Вчення про субстанцію. Філософію нового часу

План

 

Вступ                                                                     2        

Вчення Б. Спінози                                                  3

Вчення Г. Лейбніца                                                6

Висновки                                                              11

Література                                                            13

 

Вступ

філософія раціоналізм субстанція спіноза лейбніц

Філософія Нового часу починається в XVII ст. В цей  час найважливішим об’єктом дослідження філософії стає природа і джерела знань. І тому у зв’язку з полемікою щодо предмету цих досліджень сформувалися два визначні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Раціоналісти (від лат. „розум”) джерелом і критерієм  достовірного знання вважали тільки розум, на відміну від емпіристів (від лат. „досвід”), які головну роль відводили чуттєвому пізнанню, досвіду, експериментальному дослідженню конкретних фактів. Ідеї та принципи розуму закладені, на думку раціоналістів, у загальних поняттях, у правилах логіки і в законах математики.

Представниками  раціоналізму були філософи Рене Декарт, Б.Спіноза і Г. Лейбніц. Саме ознайомлення з основними напрямами вчень  про субстанцію Б. Спінози і Г. Лейбніца є метою мого реферату, а проведення порівняльної характеристики їх вчень – завданням. Актуальність цієї теми полягає в тому, що проблема субстанції, яка була основною в ХVII ст., і на сьогодні продовжує бути темою обговорення прихильників і опонентів раціоналізму, при цьому цей філософський напрямок набуває нових підходів і відбувається його подальший розвиток і обґрунтування. А у його опонентів з’являються нові аргументи та докази на користь своєї точки зору.

Тепер розглянемо вчення про субстанцію Б. Спінози  та Г. Лейбніца.

 

Вчення Б. Спінози

 

Бенедикт (або Барух) Спіноза жив від 1632 до 1677 року. Походив з осідлої в Нідерландах єврейської сім'ї. У цій же країні він провів усе своє життя. Навчався в єврейській школі, де вперше зіткнувся з філософією. З латинською та грецькою мовами він познайомився тільки 1654 р.; тоді ж почав вивчати твори християнської схоластики, а також природничі науки, що перебували в цей час у розквіті. Особливий вплив на нього мав Декарт. За неправомірні погляди Спіноза був відкинутий своїми одновірцями, а 1656 р. його було виключено з общини і проклято. Відтоді цілковито присвятив себе науці, жив відособлено, спілкуючись лише з малим колом товаришів.

Так само як і  Декарт, Спіноза розумів пізнання раціоналістично. Для нього також  мірою істини була ясність та чіткість, а розум, який пізнає ясним та чітким способом, був для нього джерелом істини.

До раціоналістичної теорії пізнання він пристосував  раціоналістичну методологію. Визнавав ідею "універсальної науки", яку  запозичив у Декарта, і в «Етиці»  створив науку про світ, Бога, пізнання та діяльність, яка ґрунтувалась на спільних засадах і утворювала єдину наукову систему. Він також запозичив типову для раціоналістів думку, що математика є взірцем для науки.

Такі риси характерні для вчення Б. Спінози:

Пантеїзм. У  філософії Декарта Спіноза засуджував її дуалізм: дуалізм Бога і світу, мислення та протяжності, душі та тіла, свободи і механізму. Але він намагався подолати дуалізм, виходячи із засновків самого Декарта; з його дефініції субстанції (субстанція є тим, що існує саме по собі і що може бути зрозуміле через самого себе) робив висновок, що субстанція є тільки одна, і нею є Бог. Бо для того аби щось існувало завдяки самому собі, воно не може бути чимось обмежене; воно повинне бути нескінченним, а нескінченна субстанція - це Бог. Субстанція не може бути створена, бо тоді вона б мала причину й існувала б завдяки причині, а не завдяки самій собі. Отже, окрім Бога не може бути жодної іншої субстанції. Бог, або субстанція - це дві назви однієї ж і тієї речі.

Звідси випливає, що всесвіт не може існувати поза Богом, а тільки в Бозі. Як світ речей, так і світ мислення не є самодостатнім, а є проявом того, що є самодостатнє, тобто Бога. Вони не існують поза Богом, і тому Бог не існує поза ними. Бог, або природа - це дві назви однієї речі. За допомогою цього пантеїзму Спіноза повинен був подолати дуалізм Бога та світу.

Детермінізм. Властивості світу виводяться з  природи Бога, і виводяться вони з Нього згідно законів логіки. Причому світ підлягає тим самим  логічним законам, яким підлягають абстрактні ідеї. Така концепція повинна була подолати дуалізм ідеального та реального світів.

Тому що б  не діялось, воно діється з необхідністю, бо підлягає вічним законам. У світі  немає ні випадковості, ні свободи. Уся природа є механізмом, а  людина, її вчинки та діла, суспільство, держава, уся культура - все це також витвір механічного розвитку природи. Він визнавав універсальний детермінізм, за допомогою якого можна подолати дуалізм свободи і механізму.

Матерія та дух. Як показав Спіноза, всесвіт має  дві сфери: матерії та мислення. Він потрактував їх як два атрибути (attributa) однієї субстанції. Бог, який за своєю природою є нескінченним, володіє нескінченною кількістю атрибутів, з яких два - мислення та протяжність - доступні людському розуму. Отже, Бог є субстанцією мислячою та водночас протяжною. Відповідно до цих двох атрибутів Бога існують два світи: духовний та матеріальний; кожен модус (modus) субстанції належить до одного або іншого її атрибуту. Це мало подолати дуалізм матерії та свідомості.

Паралелізм. В людині тіло є протяжним, а душа мислячою; тим не 
менше тіло та душа людини співіснують у злагоді. Тіло і душа не можуть діяти одне на одне.

Порядок думок та порядок  тілесних станів знаходяться у взаємовідповідності. Цю відповідність Спіноза намагався  тлумачити через їх паралельність. Концепція психофізичного паралелізму була оригінальним задумом Спінози, який перебував у зв'язку з його моністичною концепцією буття. Психічні та фізіологічні явища, які тривалий час розуміли як явища однієї природи, потім радикально розірвані Декартом, тепер знову були зближені як паралельні. Цей паралелізм мав подолати дуалізм душі та тіла.

 

 

 

 

 

 

Вчення Г. Лейбніца

 

Ґотфрід Вільгельм Лейбніц  жив від 1646 до 1716 року. Народився  в Ляйпціґу, був сином ученого-правника, професора. З дитинства поглинав наукові книги, у віці 15 років вступив до університету, де вивчав право, математику і філософію; у 17 років написав працю «De principio individui». У 20 років став доктором права. Йому було запропоновано університетську кафедру, але, прагнучи більш повного та діяльного життя, він відмовився від цієї пропозиції. У віці 24 років став радником верховного суду в Майнці; у складі різних політичних місій провів близько чотирьох років у Парижі, 1673 та 1676 року їздив до Лондона, 1676 - до Амстердаму. Одночасно вивчав математику та природознавство. В цей час здійснив відкриття диференціального числення, займався вивченням праць філософів: Декарта, Гобса, Паскаля.

Це був мислитель, єдиний у своєму роді: філософія не знає більш всестороннього та оригінального мислителя. Передовсім він був філософом, але творчо працював і в багатьох інших науках. У своїх міркуваннях він поєднував найрізноманітніші точки зору: метафізичну, наукову, суспільну, релігійну. Характерною ознакою його мислення була тенденція до поєднання протилежних поглядів. Наступною ознакою було те, що можна назвати філософською уявою: здатність спрямовувати думку невідомими та несподіваними шляхами.

Основною  проблемою XVII століття була проблема субстанції. її започаткував Декарт своїм твердженням, що існують дві різні субстанції - тілесна і духовна. Але при цьому зіткнувся з труднощами, бо не міг пояснити, як дві такі різні між собою субстанції можуть діяти одна на одну. Лейбніц приймав необмежену кількість субстанцій. Однак твердив, що всі вони належать до одного роду. В цьому відношенні він був подібним до Гобса, але водночас був його протилежністю: якщо Гобс визнавав існування лише матеріальних субстанцій, то Лейбніц твердив, що матеріальних субстанцій не існує.

Тим не менше  явища, якими б різними вони не були, є між собою близькими, якщо ж вони недостатньо близькі, то завжди знайдуться між ними проміжні явища. В природі не існує стрибків, а є лишень переходи. Всюди у всесвіті панує неперервність, кожне явище є переходом між іншими явищами. Такий стан речей Лейбніц сформулював як закон неперервності (lex continui). Цей закон дозволив йому сполучати явища в ряди і зводити протилежності до єдності, навіть протилежність матерії та духу. Цей закон можна викласти в наступних тезах:

Існує багато субстанцій. Бо з одної субстанції не могла б утворитись множинність речей. У цьому погляді виразився метафізичний плюралізм Лейбніца, переконання в тому, що множинність явищ повинна мати джерело в самій природі буття. З такої позиції він протиставляв себе будь-якому монізму, а особливо тому, який проголошував Спіноза.

Субстанції  якісно відмінні. У протилежному випадку  неможливо було б пояснити різноманіття речей. Субстанції є індивідуальними, кожна має свій особливий характер. Індивідуальні субстанції, з яких складається дійсне буття, Лейбніц (свідомий своєї спорідненості з Аристотелем) назвав "ентелехіями", але називав їх "монадами" Отож свою метафізику він називав "монадологією".

Субстанції  не діють одна на одну. Лейбніц вважав незбагненним і неможливим, щоб субстанція могла зазнавати дії ззовні і  сама діяти назовні. Кожна монада - це замкнутий космос, оскільки 
вона є замкненим космосом, то зміни, яких вона зазнає, і властивості, яких вона набуває, можуть мати джерело тільки в її власній діяльності.

Субстанції  наділені силами. Оскільки є так, то субстанція повинна мати силу, тобто здатність перетворюватись; вона не може бути пасивною масою, якою механіцисти вважали матеріальну субстанцію. Таким чином Лейбніц прийшов до динамічної концепції субстанції. На противагу до своїх попередників, він вважав мінливість засадничою властивістю субстанції - в цьому полягало чи не головне відхилення Лейбніца від Декарта.

Субстанції  непротяжні і нематеріальні. Субстанції є неподільними: те, що є подільним, може утворювати багато субстанцій, але  не одну субстанцію. Проте, оскільки протяжність є подільною, субстанції є непротяжними. А оскільки матерія є протяжною, то субстанції, які є непротяжними, є нематеріальними. Отже, тіла, які є матеріальні, протяжні та подільні, не є субстанціями, вони можуть бути лише проявами субстанції.

Субстанції  мають здатність сприйняття. Таким  чином, властивості субстанцій аналогічні до властивостей психічних, і відношення між субстанціями повинні передовсім полягати в сприйнятті. Назвою сприйняття він охоплював стани різного  ступеня ясності, виразності й усвідомлення. Принцип неперервності дозволив йому сполучити в один ряд сприйняття різного ступеня ясності, свідомі і підсвідомі, від Божого всезнання до підсвідомих "малих сприйняттів" найнижчих субстанцій. Тільки Бог, досконала монада, сприймає всесвіт з досконалою ясністю. Найнижчі монади мають лише недосконалі сприйняття, несвідому подібні до тих, що їх зазнають люди в стані непритомності або глибокого сну. Оскільки субстанції не діють одна на одну, тому зміст сприйнять не може бути набутим внаслідок дії ззовні, а повинен бути природний для цих субстанцій.

Тіла як прояв  субстанції. Не будучи субстанціями, тіла є проявом субстанції. Стосовно до субстанції тіла є тим, чим є відображення тіл у дзеркалах стосовно до тіл. Тіла - це явища, але не ілюзія; це "справжні" явища, "добре узасаднені" (phaenomena bene fundata), бо певним чином відповідають природі субстанцій, що являються.

Субстанції  діють цілеспрямовано. До природи  монад належать не тільки сприйняття, але й бажання: саме вони є чинником змін у монадах. Бажання спрямовані на цілі; цілеспрямованість має характер реальний, тоді як механізму притаманний характер явище вий.

Субстанції  утворюють ієрархію. Менша або  більша досконалість уявлень спричинює  те, що монади більш або менш досконалі. Як більш або менш досконалі, вони утворюють ієрархію. Починаючи з монад, позбавлених самоусвідомлення, свідомість яких знаходиться ніби в стані сплячки, через нижчі душі, які мають лише сприйняття та пам'ять, і душі, що володіють самоусвідомленням і розумом, ієрархія доходить аж до вершини, якою є досконала монада: Бог.

Субстанції  утворюють гармонійний комплекс. Незважаючи на те, що кожна монада є  окремішнім і непроникним світом, всі вони знаходяться у взаємовідповідності. Згідність між душею та тілом, яка була однією з основних проблем XVII століття, була для Лейбніца вже тільки похідним випадком від загальної згідності у всесвіті.

Так діється  тому, що існує наперед встановлена  Богом гармонія долі монад розвиваються незалежно, але паралельно та узгоджено.

 

Висновки

 

Таким чином  ми розглянули вчення про субстанцію Б. Спінози і Г. Лейбніца. Спіноза  визнавав лише одну субстанцію, якою є  Бог, Бог і субстанція – це одне і теж саме. А Лейбніц приймав  необмежену кількість субстанцій.

З позиції  монізму Спіноза намагався розв'язати основні питання метафізики, які дискутувались у його епосі: відношення мислення та тіл він розглядав у дусі паралелізму, відношення Бога і світу - в дусі пантеїзму. Щоправда, як виявилось, послідовно зберегти моністичну позицію виявилось важко; в конкретних висновках Спіноза трактував тіла як залежні від мислення, ще частіше він розглядав тіла як первинні, а мислення як від них залежне - тоді його монізм уподібнювався до матеріалізму. Свою надзвичайно абстрактну метафізику йому вдавалось поєднувати з актуальними подіями: з раціоналістичної та детерміністичної теорії він виводив ідеї демократії та вільнодумства. Зовнішньою - але тільки зовнішньою - властивістю його системи було математичне викінчення.

На відміну  від Спінози, Лейбніц у своїй системі поєднав матерію з духом, несвідомі предмети з свідомими, творіння з Богом - і досягнув цілісного погляду на світ. Згідно неї, світ був сукупністю наділених силами одиниць, цілковито між собою відмінних і незалежних, однак узгоджених. Натомість усе, що ми маємо у повсякденному досвіді і що зазвичай вважаємо природою речей - просторовий та часовий характер, тілесність, причинність, - усе це для нього було тільки явищем. Система Лейбніца, незважаючи на те, що він користувався аргументами науки, була передовсім твором метафізичної уяви, і то такої живої та винахідливої, що її можна було б порівняти хіба що з тією, яка породила неоплатонізм.