв і деякі його найближчі  співробітники, він належав до так  званого дніпропетровського ядра партійно-державної  когорти СРСР 70 – 80-х років. Його знали й поважали. Він відзначався  твердістю у відстоюванні “принципово-правильних партійних позицій”. Та разом з  тим, він намагався відстояти  Українську РСР у Радянському  Союзі. “В цьому братерському союзі, – говорив В.Щербицький у 1977 році на урочистому засіданні, присвяченому 60-річчу Великого Жовтня, – вперше в історії з’єднав свої споконвічні  землі, розправив богатирські плечі  й піднявся до вершин економічного і духовного розвитку народ України. В єдиній союзній державі –  його щаслива доля, його світле майбутнє” (Щербицкий В.В. Избранные речи и  статьи. – М.,1978.- С.487). І хоча в  ті роки подібні слова говорив  практично кожен, хто був “при владі”, дії В.Щербицького з його словами практично не розходились. 

   У “про-московський стиль” розвитку України В.Щербицький не лише вписався, але й став його активним провідником, хоча й добре розумів, що цей шлях цивілізаційної перспективи не має. Характеризуючи тогочасні роздуми, сумніви, настрої першої посадової особи республіки, його перший помічник В.Врублевський згадував наступне: “…экономика Украины, как и всех союзных республик, развивалась в едином народнохозяйственном комплексе. Централизация управления позволяла достичь необходимых результатов в экстремальных ситуациях, таких как война и восстановление... Однако, однобокий упор на централизацию неизменно и неизбежно порождал перекосы, обусловленные функционированием унитарного государства. В интересах центра, зачастую сиюминутных, игнорировались интересы республик... Диктат центра нарастал, нередко принимал форму бездумной, близорукой политики. Приоритет внешнеполитической доктрины и гонка вооружений изматывали экономику, надрывали становой хребет страны. Она не могла одновременно решать эти две задачи. В результате в стране развивались параллельно две экономики – гражданская и оборонная, между которыми пролегла китайская стена. Ни с чем не сравнимая милитаризация неизбежно вела к диспропорциям, дисбалансам, к стагнации в целом. 
 
Индустриальная мощь Украины, создаваемая общими усилиями страны в 30-е годы, а затем восстановленная в послевоенный период, в конце концов сказалась отсталой, особенно ее базовые отрасли. В результате инвестиционной политики центра износ основных фондов достиг 50—60% . Преобладание группы “А” привело к тому, что только 29% промышленности работало на потребительский рынок. Тяжелая промышленность все больше превращалась в чудовищного монстра, пожирающего капиталовложения и работающего прежде всего на себя. Экстенсивные факторы производства исчерпывались. И несмотря на все усилия, темпы экономического роста стали падать. Тяжелейшими кандалами на ногах экономики висели долгострои, незавершенка, сверхлимитные запасы неустановленного оборудования, в том числе импортного. Все это свидетельствовало о том, что резервы и возможности административно-командной системы были исчерпаны...”

    Розвиток ситуації  В.В.Щербицький розумів, оцінював  і прогнозував реалістично. Поза  всяким сумнівом, він розмірковував  також і над стратегією здійснення  змін. Розмірковував, залишаючись  елітним партійним керівником, сином  свого часу. Вийти за їх межі  він, зрозуміло, не міг і  не наважувався. 
 
“Свою команду” В.В. Щербицький формував за принципом особистої відданості, перевіреності спільною роботою, товариськості. Як і годиться, він старанно копіював те, що відбувалося в Москві. У результаті недовготривалої “кадрової селекції” на найвищі республіканські партійно-міністерські пости були “переміщені” понад 20 дніпропетровців. Всі вони добре розуміли, кому зобов’язані і як мають розраховуватись. Особиста відданість “першому” визначала стиль поведінки партапаратників республіки. “Дніпропетровська команда”, члени якої чимало робили для взаємної підтримки, виручки та сприяння в просуванні на високі пости, поступово “оволоділа Києвом”.  Кілька разів члени Політбюро пропонували обрати Л.М.Кравчука секретарем з ідеології. Зазвичай Володимир Васильович на це ніяк не реагував - товариші розуміли, що таку пропозицію він не підтримує. Востаннє кандидатуру Л.М.Кравчука назвали, коли В.В. Щербицький ішов на пенсію і в Політбюро обговорювалися пов'язані з цим кадрові перестановки. «Кого ще нам шукати? - говорили члени Політбюро. - Леонід Макарович - кандидат наук, закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС, уже кілька років очолює ідеологічний відділ ЦК. Хто ще, крім нього, іде на телебачення? Хто веде дискусії з рухівцями, дає їм відсіч?» На це Володимир Васильович, помовчавши, сказав: «Говорити про це з вами я стомився. Працювати вам. Як вирішите, так і буде. Але я цій людині не довіряю». Подальші події переконливо підтвердили обґрунтованість його сумнівів.