Поняття європейської класичної філософії

П Л А Н

1. Поняття європейської  класичної філософії. 

2. Особливості філософії  Нового часу.

3. Раціоналізм і емпіризм  напрями пізнання нового часу

а) матеріалізм і емпіризм Фр. Бекона;

б) дуалізм і раціоналізм  Р.Декарта;

в) вчення про субстанцію Бенедикта, Спінози;

г) об’єктивний ідеалізм Лейбніца.

4. Філософія Просвітництва. 

а) особливості філософії  Просвітництва;

б) погляди філософів-матеріалістів Гольбах, Гольвецій, Дідро, Ламетрі, Вольтер, Русо.

 

 З Х VІІ ст. – розпочинається новий розвиток філософії мислення. Період з Х VІІ до середини ХІХ ст. називають періодом класичної філософії: від Бекона і Дакарта до Гегеля і Фейєрбаха.

 Періодом Нового часу (Х V І ст.) розпочинається класична  філософія, її основними представниками  є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж. Лок, Г. Лейбніц,  Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль. Наприкінці  ХVІІ – ХVІІІ ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Русо, Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвецтея, І. Гердера, Г. Лесінга.

 Вершиною розвитку  європейської класики стає німецька  класична філософія ( ІІ пол. ХVІІІ – І пол. ХІХ ст.) – І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шейлінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах. Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. То був час буржуазних революцій в Європі (Англії, Нідерландах, Франції). З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, розуміння природи. Це період розвитку науки, тому наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) складають ядро всієї філософської проблематики.

 Головною ідеєю класичної  філософії ХVІІ – ХІХ ст. – стає ідея раціонального панування людини над природою і суспільством.

 Основною рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загальноосвітня позиція.

 Філософія Нового часу  – це початок західноєвропейської  класики. Має свої особливості: 

1) ХVІІ ст. в історії  це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного  виробництва; 

2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;

3) на основі механіки  і фізики виникає досвідного  математичне природознавство, це  час наукової революції, яка  полягала не тільки у створенні  основ сучасного природознавства,  але й у перетворенні науки  у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);

4) наука приходить на  зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);

5) осмислює новий образ  природи і людини. Якщо у ренесанс  відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає “Знання – сила”

6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;

7) поряд з пантеїзмом (бог  є усе) поширюється концепція деїзму;

8) людина у механістичній  картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;

9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.

Таким чином можна окреслити  основні риси філософії Нового часу.

 

1. Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).

2. Деїзм – Бог дає  перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.

3. Механіцизм – розуміння  природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.

4. Матеріалізм – який  спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.

5. В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ  ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis –  розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.

Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.

Ф. Бекон (1561-1626). Праці “Новий Органон”, “Нова Атлантида”.

Народився у багатій аристократичній  сім’ї. Батько – перший міністр королеви Єлизавети. Зробив блискучу кар’єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутність короля. Швидка кар’єра, двірцеві інтриги призвели до того, що його звинуватили у хабарництві. Лорда-канцлера віддали під суд. Отримав пенсію, місце в парламенті, але повернутися до політичного життя не зміг, тому вирішив посвятити себе заняттям наукою та філософією.

Його цікавило: метод пізнання. За Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини).

За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів” (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція.

Індукція – це роздуми  від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних  явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф. Бекон  розрізняв “плодоносне” та “світоглядне” знання.

Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь.

Світоглядне – це те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони природи Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці.

Рене Декарт (1596-1650) французький  філософ, фізик, математик, засновник  раціоналізму. Праці: “Роздуми про  метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала  філософії”.

Декарт вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання. Роздуми від загального до часткового.

Дедукція – це ланцюг достовірних логічних висновків, що спираються на “абсолютно достовірні положення” (аксіоми).

В теорії пізнання Декарт – засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання відривав його від чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Онтологія Р. Дакарта Вчення про субстанцію. Світ у філософській системі Дакарта має певну ієрархію і розподіл (2 першооснови). Дакартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної:

- природну, матеріальну субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна вимірюваність);

- духовну, мислячу субстанцію (ознака – мислення).

Над обома субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними.

Першопочатковий імпульс  до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою силою матерії. Заклав засади механічного світогляду. У межах такого світогляду світ мислився не багатоякісним та ієрархічним, він поставав одноманітним, простим і зводився до чисел. Все можна було пояснити на основі механіки.

Проблема людини:

Вважав, що людина є зв’язком між тілесним механізмом і розумною душею, яка має волю і мислення. Він опинився перед проблемою узгодження їх в людині.

Беручи до уваги ідеї Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив голандський мислитель Бенедикт Спіноза (1632-1677).

Праця “Етика”. Він продовжує  не тільки раціоналістичну традицію Декарта, але й і його механіко-математичну методологію.

Вважав, як всі раціоналісти, що розум не помиляється, причиною заблуджень є тільки чуттєве пізнання. З трьох рівнів пізнань – чуттєвого, логічно-обгрунтованого міркування та інтуїції – два останніх Спіноза вважав по-справжньому формами пізнання.

Спіноза дотримується пантеїстичної  традиції філософії, яка ототожнює  Бога і природу. Заперечує дуалізм  Декар та Субстанція (Бог) як “причина самої себе” є єдиною, вічною і нескінченою. Протяжність і мислення розглядаються Спінозою як атрибути, властивості єдиної субстанції.

 

Етична проблема.

 

В центрі уваги – питання  свободи. Він розрізняє свободу  Бога і людини. Бог (субстанція) вільний. У природі (до неї відносять людину) панує детермінізм, тобто необхідність. Людина особливий модус??? Котрому окрім протяжності характерні мислення тобто, розум. Свобода людини полягає в єдності розуму і волі, тому реальна свобода визначається рівнем розумового пізнання.

Філософія Лейбніца (1646-1716) стала  спроба подолання протиріч між емпіризмом і раціоналізмом. Твір “Монадологія”. Ядром його об’єктивно-ідеалістичної філософської системи є вчення про монади. Монада – це проста, неподільна духовна субстанція. Кожна монада (субстанція) є одиницею буття. За Лейбніцем монада – духовний атом здатний до активності. Монади не мають фізичних характеристик, тому їх можна осягнути розумом. Вони є суто ідеальними, духовними першоелементами буття. Лейбніц розрізняє монади декількох видів:

 

- монади – душі –  характерні для біологічних об’єктів;

 

- монади – духі –  утворюють людину наділену свідомістю;

 

- монада – Бог –  найдосконаліша монада, яка встановлює  гармонію між всіма монадами.

 

Якщо у Бекона вчення про  одноманітність субстанції, Декарт –  “двомірність” субстанції, Лейбніц  – відстоює вчення про множинність  субстанції.

Як раціоналіст Лейбніц віддавав перевагу раціональному пізнанню над чуттєвим. Розуми притаманні “вроджені ідеї” у Лейбніца вони вважаються лише задатками, нахилами, але поштовхом, імпульсом для приведення їх в дію є чуттєве пізнання. Без чуттєвого досвіду ніяка інтелектуальна діяльність була б неможлива. Визнання цінності чуттєвого досвідного знання приводить Лейбніца до поділу всіх істин в залежності від джерела на істини розуму ( всезагальні і необхідні істини логіки та математики) та істини факту (досвідне знання).

 

Якщо Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму, абсолютизували об’єктивний  і дедуктивний шляхи пізнання, то синтез двох шляхів пізнання здійснив англійський філософ Т. Гобс. (1588-1679). Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватись на досвіді. Поєднує індукцію і дедукцію. Вважає, що спочатку треба йти шляхом простіших елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція).

Т. Гобс був представник  матеріалізму і номіналізму. Вважав, що існують одиничні речі, а загальні поняття – це лише назви речей.

Гобс заперечував існування  субстанції бо був номіналістом і  не визнавав реальності загальних понять.

Висуває механічне тлумачення реальності.

Людина це машина з природними властивостями.

Сенсуалістична філософія  Дж. Локка, Дж. Берклі та Д. Юма.

Якщо раціоналізм (один з  філософських напрямків) визнавав розум  основою пізнання і поведінки, то сенсуалізм представляє напрям в теорії пізнання, за яким чуттєвість є головною формою достовірного знання. Сенсуалізм змикається з емпіризмом, котрий визначає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання.

Основна теза сенсуалізму  – “немає нічого у розумі, чого б  не було раніше у чуттях”. Одним  з перших філософів цього напрямку був Дж. Локк.

Дж. Локк (1632-1704) розробив емпіричну  теорію пізнання. У своєму творі “Розвідка про людське розуміння” стверджує, що усяке знання про світ засноване на чуттєвому досвіді. Розум відіграє другорядну роль у пізнанні. Розум виступає як “чиста дошка” є “tabula rasa”, яку заповнює чуттєвий досвід. Локк заперечує наявність “природжених ідей” у людському розумінні. Усе що розум має, приходить через відчуття. Визначаючи досвід як джерело знань, цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній – це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній – це джерело постачання інформації про об’єктивний світ. Вони (зовнішній і внутрішній досвід) призводить до виникнення тільки простих ідей. Для отримання складних ідей необхідні розумові дії, - співставлення та абстрагування.