Вчення Джона Локка про державу та владу

У своїх  суперечках з Британською короною  американські колоністи значною  мірою спиралися на аргументи, які вони знаходили в політичних трактатах Локка, саме там вони шукали підтримку й виправдання для своїх революційних дій. У цьому плані досить було б нагадати свідчення одного з активних учасників американської революції, основного автора тексту «Декларації про незалежність» Томаса Джефферсона, який вважав Локка одним із найславетніших людей Британії і розглядав його як політичного філософа, що стоїть в одному ряду з Платоном і Арістотелем. Він прямо вказував на політичну філософію Локка як на одне з джерел «Декларації про незалежність». Локкова філософія, на його думку, якнайкраще виразила вимоги здорового глузду, котрі, як він уважав, мають бути покладені в основу Декларації. [23,c.144]

Точка зору, згідно з якою ліберальна філософія Локка справила вирішальний вплив на формування американської політичної думки революційної доби, була досить поширена серед американських дослідників, можна сказати, вона домінувала серед них упродовж тривалого часу.

Джон  Локк розглядався ними як «великий американський філософ», як «керманич і пророк» американської революції, а його «Два трактати про державне врядування» розглядалися як її підручник. Гарним прикладом тут може бути відома праця Карла Беккера (Carl Becker) «Декларація про незалежність» (1942), в якій він зазначав, що «більшість американців засвоїли праці Локка як свого роду політичне Євангеліє». Декларація, доводив він, за її формою й фразеологією впритул наслідувала певні висловлювання з Другого трактату Д. Локка. І це було недалеким від істини, адже головні ідеї цього, визначального для революційної Америки документа і політичних трактатів Локка були майже тими самими. [9,c.253]

Локкова політична теорія містила у собі всі вирішальні доктрини Декларації, такі як:

1) доктрина про природну рівність;

2) інтерпретація  цієї рівності як природної  свободи; 

3) доктрина, згідно з якою держава - штучне  утворення, яке створюється людьми  на основі їхньої згоди і  для забезпечення їхніх природних  прав; і, нарешті, 

4) ідея  законності революції проти тиранії. 

Той факт, що Джефферсон не тільки включив до Декларації τι самі ідеї, а й використав ту саму мову, якою вони були висловлені в Локкових трактатах, не підлягає сумніву і визнається як безперечний практично всіма дослідниками американської політичної історії. Серед американських істориків склався своєрідний консенсус щодо вирішального значення ліберальних ідей Локка для становлення американської політичної системи. Сам термін « локкіанський консенсус » був запропонований Луїсом Гарцем (Luis Hartz) y його класичному дослідженні «Ліберальна традиція в Америці» (1955). Праця Гарца стала свого роду кульмінацією історіографічної традиції, яка асоціювала Локка з формуванням політичних основ Америки (American founding). Однак він поширив інтелектуальне домінування Локка далеко за межі революційного періоду на всю американську політичну думку. За Гарцем, тріумф локкіанського лібералізму став абсолютним: американське політичне суспільство є, завжди було й буде під інтелектуальним, ідеологічним і психологічним впливом локкіанського лібералізму. Домінування локкіанського лібералізму в американському суспільстві, на думку Гарца, навіть не залежало від знання Локка. Більшою мірою воно залежало від тих специфічних соціоструктурних умов, за яких американці жили від самого початку. Адже вони не перенесли соціополітичні структури Старого світу у Новий. Вони народилися рівними у такому місці, яке й сам Локк наводив як емпіричний приклад «природного стану». Локкіанський лібералізм не мав тут природних ворогів.

І річ  не в тім, читали самі колоністи Локка  чи ні, а в тім, що Локкова політична  філософія давала наукові категорії, які адекватно описували поведінку, що необхідно породжувалася певними соціальними умовами. Саме ці унікальні соціальні умови, доводив Гарц, дозволили американцям почати з Локком, залишатися з Локком і розвинути «абсолютну відданість» йому. Втім, як виявилося згодом, не все так просто. Аналіз літератури останніх десятиліть засвідчує, що локкіанська модель інтерпретації виявилася не тільки недосконалою, а й інколи неправдивою. Не дивно, що в середині минулого століття серед американських дослідників почався рух проти «ліберальної ортодоксії». Це був рух проти однобічної інтерпретації Американської революції й формування американської політичної думки. Починаючи з 60-х pp., y США розпочалася широка дискусія стосовно ідеологічних основ («founding ideology») Америки. Однак найголовніше тут було те, що в цю політико-ідеологічну боротьбу навколо так званої «американської проблеми» було втягнуто і постать Локка. З іншого боку, здавалося б, суто академічне питання щодо впливу філософії Локка на хід американської революції набуло великого значення для сучасної Америки, стало важливим життєвим питанням для її політичного майбутнього.

І це зрозуміло, адже ім'я Д. Локка передусім асоціюється  з політичним лібералізмом. Однак  лібералізм не є єдиною складовою  американської політичної думки. Від самого початку для американського способу мислення не менш важливою була й інша складова - республіканізм. [10,c.241]

Наприкінці 60-х почав формуватися новий  консенсус. Дослідники стали критикувати  Локка і ліберальну модель інтерпретації. Одним із перших серед них був Гаррі Вілз (Garry Wills), який зробив спробу замінити локкіанський лібералізм філософією шотландського просвітництва. Зокрема, він намагався заперечити зв'язок між Локком і Джефферсоном і натомість доводив, що вирішальний вплив на нього мав шотландський філософ Френсіс Гатчесон. Немає потреби повторювати тут усі його аргументи й піддавати критиці його аргументацію. Цю критику можна знайти в працях Рональда Гамови (Ronald Hamowy), Стівена Двореца, Майкла Зукерта (Michael P. Zuckert) та ін. Але, як зазначає Майкл Зукерт у своїй книзі «Природні права і новий республіканізм» (1994), більшість дослідників відповіли Вілзу критично й різко, показавши, що він просто помилявся.

Набагато  більшого значення для республіканської ревізії локкіанської моделі інтерпретації мали дослідження Джона Данна (John Dunn), британського історика і найавторитетнішого знавця політичної філософії Д. Локка. У своїй невеликій за обсягом, але впливовій праці «Політика Локка в Англії й Америці XVIII століття» (1969) Данн, спираючись на історичні факти, прагнув показати, що історики значно перебільшили вплив Двох трактатів Локка на колоніальну Америку. Не заперечуючи ні того, що колоністи знали ці трактати, ні того, що вони поважали Локка як політичного мислителя, він, однак, доводив, що Локкові трактати фактично не були настільки популярні в Америці, як можна було б припустити, беручи до уваги його репутацію як філософа. На думку Данна, вони стали популярними вже після 1750 p., і то завдяки популярності основної філософської праці Локка Дослід про людське розуміння. Данн переконує далі, що коли політичні Трактати набули певної популярності, традиція політичної поведінки в колоніальній Америці вже була сформована.

Нарешті, Данн робить висновок, що Другий трактат  Локка був лише одним серед  багатьох інших творів, в яких викладалася  революційна теорія вігів і якими  послуговувалися колоністи.

Причиною  ж того, що історики підкреслювали  виключну роль Локка, було те, не без  іронії зауважує британський дослідник, що вони просто недостатньо знали й читали інші політичні твори тогочасної Англії. Загальний висновок, який можна зробити, спираючись на аргументи Данна, такий: вирішальний вплив Локка на революційну думку Америки - міф. Бо вважати, що освічені американці виводили свої політичні погляди з його творів, не досить переконливо, а припускати, що колоністи сприймали його політичні ідеї, не читаючи його творів, шляхом, так би мовити, інтелектуального осмосу, з методологічної точки зору неправильно. Критична позиція такого авторитетного дослідника, як Джон Данн, до того ж належним чином документована, істотно вплинула на перегляд усталених поглядів щодо впливу Локка на революційне покоління Америки, вона сприяла мінімізації його ролі й підсиленню позицій іншої, республіканської моделі інтерпретації.

Детальну  критику республіканської ревізії, приміром, дає у своїй книзі «Неприкрашена доктрина. Локк, лібералізм та американська революція»          ( 1990) Стівен Дворец. Він наголошує, що цей переворот в історичному розумінні ідеологічних основ Америки є дуже серйозним. Ба більше, він може стати життєво небезпечним, оскільки подібна реінтерпретація прагне виключити з ідеології американської революції ту традицію політичної думки, яка виправдовувала релігійну толерантність, конституційну політику (обмежену законом державну владу) і народну революцію проти тиранії. Такий переворот стає життєво небезпечним, бо ж ця реінтерпретація прагне замінити лібералізм на «класичний республіканізм», тобто традицію, укорінену в ідеалах античної політичної культури, яка не знала персональної свободи, рівності або толерантності. Шлях, який торує така ревізія, зазначає Дворец, логічно веде до Левіафана. [3,c.78]

Найбільша вада «історіографічної революції», провадить він далі, полягає в  тому, що замість однієї однобічної моделі інтерпретації утверджується інша, така ж однобічна. Результат такої заміни може бути лише один - викривлення історичної правди. Адже спроби усунути Локка і політичну традицію, яку він репрезентував, з політичного фундаменту Америки не відповідає історичним фактам. На відміну від Беккера й Гарца, які не дуже переймалися документальним підтвердженням своїх висновків, Стівен Дворец, спираючись на значний масив історичних свідчень, зумів показати відчутну присутність Д. Локка в колоніальній Америці. Ці свідчення, зібрані з великої кількості первинних текстуальних джерел - політичних памфлетів, державних та інших офіційних документів, газет, кореспонденцій, релігійних проповідей тощо, свідчили про значно більший вплив політичних ідей Локка, ніж це дозволяли зробити дані, наведені Данном, Вілзом та ін. Усупереч заявам республіканських ревізіоністів, робить висновок Дворец, ці матеріали ясно показують, що у вирішальних політичних питаннях Локків Трактат про врядування був найчастіше цитованим небіблійним джерелом. Вони також показують, що революціонери формулювали і виражали свої цілі в локкіансько-ліберальних термінах і що суттєві питання і відповіді на них, сформульовані революційною думкою, були суттєвими питаннями й відповідями Локкової політичної теорії.

Критикуючи  однобічність республіканської моделі інтерпретації, Дворец підкреслює, що він не прагне встановити якусь нову інтерпретативну парадигму. Звільнення з полону республіканської парадигми, таким чином, не означає ані повернення до старої локкіанської моделі, ані прийняття будь-якої нової. «Обидва, Локк і Като, зробили внесок в основоположну доктрину Америки»,- підсумовує він.

Але неминуче постає питання: якою мовою все-таки говорили фундатори? Адже головні цінності класичного республіканізму протилежні цінностям класичного лібералізму. Чи й справді вони були ідеологічними білінгвістами? На думку Джерома Гил ера (Jerome Huyler), тут криється серйозна дилема, адже коли американці однаково серйозно ставилися до ідей Локка й неогарінгтоніанців, то як ці, настільки суперечливі погляди, можна автентично приписувати їх носіям. Спробу розв'язати цю проблему і, таким чином, примирити два підходи знаходимо в книзі Майкла Зукерта «Природні права і новий республіканізм» (1994). Автор підкреслює, що, ведучи мову про американську революційну ідеологію, нам слід говорити не про класичний, а про новий республіканізм, який не був у конфлікті з Локковою політичною філософією.

Навіть  більше, Локкова теорія природних  прав утворює основу для нового республіканізму, який, у свою чергу, став одним із засобів, за допомогою яких ця теорія набувала поширення. Прихильники класичного республіканізму помилково уявляли Като як анти-Локка. Це не відповідає дійсності: Като був джерелом, з якого і англійці, і американці XVIII ст. отримували знання про Локкову політику. Творці Като (Тренчард і Гордан) збудували новий республіканізм на фундаменті, сформованому Локком, хоча включили до нього і попередню вігівську політичну науку. Вони сплавили, таким чином, в одне ціле два, здавалося б, протилежні напрями думок.

Отже, суперечність було подолано, але в перебігу дискусії постало ще одне важливе питання, без відповіді на яке годі шукати й відповіді на питання про значення Локка для революційної думки Америки. Це - питання про автентичну інтерпретацію самого Локка. Адже, як зазначає Джером Гилер, «багато різних "Локків" з'явилося у Сполучених Штатах з легкої руки недавніх і давніх американських істориків». [2,c.170]

Не тільки критики Локка, а і його захисники  ґрунтувалися у своїх висновках  на різних аспектах його філософії. Беккер і Гартц, приміром, попри спільність поглядів щодо вирішального впливу ліберальної філософії Локка, трактували значення цього впливу по-різному. Коли Беккер робив акцент на Локковій теорії «природного закону» і природних прав, Гартц вживав термін «локкіанський лібералізм», головним чином, для позначення поведінки, зумовленої матеріалістичними цінностями та економічним егоїзмом. З іншого боку, такі критики Локка, як Страус або Макферсон, також усіляко підкреслювали буржуазний характер Локкової філософії, ідентифікуючи її із силами користолюбства та духом капіталізму. І таких прикладів можна навести чимало. Політичну теорію Локка часто     ідентифікували або з Гоббсовим гедонізмом, або з утилітаризмом Бентама, в ній намагалися побачити і протестантську етику праці, і практику сучасного капіталізму. Але чи відповідає все це власній філософії Локка, особливо коли брати до уваги не окремі її елементи, а повну систему його політичних і філософських поглядів. І що найголовніше, чи можна ототожнювати локкіанський лібералізм з його сучасними версіями?

За умов тлумачення філософії Локка в  дусі буржуазного етносу цілком зрозумілими стають зусилля визволити Америку з полону локкіанського лібералізму або, як писав ще один дослідник Дж. П. Діггінс, «врятувати душу американської політики». Проте ретельніше дослідження творів Локка відкрило б, що багато з того, що вважається «локкіанізмом», не може бути визнане думками, які належали самому Локку, і те, що оцінюється як локкіанський лібералізм, дуже часто суперечить найглибшим переконанням самого Локка.

Відкидаючи  такі тлумачення, як «злостиву карикатуру», і намагаючись віднайти автентичний образ Локка, Дворец, приміром, підкреслює теїстичний характер його лібералізму. Посилаючись на дослідження Данна, він зазначає, що релігійні настанови є ключем до його політичної філософії.                   Локк був щирим теїстом, а його політична теорія не може бути відокремлена від його релігійних переконань. [23,c.145]

РОЗДІЛ  2. ВЧЕННЯ ДЖОНА ЛОККА ПРО ДЕРЖАВУ І ВЛАДУ

2.1. Вчення Джона Локка про  політику, державу та владу.

Держава, по Локку, сукупність людей, що з'єдналися в одне ціле під егідою ними ж  встановленого загального закону і  що створили судову інстанцію, правомочну залагоджувати конфлікти між  ними і карати злочинців. Від всіх інших форм колективності (сімей, панських володінь) держава відрізняється  тим, що лише воно утілює політичну  владу, тобто право в ім'я суспільного  блага створювати закони для регулювання  і збереження власності, а також  право застосовувати силу суспільства  для виконання цих законів  і захисту держави від нападу ззовні.

Будуючи державу добровільно, прислухаючись  тільки до голосу розуму, люди гранично точно відмірюють той об'єм повноважень, які вони потім передають державі. Про яку-небудь повну, тотальну відмову  індивідів від тих, що всіх належать їм природних прав і свобод на користь  держави у Локка немає і  мови. Право на життя і володіння  майном, свободу і рівність, людина не відчужує нікому і ні за яких обставин. Ці невідчужувані цінності - остаточні  межі влади і дії держави, переступати  які йому замовлено.

Мета  цього об'єднання - загальне благо.

Питання, чи вважав сам Локк як і багато інших  представників школи природного права суспільний договір історичним фактом або просто користувалися  їм як раціоналістичною схемою, методом  обгрунтування певної політичної платформи, залишається відкритим. Друге рішення  залишається вірогіднішим.

 На  закон і законність Локк покладав  дуже великі надії. У встановленому  людьми загальному законі, визнаному  ними і допущеному по їх  загальній згоді як міра добра  і зла для дозволу всіх колізій,  він убачав першу ознаку, що  конституювала державу. Закон  в справжньому сенсі - ні в  якому разі не будь-яке розпорядження, витікаюче від цивільного суспільства в цілому або від встановленого людьми законодавчого органу. Титул закону має лише той акт, який указує розумній істоті поведінку, відповідну його власним інтересам і що служить загальному благу.  Якщо такої норми-вказівки розпорядження в собі не містить, воно не може вважатися законом. Крім того, закону повинні бути властиві стабільність і довготривалість дії. Свобода, по Локку - це не анархія, що прагнули вселити Філмер і інші сторононьки абсолютизму, і гарантія від свавілля, вона -  основа всіх інших прав людини, бо, втративши свободу чоловік, ставить під загрозу свою власність, благополуччя, життя. У нього немає більше засобів їх захистити.