Світогляд, його структкра і функції

     СВІТОГЛЯД, ЙОГО СТРУКТУРА І  ФУНКЦІЇ.

План.

1. Поняття світогляду.

2. Функції світогляду (онтологічний, гносеологічний, практичний, аксеологічний   аспекти).

3. Структура світогляду (буденний і теоретичний; індивідуальний і масовий рівні світогляду).

4. Типи світогляду.

5. Використана  література. 

     1. Поняття світогляду

     Світогляд — система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації. Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену картину світу (природи й суспільства), визначають місце і роль людини в ньому, фіксують норми поведінки та цінності життя, вказують життєві орієнтири. У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не кожне, навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому, що у ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а головним чином осмислюється сукупність відношень „Людина – світ”. Причому характер цих відношень розкривається з погляду історично визначених соціально-культурних потреб, інтересів, ідеалів і цінностей.

      У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уявлення мають відповісти на основне питання — питання про призначення людини, тобто про те, якими є цілі, цінності та способи справжнього людського буття. Світогляд — це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому відбувається осмислення й оцінка світу і місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої реальності та самої себе. 

      2. Функції світогляду (онтологічний, гносеологічний, практичний, аксеологічний  аспекти).

     Функція тлумачення, розуміння світу є однією з найважливіших, оскільки покликана розтлумачити людині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою. У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відношення «людина — світ». З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи відношень «людина — світ».

     1. Онтологічний (онтологія — вчення  про буття). У цьому аспекті  світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якого мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування. В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду—міфологічним, релігійним, науковим.

     2. Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З'ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки само пізнання—стихійний процес, в якому сумнів цілком природний. Однією з форм пізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так, у філософському вченні І.Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів—буття світу і, людина в цілому непізнанні.

     Інші  філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія  марксизму, визнають можливість одержання повного й істинного знання. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів пізнання, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання, віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини.

     3. Практичний, або праксиологічний.  У цьому аспекті світогляду  розкривається ставлення людини  до світу і самої себе з  погляду можливості, меж і способів  її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому. Як показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності. Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене, інше—що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення. Перша світоглядна настанова була властива для багатьох релігійних та філософських концепцій. Їх називають фаталістичними. Другий підхід характерний для деяких сучасних філософських напрямів, наприклад — екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку істота вільна, вона приречена на свободу, її життя—це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шляхів. У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності—пізнавальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці у і протестантизмі), моральної.

     4. Аксеологічний (аксеологія—вчення  про цінності). Це центральний  аспект світогляду. Крізь нього  переломлюється решта світоглядних  знань про світ і людину. У  цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися. Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відношень «людина — світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, другий (гносеологічний) і четвертий (аксиологічний) — духовних відношень. Проте чітко розмежувати відношення «людина—світ» і визначити їх як суто практичні й духовні можна лише за значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності. За своєю природою духовне і практичне—це два нерозривні моменти людського буття. Практична діяльність (перетворення природи, людини людиною) ґрунтується на пізнанні й усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному освоєнні людиною дійсності. З другого боку, свідомість (знання й цінності) як духовне освоєння дійсності виникає і розвивається у процесі виробничої та суспільно-історичної діяльності. Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням. Духовно-практичним, бо аксеологічний аспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через уявлення про сенс життя) є домінуючим. Світогляд—це спосіб самовираження людини у світі. Сутність людського буття — це діяльність. Вона ґрунтується на свідомості й має історичні грані свободи. Перетворюючи природний та соціальний світи, людина виражає в культурі, соціальних відносинах своє «Я», тобто свої ідеали, цілі, цінності. Тому в процесі життєдіяльності людей розкривається, виявляється у зовнішньому світі внутрішній світ людини. 

     3. Структура світогляду (буденний і теоретичний; індивідуальний і масовий рівні світогляду).

     У виділених чотирьох аспектах  світогляду його структура розкривається з  погляду способів людської діяльності, типів відношень «людина—світ». Поряд з цим її можна розглядати і з інших позицій.

     Через форми відображення і відповідні їм об'єкти. За такого підходу світогляд  прийнято структурувати, поділяти на буденний і теоретичний. Традиційно вони називаються  рівнями світогляду.

     Буденний  світогляд виникає як відображення щоденної діяльності людини. Передусім через почуття, настрої, емоції, логічно не оформлені уявлення. Буденний світогляд відображає світ і людське буття, як правило, без з'ясування їхньої сутності, причин, усвідомлення закономірностей виникнення. Буденний світогляд емоційно забарвлений. Він рухомий і мінливий. Сукупність уявлень про світ і людину не вимальовується у логічно струнку, завершену за формою картину. Буденний світогляд, як правило, позбавлений моменту самоусвідомлення. Людина не прагне пояснити сама собі, чому у неї таке бачення світу, саме таке ставлення до самої себе, довкілля, інших людей. У своїх буденних світоглядних уявленнях вона не тяжіє до усвідомленого вибору цілей і цінностей свого існування. Буденний світогляд створює у людини емоційно забарвлену модель світу та власного буття у ньому. Нерідко їй властиве полярне бачення, коли людина ділить усі явища на «свої» і «чужі», «добрі» і «злі». Ставлення людини визначається не осмисленими оцінками, а почуттями любові чи ненависті, особистими й груповими симпатіями й антипатіями. У філософській літературі буденний світогляд нерідко називають світовідчуттям, яке визначають як переживання людиною реальності та свого буття у ній.

     Теоретичний світогляд або теоретичний рівень світогляду. Ґрунтується він на таких формах відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. На цьому рівні відображення створюється концептуально оформлена модель світогляду. Світоглядна картина ґрунтується на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини. Внаслідок цього з'являється можливість тих чи інших явищ або подій. Людина може успішно планувати й реалізовувати свої дії, свідомо досягати визначених цілей і цінностей, організовувати власне життя відповідно до своїх уявлень про його сенс. У структурному відношенні теоретичний рівень світогляду характеризується логічною стрункістю й оформленістю. Явища і події, що відбуваються, пояснюються на основі розуміння їхньої сутності, знання причин і закономірностей. Необхідні компоненти теоретичного світогляду — розвинене самоусвідомлення, навички аналітичного мислення, а також момент сумніву. Йому властиве практичне ставлення як до змісту самого світогляду, так і до його практичної реалізації. Цей рівень світоглядних уявлень стає фундаментом для формування переконань, оптимістичної життєвої позиції людини. Як правило, у теоретичному світогляді відображається не щоденне людське життя з усією його унікальністю та рухливістю, а те, що властиве певним соціально-культурним пластам історичних епох, типам культур.

     Відмінності об'єктів світоглядного відображення особливо разюче виявляються у двох його структурних утвореннях— індивідуальному  і масовому світогляді. Критерієм  такої структуралізації є відмінності  між соціальними суб'єктами як носіями  світогляду, тобто між індивідуальним і соціально-груповим буттям людини, а також між індивідуальною і груповою свідомістю як типами духовності, формами свідомості. Індивідуальний світогляд відображає специфіку, неповторні риси людської особистості, особливості її існування. У масовому світогляді відображається те, що властиве життєдіяльності багатьох людей, таким соціально-історичним суб'єктам, як, наприклад, соціальні прошарки (групи), класи, нації, а також те спільне, що характерне для буття людей на певних історичних етапах у межах певних культур.  

     4. Типи світогляду.

     Структуру світогляду можна розглядати в історичному  аспекті як послідовний розвиток і зміну певних типів світогляду, що були найбільш загальними його формами  чи типами на різних етапах еволюції людського суспільства.

     Традиційно  виділяють такі історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, науковий. У  деяких трактуваннях розмежовуються певним чином філософія і наука і, отже, науковий світогляд і філософія  як теоретична форма світогляду.

     Міфологічний  світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

     Сила  й істинність міфу для кожної приналежної  до роду особи зумовлені цілісністю роду як соціальної спільноти. Якщо хтось із членів роду порушував норму поведінки (табу), то покарання, за тогочасним переконанням, випадало не обов'язково йому, а будь-кому з роду. Проте це було рівноцінним покаранню справжнього винуватця, адже рід був єдиним цілим. Природно, що в таких умовах порушення норм одним членом роду пов'язувалось з нещасним випадком («покаранням») будь-кого з роду. Це зумовлювало взаємоконтроль членів роду. При цьому зв'язок між «злочином» і «карою» функціонував без звертання до потойбічного світу. Примітивні міфології не знають ідеї потойбічного світу "як пекла і раю. Навіть у Старому Завіті Бог, укладаючи договір з Авраамом, апелює не до потойбічного світу, а до роду в особі Авраама: якщо ти будеш слідувати Завіту, примножу твій рід, як пісок на березі моря, коли ж порушуватимеш Завіт, помщусь і далекому поколінню. Це засвідчує силу міфу — силу родової тотальної спільноти над індивідом. Міф — це насамперед зовнішній контроль над індивідом.