Рівні та форми пізнання. Пізнання як процес

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ  ІНСТИТУТ

 

Кафедра …………………………………….

 

Самостійна робота студента

на тему:

«Рівні та форми пізнання. Пізнання як процес»

 

 

 

 

Виконала:

………………………

……………………… 

 

Перевірила:

……………………….

……………………….

 

 

Вінниця_2012 р.

 

Зміст

 

1. Проблема  пізнання у філософії 2

2. Суб’єкти  та об’єкти пізнання 4

3. Проблема  істини в пізнанні 6

4. Форми та  рівні пізнання 9

Список використаної літератури 16

1. Проблема  пізнання у філософії

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності  в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом  дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу  пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні  можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання,'а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна  наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму/Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є  заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована  видимістю.

Проте слід зазначити, що агностицизм  виявив важливу проблему гносеології  — що я можу знати? Це питання  стало провідним у праці Канта "Критика чистого розуму" і  досі залишається актуальним. Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розвивається, на кожному конкретному етапі  свого розвитку має обмежений, відносний  характер. Агностицизм абсолютизує  цю відносність, стверджуючи, що людське  пізнання в принципі не спроможне  проникнути в сутність явищ. Все  знання зводиться ним або до звички, пристосування, специфічної організації  психічної діяльності (Юм), або до конструктивної діяльності розсудку (Кант), утилітарної користі (прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до "символів", "ієрогліфів" (Гельмгольц. Плеханов), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень між явищами, а не їхньої природи (Пуанкаре, Бергсон), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея — знання — не дає відображення сутності дійсності, а в кращому випадку обслуговує утилітарні потреби та запити людини.

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й  більшість ідеалістів. Проте у  вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця  проявляється як у розумінні природи  пізнання, так і в самому обґрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще — у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання.

Згідно з матеріалістичною гносеологією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення її в свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною матеріалістичною теорією пізнання.

Сучасна наукова гносеологія  ґрунтується на таких основоположеннях.

1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування  дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості  та волі суб'єкта.

2. Принцип пізнаванності,  тобто визнання того факту,  що людські знання в принципі  здатні давати адекватне відображення  дійсності, її об'єктивно істинну  картину; що пізнанню людини  в принципі немає меж, хоч  на кожному історичному етапі  пізнання обмежене рівнем розвитку  практичної діяльності людства.

3. Принцип активного творчого  відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання — це  цілеспрямоване творче відображення  дійсності в свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4. Принцип діалектики, тобто  визнання необхідності застосування  до процесу пізнання основних  принципів, законів, категорій  діалектики.5. Принцип практики, тобто  визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої  діяльності людини щодо перетворення  природи, суспільства та самої  себе основною, рушійною силою,  метою пізнання та критерієм  істини.

5. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.

6. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

2. Суб’єкти  та об’єкти пізнання

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення  дійсності у свідомості людини в  результаті її діяльного предметно-практичного  відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами  дійсності. Цей процес у гносеології  осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через  взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна  людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені  людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке  має певний спосіб матеріального  та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте  слід мати на увазі, що суспільство  не має надлюдських, надіндивідуальних  органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих  людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом  пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з усією  сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань  матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі  пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у  своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через  суспільство.

Суб'єкт пізнання, таким  чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні  зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні  форми та правила мислення, зміст  мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно  здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи  суспільне необхідне нове знання про дійсність. Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

Пізнання дійсності є  процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває  в постійному розвитку і опосередковується  активною діяльністю суб'єкта. Аналіз пізнання саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозуміти суб'єктивну  активність людини не як перепону, а  як необхідну умову досягнення істинного  знання про дійсність.

3. Проблема  істини в пізнанні

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями  і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи  і сутності істини.

Сучасна матеріалістична  теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктивна  істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істини", "заблудження".

Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань  про дійсність, який не залежить ані  від суб'єкта, ні від людини, ні від  людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується  на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою  людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб'єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат  — знання, було і буде діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, оскільки на всіх етапах картина світу  своїм джерелом має той чи інший  рівень розвитку практики і створюється  за образом і подобою засобів, форм та способів людського впливу на дійсність.

Положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом  об'єктивного світу. Істина — це теоретична форма розв'язання суперечності між суб'єктом та об'єктом у  процесі пізнання. Будучи результатом  суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим  самим не залежить від суб'єкта. З  іншого боку, будучи характеристикою  знання і завжди існуючи в суб'єктивній формі, вона характеризує знання не з  його суб'єктивного боку, а з точки  зору його об'єктивного змісту.

Сучасна матеріалістична  гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історично зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує  характеристикою її лише як об'єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного  та відносного в істині.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному  етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному  конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з  відносною істиною. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною.

Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною.

Абсолютна істина — це такий  зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана  з й об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно  є і абсолютною, але тільки в  певних межах. Саме тому об'єктивна  істина неминуче не лише абсолютна, але  одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

Слід зазначити, що немає  і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — об'єктивна за змістом, яка є  діалектичною єдністю абсолютного  та відносного, тобто є істиною  абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне — це два  необхідних моменти об'єктивної істини. Відносна істина з необхідністю містить  у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які перебувають  у безкінечному процесі постійного розвитку. Відносні істини — це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсолютної істини. На кожному етапі  пізнання ми маємо справу лише з  відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші  знання свідчить про принципову можливість, рухаючись до об'єктивної істини, досягати одночасно і абсолютної істини.

Практична перевірка істинності пізнання є насамперед свідомою діяльністю людей, які застосовують і втілюють у життя результати пізнання, критично оцінюючи не лише відображення дійсності, а й саму практичну діяльність. Для правильного оцінювання теорії, її істинності практика як критерій істини функціонує в єдності з теорією, з уже накопиченими і перевіреними практикою науковими знаннями. Іншими словами, щоб стати критерієм  істини, практика має освоїти усі  наявні наукові досягнення тієї галузі, де вона виконує своє призначення. Єдність  теорії і практики є необхідною умовою не лише плідного наукового дослідження, а й дійсного доведення істинності його результатів. Проте, як уже зазначалось, відносність істини не виключає її об'єктивності і абсолютності.

Яким же чином, за допомогою  яких пізнавальних здібностей та засобів, яким шляхом суб'єкт одержує істинне  знання про об'єкт?

4. Форми  та рівні пізнання

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається  з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з "живого споглядання".