Рівні та форми пізнання. Пізнання як процес

Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення. Всі ці форми, як і пізнання в цілому, опосередковані та обумовлені практикою, і тому не можуть бути зведені, як це робилось метафізичним споглядальним матеріалізмом, до пасивної чуттєвості ізольованого індивіда. В  філософії відзначається, що і чуттєве  відображення основою своєю має  практичне предметно-чуттєве перетворення суб'єктом світу, освоєння ним матеріальної та духовної культури, результатів  попередніх етапів розвитку пізнання.

Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів  та явищ внаслідок їхнього безпосереднього  впливу на органи чуття людини. Відчуття — це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Більш складною формою відображення є сприймання. Сприймання — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання — це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна — спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.

Відчуття та сприймання хоч  і виступають у процесі пізнання основою, на якій виростає знання про  внутрішні та зовнішні властивості  дійсності, є багато середніми, конкретно-ситуативними формами чуттєвого відображення, що обмежує їхні можливості та активність у відображенні дійсності і вимагає переходу до більш високої форми — уявлення.

Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності  за відбитими в пам'яті слідами  предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення — це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття  людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті  та образи уяви. За допомогою образів  уяви твориться картина майбутнього.

Чуттєве відображення, як уже  зазначалося, є джерелом будь-якого  знання про дійсність. Проте виділення  чуттєвого пізнання як початкового  етапу пізнання має сенс лише в  тому випадку, коли вирішується питання  про джерело наших знань про  дійсність. Взагалі ж чуттєве  відображення лише в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріальному апарату, спрямовується ним і, опосередковуючись практикою, містить в кожній із своїх форм людський смисл і значення.

Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною пізнання, все ж обмежені в своїх можливостях давати істинне  знання, оскільки чуттєво даний предмет  завжди переживається в безпосередній єдності з суб'єктом. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення.

Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення  дійсності і вирішення проблем  її творчого перетворення в таких  логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття — це форма раціонального  пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне  формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві  і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках  та розвитку, тому самі вони мають бути рухливими, гнучкими, діалектичними. Зміна  понять є результатом зміни наших  знань про дійсність або самої  дійсності, що відображається в поняттях. Якщо нові знання не вкладаються в  рамки старих понять, то відбувається зміна понять, уточнення їхнього  змісту або створення нових. Поняття  своїм логічним змістом відтворює  таку діалектичну закономірність пізнання, як зв'язок одиничного, особливого і  загального, хоч у понятті вони і не розчленовані. Їхнє розчленування  і виявлення співвідношення розкривається  в судженні.

Судження — це елементарна  найпростіша форма вираження  змісту поняття, така логічна форма  мислення, в якій стверджується або  заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. По суті справи, зв'язок між поняттями виражається в судженнях, а самі поняття є наслідком діяльності мислення у формі суджень, системи їх. Будучи формою вираження змісту понять, окреме судження не може певною мірою розкрити цей зміст. Формою всебічного розкриття змісту понять може бути лише система суджень, що виражає їхній необхідний і закономірний зв'язок, тобто умовивід. Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні — рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні — рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією — в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

Єдність чуттєвого та раціонального  моментів у пізнанні, зрештою, обумовлена суспільно-історичною практикою, але  безпосередньо вона втілюється і  виявляється в діяльності такої  пізнавальної здібності людини, як творча уява, яка в своїх образах  відображає зміст уявлень раціонально  оформлених пізнавальних ситуацій. Уява, основуючись на оперуванні конкретно-чуттєвими  образами, має при цьому риси опосередкованого узагальненого знання; вона бере участь у формуванні нових понять, і в  той же час є наочно-чуттєвим результатом  мислення. Уява — це вид пізнання, що формує і нові конкретно-чуттєві  образи та поняття і здійснює перехід  від чуттєвого до раціонального, узагальнюючи і вербалізуючи чуттєві  образи, а також надаючи конкретно-наочного характеру формам мислення, синтезуючи чуттєве відображення та мислення в  єдину систему. Уява — це специфічний  сплав чуттєвого та раціонального в пізнанні, де чуттєвість є основою, матеріалом для творення образів уяви, а мислення відіграє програмуючу роль, дає змогу логічно "добудувати" цілісний і загальний образ дійсності. Уява — це пов'язаний з перетворенням наочної ситуації за допомогою мислення спосіб вирішення пізнавальних проблем і формування нового знання, нових образів дійсності: ідей, цілей діяльності, ідеальних образів майбутнього.

Пізнання, даючи адекватне  відображення дійсності і озброюючи  людину знаннями законів її функціонування та розвитку, які необхідні для  цілеспрямованого перетворення дійсності, теж має бути творчим процесом. Специфіка творчості у пізнанні проявляється у тому, що це процес діалектичної єдності найбільш сильно вираженої  активності суб'єкта і максимальної об'єктивності змісту результатів його пізнавальної діяльності. Шляхи реалізації пізнавальної творчості багатогранні: вони проявляються і в розкритті  природи об'єкта; і в пошуку методів  та форм реалізації процесу пізнання; і в розумінні, інтерпретації  та осмисленні досліджуваних явищ; і в перевірці істинності та достовірності  отриманих знань; і в їх практичному  застосуванні.

Отже, пізнавальна творчість  реалізується як у процесі формування знання, так і в процесі його теоретичної інтерпретації, у виявленні  та осмисленні його сутності, сфери  застосування і значимості, а також  у практичному використанні. В  процесі пізнання об'єктивні зв'язки та процеси відображаються в специфічно людських пізнавальних формах: поняттях, судженнях, ідеях, концепціях, теоріях  і т.д. Іншими словами, справи природи  людина перекладає на свою власну мову.

Творчість у пізнанні проявляється і в тому, що пізнання творить  і самі форми відображення, розробляючи  відповідну логіку, засоби та методи, а  також через реалізацію усіх пізнавальних здатностей людини: форм чуттєвого  відображення, раціонального пізнання, творчої уяви, але найбільш яскраво  — інтуїції.

Інтуїція — це такий  спосіб одержання нового знання (форма  пізнання), коли за неусвідомленими  в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної  думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція — це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність — як результат.

Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в  цілісність, є необхідним елементом  осмислення і розуміння. Розуміння — це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння — це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта. При цьому оточуюча людину реальність виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти, осягнути, інтерпретувати. Все це неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання. Тут необхідна діяльність усіх людських здібностей у їхній органічній єдності, як усвідомлюваних, так і тих, що функціонують, не усвідомлюючись суб'єктом, в тому числі й інтуїції.

У свою чергу, в кожному  акті інтуїції в прихованому вигляді  присутня логіка, не усвідомлена, але  така, що обумовлює можливість пояснення  змісту інтуїтивно отриманого знання. Діалектика логіки й інтуїції наочно проявляється в діалектиці пояснення  та розуміння як необхідних моментів пізнавального процесу.

Пояснення — це розкриття  сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів  їхнього функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення  є наукове пояснення, яке ґрунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів. Основою наукового пояснення є загальні категоріальні схеми, які відображають різноманітні взаємозв'язки та взаємозалежності дійсності. Пояснення — це важливий стимул розвитку пізнання, його категоріального та концептуального апарату, а також основа розробки критеріїв та оцінок адекватності знання. Будь-яке пояснення будується на основі того чи іншого розуміння дійсності, яке характеризує цілісність знання, його осмисленість і певну оцінку. Розуміння — це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння цього світу.

3нання, пояснення та  розуміння — це необхідні моменти  взаємодії людини з навколишнім  світом, за допомогою яких вона  накопичує певну інформацію про  об'єкти, що включені в суспільну  практику. Але таке накопичення  та розвиток знань передбачає  також їхнє періодичне упорядкування  та переосмислення, що веде до  поглиблення розуміння світу  та способів діяльності в ньому.  Це процес одержання нових  знань, їх генерування, осмислення  та оцінка, пояснення та розуміння,  що завжди реалізується лише  на основі єдності та взаємодії  логічних та інтуїтивних компонентів  свідомості.

Мислення, окрім логічних законів, що виражають абсолютно  точні і строго визначені зв'язки між висловлюваннями та їхніми елементами, спирається й на певні принципи ймовірного регулювання, які хоч і не гарантують безпомилкового вирішення проблем, все ж забезпечують рух наукового  пошуку в належному напрямку. В  процесі наукового дослідження  суб'єкт змушений, хоче він того чи ні, переривати поступове логічне міркування інтуїтивними стрибками. Логіка та інтуїція — це два взаємообумовлених механізми наукової творчості, що доповнюють один одного і не існують ізольовано один від одного.

Отже, пізнання в цілому і  всі його форми, етапи залежать від  рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично  змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які відрізняються  передусім характером зв'язку з практикою, якістю завдань та результатів, а  також формами, засобами, методами.

Список  використаної літератури

1. Голдстейн М. й Голдстейн И.Ф. Как мы познаем. – М., 1984.

2. Демидов  В. Как мы видим то, что видим. – М., 1987.

3. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.-Розд. 8. – Львів, 1995.

4. Петрушенко В. Епістемологія як філософська теорія знання. – Львів, 2000.

5. Полани М. Личностное знание. – М., 1985.

5. Рассел Б.  Человеческое познание. – К., 1997.

6. Франк С.Л.  Предмет знання. Душа человека. – СПб., 1995.

7. Чудинов З.М. Природа научной истины. – М., 1977.