Паралелі між філософськими поглядами Г.С. Сковороди та педагогічною теорією К. Д. Ушинського

Паралелі між філософськими  поглядами Г.С. Сковороди та педагогічною теорією К. Д. Ушинського.

 

Як філософ Григорій Сковорода відомий насамперед своїми просвітницькими етичними ідеями, заснованими  на критиці соціальної нерівності, паразитизму експлуататорських класів, на моральному звеличенні трудового народу. Сенс життя людини Сковорода вбачав у самопізнанні, а щастя – у праці, яка відповідає її природним нахилам.

Діяльність  великого вітчизняного педагога К.Д. Ушинського полягала у детальному розгляді людини з фізиологічної, психологічної точки зору і „правильного” впливу (виховання) на ці сфери суб’єкту, з метою отримання високоморальної, працелюбної особистості.

Метою статті є порівняльний аналіз та проведення паралелей між філософською спадщиною Г.С. Сковороди та педагогічнтм насліддям К.Д. Ушинського.

 

Перший філософський твір Григорія Савича „Наркісс. Разглагол о том: узнай себе” (1769 – 1771рр.), а згодом і другий – „Симфонія, нареченная Книга Асхань о познании самого себе” (приб. 1772р.). В них філософ розробляє тему пізнання і самопізнання. У пізнанні для нього головне – розкриття усвідомлення сутності людини, а пізнання себе в гармонії світу є осягненням істини буття.

Тема самопізнання, що є головною в усій творчості  філософа Г.С. Сковороди, дістає свого розвитку на початку 70-х років у розробленому ним ученні про дві натури. У його тлумаченні, що спиралося на традиції античної філософії, самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: вічної і тлінної, матерії і духу, видимої і невидимої. Основне питання філософії пов’язане  з дебатами , що є первинним „дух” чи  „матерія”? З приводу даного питання ми погодимося з китайським майстром  Лі  Хунчжи, що:„... дух і матерія ідентичні” [3, 31].

З вищесказаного випливає, що усі процеси у наших земних умовах двоєдні і виховання не є виключенням, тому порушення цієї єдності не може виховати цілісну особистість. На цих позиціях стояв і Сковорода...

Цикл філософських трактатів Г. С. Сковороди присвячений етичній проблемі досягнення щастя, стверджують думку просвітителя, що шлях до щастя пролягає через моральне вдосконалення.

Порушуючи питання можливих шляхів досягнення людиною щастя  не в потойбічному світі, а на землі, Г. Сковорода вирішує його на користь «софійності» буття. Для нього пізнання світу й пошук істини — це форма щасливого, наповненого вищим змістом, життя людини. А початковим кроком на шляху до щастя він вважає реалізацію ідеї, висловленої ще античною філософією, — «Пізнай самого себе». Використавши це світоглядне гасло Фалеса Мілетського, підхоплене Сократом і Платоном, просвітитель у діалозі «Кольцо. Дружескій разговор о душевном мире» через метафоричний образ Сфінкса як уособлення двоєдиності людського буття проголошує важливість самопізнання для досягнення щастя — без самопізнання неможливо зрозуміти власного життєвого призначення.

Словами мудреця Едіпа Г.С. Сковорода звертається до читача: «Учись собирать расточеніе мыслей твоих и обращать их внутрь тебя. Щастіе твоє внутрь тебе єсть, тут центр его зарыт: узнав себе, все познаеш, не узнав себе, во тме ходить будеш и убоишся страха, где его не бывало. Узнать себе полно, познаться и задружить с собою сей єсть неотьемлемьш мир, истинное щастіе и мудрость совершенная».(6, 372).    В цих рядках висловлюється вся глобальність мислення філософа, Ушинський же в своїх працях розподіляє цю ідею на складові частини, подаючи її як керівництво по вихованню дітей для педагогів та батьків.

 

 

Наступним кроком до щастя, за Г. С. Сковородою, є з'ясування в результаті самопізнання свого життєвого призначення та обрання «сродного дела». У філософській спадщині просвітителя споріднена нахилам і природі людини діяльність визначається джерелом людського щастя. У діалозі «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», що є завершальним у сковородинівському циклі розмов про щастя, найповніше окреслена авторські концепція універсального способу досягнення щастя — культивування спорідненої праці.

Для Сковороди людина – це не просто тілесний індивід, це окремий світ, “мікрокосм”. Пізнання людини означає, за Сковородою, не просто знання її тілесної організації, а осягнення її внутрішньої, духовної природи. Він чи не першим із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду.

Саме усвідомлення того, що праця, а точніше творення, яке сприяє нашому самовдосконаленню, і є сенсом життя, дасть нам змогу „жити”, а не „виживати” у постійних пошуках засобів для існування, або фінансових перегонах.

Ушинський з цього приводу зазначає: „Тіло, серце й розум людини вимагають праці, і ця вимога така наполеглива, що коли будь-чому у людини не буде своєї особистої праці в житті, тоді вона втрачає справжній шлях і перед нею відкриваються два інші, обидва однаково згубні: шлях невгамовного невдоволення життям, похмурої апатії і безмежної нудьги, або шлях добровільного, непомітного самознищення, яким людина швидко спускається до дитячих примх чи скотських насолод”  [2, 89].

 

Сковорода зазначав, що у суспільстві не має бути трутнів, утриманців, усі мають знаходити своє щастя у праці. Неробство філософ вважає найбільшим злом, і у байці "Змія і Буфон" робить висновки: "Хто труда не докладає, той до добра не прийде".

Він гостро критикує соціальну нерівність, паразитизм панівних класів, звеличує працю трудового народу. На прикладі Салакона у притчі "Вбогий жайворонок" Сковорода доводить, що неробство спричинює падіння моралі, трагедії, праця ж є джерелом радості.

Подібна точка зору простежується  К.Д. Ушинським. Він у дослідженні "Праця в її психічному і виховному значенні" приходить до висновку: "Неробство — мати всіх вад". Погляди філософа Сковороди і педагога Ушинського грунтуються на багатовіковому досвіді виховання і є аксіоматичними. Проте, і нині неробство — суть багатьох  громадян суспільства.

          На думку педагога, "немає нічого солодшого, як спільна для нас усіх робота. Вона є голова, світло і сіль будь-якого окремого заняття... щасливий той, хто поєднав любе собі заняття із загальним. Воно є справжнє життя". ( 4, 161 ).

Декілька тез викладених в роботі великого педагога "Праця в її психічному і виховному значенні" чітко і лаконічно підкреслюють важливість необхідність та невід’ємність праці у  житті людини, яка розуміє своє істине призначення :

„Можливість праці й любов до неї – найкраща спадщина, яку може залишити своїм дітям і бідний і багач...”

 „ Праця  тільки й може бути вільною,  коли людина сама береться  за неї, усвідомлюючи її необхідність; а праця з примусу, на користь  іншого, руйнує людську особу того, хто працює або, певніше кажучи, робить.”

„Матеріальні плоди праці становлять людське надбання, але тільки внутрішня, духовна, животворна сила праці є джерелом людської гідності, а разом з тим і моральності та щастя”. [2, 89]

 

Головний  принцип Сковороди як педагога, полягає у розвитку природних здібностей людини. Суттєві моменти його філософсько-педагогічної теорії і практики, викладені у віршах, байках та інших творах, які з часом привернули увагу багатьох дослідників.

Метою виховання він  вважав не тільки навчити знаходити істину, пізнавати явища природи, а насамперед – прищепити благородні почуття, такі як дружба, вдячність, любов. Природу людини характеризує не стільки її розум, скільки “благоє серце”, “добра воля”, тобто схильність до здійснення добрих вчинків. Він стоїть на тому, що надані природою особливості дитини мають добре знати батьки та вихователі й всебічно розвивати їх шляхом навчання. Г.С. Сковорода вважає, що успадковані можливості людини можуть розкритися безпосередньо у природному стані та діяльності. ( 4, 157)

Таким чином, Г.С. Сковорода  не протиставляє природу вихованню чи навпаки, а всіляко підкреслює, що „справжнє” виховання посилює розвиток природних можливостей, чим сприяє формуванню "істиної людини". Природа “єсть всенародная и истинная учительница”. Та це не означає, що процес виховання відбувається стихійно, сам собою.

 Ролі педагогічної науки, вихователя, школи Григорій Сковорода надає важливого значення. Хто бажає навчити інших мудрості життя, повинен довго навчатися сам, мати необхідний моральний авторитет вчителя, вміти поєднувати слово і діло, наголошував він. Він підкреслював, що чуйність, гуманність і чесність можуть сформувати у юнацтва тільки такі педагоги, яким такі риси властиві.

Високо цінував Григорій Савич науку словесного спілкування вчителя з учнем, вбачаючи у слові силу, що може засівати голову дитини добрими знаннями й любов'ю, а може розлити в дитячій душі зміїну отруту й мучити її. Філософ-педагог вважав запорукою успіху вчителя вміння давати правильні настанови, рекомендував проводити бесіди-роздуми, особливо на моральні теми.(5,206)

 

Цікаво зауважити,    що подібна точка зору висловлюється  й Ушинським,                               але особистою мовою відображення.

„Вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є в дійсності, з усіма її уразливими місцями і в усій її величі, з усіма її буденними, дрібними потребами і з усіма її великими духовними   вимогами.   Вихователь   повинен   знати   людину в сім'ї, в суспільстві, серед народу, серед людства й наодинці з своїм сумлінням; у всякому віці, в усіх класах, в усякому становищі, в радоcті і горі, у величі і в приниженні, в надмірі сил і в хворобі, серед необмежених надій і на смертному ложі, коли слово людської втіхи вже безсиле. Він повинен знати спонукливі причини найбрудніших і найвищих діянь, історію зародження злочинних і великих думок, історію розвитку всякої пристрасті і всякої вдачі. Тільки тоді буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу, — а засоби ці величезні!”[2, 352 ].

Освіту Григорій Сковорода  розглядав як один з основних засобів  у реалізації свого соціального  ідеалу. Виходячи із своєї філософської концепції та особистого педагогічного  досвіду, він обгрунтував низку  актуальних проблем. У притчах, байках, листах філософ оголошував війну невігластву. Він критикував школу, яка не виховує справжньої людини, а лише прищеплює прикмети показного благородства, манери світської поведінки. Саме цим порушується принцип двоєдності, втрачається духовний, інакше кажучи енергетичний, бік виховання. Подібна ситуація просліджується і нині, коли у погоні за статусом, положенням у суспільстві мало хто враховує або розвиває  інтереси, потяги дітей до того чи іншого виду діяльності, в чому саме і проявляється їхнє істине призначення у житті.

Звертаючись до творчості Ушинського, також можна знайти дуальний звязок між Природою людини, та зовнішніми факторами впливу, гармонійнійне поєднання яких дає добрі результати у загальному розвиткові людини: „Духовний розвиток, духовне виховання особи зокрема і народу взагалі здійснюються не самою школою, а кількома великими вихователями: природою, життям, наукою і релігією. Але неважко упевнитись також, що уроки всіх цих великих вихователів людини розвивають її душу тільки тоді, коли душа ця хоч скільки – небудь до того підготовлена  „ [2, 103].

 

Г.С. Сковорода започаткував у вітчизняній педагогіці ідею народності виховання, основою якої б було служіння простому трудовому народові. Як до одного із засобів виховання Григорій Сковорода звертався до рідного слова, народної творчості. Він засуджував механічне засвоєння чужоземних педагогічних теорій, стверджував, що люди простого звання здатні до самостійної педагогічної діяльності. На глибоке переконання мислителя, освіта має бути доступною для всього народу. [1, 130]

Своїм подвижницьким  життям Г.С. Сковорода подав приклад  відданості народу, показав, яким має  бути народний учитель. (4, 159).

Григорій Савич як педагог-гуманіст стоїть за народну  школу, в якій би вихованці набували корисних для життя знань. Він засуджує систему виховання, якою замість всебічного розвитку людини прищеплюються молоді зовнішні манери та плазування перед іноземним. Навчання молоді має бути поступовим і послідовним. Цей дидактичний принцип він обґрунтовує афоризмом: "Хто помірно, але постійно вивчає предмет, для нього навчання не труд, а втіха".

У дусі народної мудрості Г.С. Сковорода пропонує виховувати у дітей помірність бажань, вважаючи, що "надмірність породжує пересиченість — нудьга, нудьга ж — душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим (з листа до М.І. Ковалинського, 9 липня 1762 р.). Ця проблема особливо актуальна в наші дні, коли в окремих сім'ях не дбають про виховання здорових потреб у дітей, задовольняючи всі їхні примхи, потурають бездіяльності. ( 4, 160 )

 

Основні ідеї народності за К.Д. Ушинським:

-   вирішальним  фактором у виробничому й культурному  житті країни є народ. Саме   він є творцем її матеріальних  і духовних багатств.

-  народ  створив глибоку мову, глибини його ми дотепер ще не можемо виміряти.

-  простий  народ створив ту поезію, що  повинна лежати в основі виховно-освітнього  процесу.

-  з народних  джерел можна обновити всю  нашу літературу й т.д.

З приводу  мови К.Д. Ушинський писав : „ Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ... вимерла мова в устах народу – вимер і народ...”[2, 184]

 

Заслуга Сковороди полягає у тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної надодно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив у своїх літературних і педагогічних творах у тому вигляді, в якому їх могла зрозуміти більшість висококультурних, малописьменних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації.

Порівняльний аналіз творчості двох видатних педагогів - філософів дає змогу стверджувати, що Ушинський вибудував свою педагогічну теорію на філософському підгрунті Сковороди, ідеї якого знайшли своє продовження і розвиток у творчості великого педагога та інших послідовників.