Історичні аспекти християнства

     Крім  того, на той же момент часу існувало 48 урядових органів, підпорядкованих в більшості своїй міністерствам, але також трьом іншим ЦОВВ.

     На  організаційну структуру апарату  управління, його кадровий склад, форми  і методи діяльності значною мірою  впливають стереотипи колишньої  командно-адміністративної системи, а  також вади, притаманні існуючій системі публічного управління - неадекватні умовам політичної і економічної  багатоманітності та роздержавлення усіх сфер суспільного життя.

     Проте публічна адміністрація не відповідає стратегічному курсу держави  до демократії та європейських стандартів урядування, оскільки залишається неефективною, схильною до корупції, внутрішньо суперечливою, надмірно централізованою, закритою від суспільства, і відірваною від потреб людини

     Основними причинами такого стану є:

     1) незавершеність трансформації Кабінету Міністрів України в орган політичного керівництва:

     нечітке розмежування функцій щодо формування та реалізації державної політики між  вищими органами влади — Президентом  України та Кабінетом Міністрів  України;

     незабезпеченість  наступництва під час зміни Кабінету Міністрів України;

     2) нераціональна система органів  виконавчої влади на центральному  рівні:

     необґрунтовано  велика кількість центральних органів  виконавчої влади фактично рівних за статусом з міністерствами;

     нечітка класифікація центральних органів виконавчої влади, значна різноманітність їх видів породжує часті та невиправдані зміни статусу органів, зумовлює загальну нестабільність системи;

     незавершеність  розмежування  в системі між  органами функцій з формування та  реалізації державної політики, таких як управління державною власністю, нагляд та контроль, надання адміністративних послуг тощо;

     незавершеність  розмежування політичного та адміністративного  керівництва в міністерствах;

     низький рівень координації  та взаємодії  між центральними органами виконавчої влади;

     слабо розвинуті та неефективні  механізми  підзвітності, нагляду та контролю щодо центральних органів виконавчої влади, які спрямовуються та координуються  міністрами;

     відсутнє  чітке законодавче визначення статусу, компетенції та основних засад діяльності незалежних регуляторів, і як наслідок - незахищеність національних комісій регулювання природних монополій від політичного втручання у їх діяльність;

     галузевий принцип утворення багатьох центральних органів виконавчої влади та породжувані цим конфлікти функцій і надмірна організаційна фрагментація відповідальності за державну політику;

     значна  невизначеність щодо внутрішнього розподілу  відповідальностей та функцій в  системі центральних органів  виконавчої влади, що спричиняє дублювання діяльності, розпорошення та нераціональне використання людських і фінансових ресурсів;

     3) неефективна організація виконавчої  влади на місцевому рівні:

     неефективний  механізм взаємодії Кабінету Міністрів  України з місцевими державними адміністраціями;

     нечітке визначення статусу голів місцевих державних адміністрацій;

     нечітке розмежування повноважень між місцевими  державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, неефективний механізм їхньої взаємодії;

     4) неефективне місцеве самоврядування  та нераціональний адміністративно-територіальний устрій:

     фінансова неспроможність базової ланки місцевого  самоврядування;

     відсутність чіткого розподілу повноважень  і відповідальності між органами місцевого самоврядування різного  рівня;

     відсутність повноцінного місцевого самоврядування на рівні району;

     значні  відмінності у розмірах районів;

     диспропорції  у розвитку регіонів і районів;

     зорієнтованість податкової системи лише на фіскальну  функцію;

     незабезпеченість  інституційної пам’яті та наступництва місцевої влади під час зміни політичної влади;

     5) неефективна публічна служба:

     значна  плинність кадрів і неналежний професійний  рівень персоналу;

     суб’єктивізм  в управлінні публічною службою;

     покладення  на публічних службовців політичних функцій та незахищеність публічних службовців від партійно-політичних впливів;

     низькі  розміри та недосконалий механізм формування оплати праці службовців;

     неналежний  рівень професійного навчання та підвищення кваліфікації публічних службовців, особливо посадових осіб місцевого  самоврядування;

     6) відсутність паритетних засад  у відносинах приватних фізичних  та юридичних осіб з органами  публічної адміністрації:

     неналежне правове регулювання відносин між  приватними особами та публічною  адміністрацією - фактична перевага відомчих інтересів, формалізм, бюрократія, корупція;

     проблеми  доступу до публічної інформації;

     відсутній або неефективний порядок адміністративного  оскарження рішень, дій та бездіяльності  публічної адміністрації;

     зволікання  із становленням системи адміністративних судів, їх перевантаженість, тривалі строки розгляду справ тощо.

     7) відсутність єдиного легітимного  центру  проведення реформи публічної  адміністрації який забезпечував  би політичне керівництво та  координацію на всіх напрямах  реформування.

     Все це переконливо свідчить про  необхідність реформування публічної адміністрації в Україні та вказує напрями реформи.

     При цьому має враховуватися досвід спроб проведення в Україні адміністративної реформи протягом 1996—2008 років [9, с 18]

     Головною  метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення конституційного статусу Уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади, основним завданням якого є формування та реалізація державної політики.

     Державна  політика відображається у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програмах, програмах економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів на міст, державних цільових програмах, а також концепціях, стратегіях тощо.

     Для підвищення відповідальності та ефективності роботи Кабінету Міністрів України необхідно, щоб його діяльність провадилася відповідно до стратегії, визначеної у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України. Програма діяльності Кабінету Міністрів України повинна готуватися на період здійснення його повноважень. При цьому Кабінет Міністрів України, для зосередження на функції реалізації політики, повинен максимально делегувати органам виконавчої влади нижчих рівнів або передати іншим легітимним способом свої повноваження адміністративного характеру.

     Міністерства мають бути головними органами у системі центральних органів виконавчої влади з формування та реалізації державної політики у найважливіших сферах суспільного та державного життя, спрямованої передусім на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України.  

     Необхідно якнайшвидше завершити розмежування політичних та адміністративних функцій  та посад у міністерствах, для  чого передбачити політичну посаду заступника міністра та адміністративну  посаду керівника апарату міністерства.

     Заступник має призначатися та звільнятися з посади Кабінетом Міністрів за поданням міністра.

     Заступник міністра має в першу чергу  надавати підтримку міністру в його співпраці з Верховною Радою  та організації інших зовнішніх  комунікацій міністра. Міністр особисто вирішує, в якій мірі він залучає свого заступника  до участі у специфічних постійних або періодичних функціях.

     Крім  міністерств, є інші центральні органи виконавчої влади, утворені відповідно до Конституції та законів України, які виконують окремі функції  з реалізації державної політики та компетенція яких у визначених сферах державного управління поширюється на всю територію держави.

     У системі органів виконавчої влади  не може бути органів, які б не були підпорядковані Уряду. Відповідно, існуючі  сьогодні “інші центральні органи виконавчої влади” мають бути реорганізовані в урядові органи в системі відповідних міністерств, якщо вони здійснюють адміністративні повноваження, спрямовані на приватних осіб, або в департаменти міністерств, якщо вони відповідальні за формування державної політики у певній сфері, крім органів, передбачених Конституцією України та незалежних регуляторів

     Саме  урядові органи із своїми територіальними підрозділами мають становити найбільшу за кількістю та за чисельністю працівників групу центральних органів виконавчої влади.

     Урядові органи повинні виконувати всі адміністративні функції виконавчої влади, тобто: управління окремими підгалузями (служба), надання адміністративних послуг та управління об’єктами державної власності (агентство), здійснення контрольно-наглядових функцій (інспекція) та не повинні мати право видавати нормативно-правові акти.

     Урядові органи як організаційно самостійні (автономні) структурні одиниці повинні  перебувати в системі міністерства, відповідно до розподілу між міністрами сфер державної політики. Це означає відповідальність міністрів за діяльність урядових органів, але без втручання в їх поточну діяльність.

     Ключові установчі та кадрові питання  щодо урядових органів мають вирішуватися Кабінетом Міністрів України  за пропозицією міністра. Кабінет Міністрів України повинен мати можливість перерозподіляти відповідальність за діяльність урядових органів між міністрами шляхом їх переведення із системи одного міністерства до іншого.

     Для достатнього рівня автономності урядових органів, вплив міністра, якому підпорядковується відповідний урядовий орган, має бути обмежено повноваженнями:

     1) нормативного регулювання з питань  діяльності урядового органу (з  правом подання відповідних проектів  керівником урядового органу);

     2) участі у формуванні бюджету урядового органу;

     3) контролю за діяльністю урядового  органу (через внутрішній фінансовий  контроль та адміністративний  аудит;

    4) ініціювання зміни керівника  урядового органу у разі неналежного  виконання ним службових обов’язків.

    Саме такий механізм політичної підконтрольності має прийти на заміну існуючому сьогодні перехідному механізму спрямування та координації міністрами діяльності інших центральних органів виконавчої влади. Міністр і працівники міністерства не повинні мати право давати “доручення” керівнику чи іншим працівникам урядового органу або іншим чином втручатися в поточну діяльність урядового органу, яку він провадить на реалізацію відповідного законодавства [10, с 5]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки

       Отже, щодо належне урядування - це ідеал, який складно досягти у всій його повноті. Лише декілька країн та суспільств наблизились у досягненні повноти належного урядування. Проте, з метою забезпечення триваючого (стабільного) людського розвитку, потрібно докладати зусиль для досягнення ідеалу, його провадження в реальність. Концепція належного урядування має вісім основних характеристик. Ними є участь, орієнтація на консенсус,  відповідальність (підзвітність), прозорість, належне реагування, ефективність та результативність, рівність та врахування інтересів і відповідність принципу верховенства права. Досягнення цих ознак означає наближення держави до ідеального адміністрування.

Що стосується державного управління.— це надзвичайно важлива сфера реалізації державної влади. За своїм змістом воно органічно поєднано з виконавчої гілкою державної влади. Зокрема, в сучасних умовах надзвичайно актуальне значення має розкриття місця і ролі державного управління у вирішенні завдань економічного зростання, у сферах соціально-культурного будівництва, з питань національної безпеки країни та ін.

       Публічна  влада є правом народу у прийнятті  участі у державному керівництві. Народ  проявляє це право у 2 формах: безпосередньо  та за допомогою обрання державних  органів у особі професіоналів, які кваліфікуються у сфері державного керівництва професійно.