Основни концепции философии истории

Отже, кожна історична  культура – великий індивід історії, жива суперістота рослинного типу. На цій підставі Шпенглер вважає доречним використання для її характеристики поняття габітус. Габітус – це біологічний термін для позначення своєрідності зовнішнього вигляду рослини, рідше тварини. Шпенглер застосовує це поняття для визначення особливостей тієї чи тієї історичної культури, розглядає його як конкретизацію поняття стилю. Якщо в понятті стилю самобутність певної культури фіксується в нечіткій формі, то термін “габітус” дає можливість з’ясувати цю самобутність ясніше і глибше. Говорячи про габітус окремих людей, ми фіксуємо неординарність їх вчинків і думок, постави та умонастроїв. Як характеристика великих історичних індивідів, тобто культур, поняття габітус охоплює в існуванні цих цілісних культур усю сукупність їх життєвих виявів саме як цілісних витворів. До таких виявів, зокрема, зараховуються: а) вибір певних видів мистецтва (скажімо, вибір рельєфної пластики і фрески еллінами, або ж контрапункту та масляного живопису – західноєвропейською культурою) та рішуче відхилення інших видів мистецтва (наприклад, тієї ж пластики або зображення людини – арабами); б) схильність до екзотики (Індія) чи, навпаки, до популярності (античність) або ж до писемності (Китай, Західна Європа). Ці життєві вияви детермінують види духовної комунікації та спілкування загалом, тип соціально-психологічних норм поведінки. Крім того, габітус культури визначається також такими ознаками, як тривалість її життя та певний темп розвитку. Причому за темпом розвитку культури між собою різняться. Темп античного існування відрізняється від єгипетського чи, наприклад, арабського. Можна говорити, на думку Шпенглера, про анданте еллінсько-римського та алегро фаустівського духу.

За тривалістю свого  існування культури, подібно до біологічних  особин одного виду, по суті не відрізняються. Ідеальна тривалість життя кожної культури становить, за Шпенглером, 1000 років. Але спільним для всіх культур є не тільки загальний строк існування. Кожна культура, кожна рання пора, кожне піднесення й спадання, кожен з її внутрішньо необхідних рівнів і періодів мають, наголошує мислитель, певну, завжди однакову, таку, що завжди повторюється зі значущістю символу, тривалість.

Шпенглеровське переосмислення історії є спробою на рівні  найвищих узагальнень філософії  по-іншому подивитися на розвиток людства. Біологічний підхід до розуміння змін культур і цивілізацій, а також розуміння суспільства в часи активної діяльності мислителя було дуже розвиненим і популярним серед науковців, що і надало працям Шпенглера оригінального характеру.

Тлумачення суті історії К.Ясперсом

Видатний німецький  філософ-екзістенціаліст, Карл Ясперс (1883-1969) у своїх працях “Витоки  історії та її мета”, “Сенс і  призначення історії” та ін. також  розглядав проблеми взаємозалежності історії і філософії. Філософська думка К.Ясперса була спрямована на висвітлення цілісної концепції світової історії. Він пише: “Лише історія людства може дати масштаб для осмислення сучасності”.

Філософ у своїй праці  “Витоки історії та її мета”  запропонував своєрідну концепцію  історичного розвитку людства. В цій роботі після короткого, але ґрунтовного огляду загальних історичних процесів Ясперс звертається до аналізу сучасної ситуації, а також робить спробу звернутися до майбутнього людства. Підсумовує твір розділ , що розкриває питання цілей і призначення історії, її значення та властивостей.

Ясперс викладає свої погляди на загальні закономірності, що характеризували розвиток людства  протягом тих 5 тисяч років, що охоплюються  поняттям історія (тобто щодо яких ми маємо письмові свідчення). Цей часовий проміжок, на думку філософа - лише коротка мить між невідомими витоками і так само невідомим минулим. Тим не менш, його можна структуризувати, виділити в ньому певні етапи, а також тенденції розвитку, на основі яких можна буде виробити гіпотези щодо майбутнього людської цивілізації.

Ясперс виділяє чотири найважливіші етапи, на кожному з  яких людина починала рух уперед від  нової основи. Насамперед, це доісторія, або “прометеївська доба” - період, коли людина стає людиною; наступною  сходинкою є епоха великих культур давнини, епоха, коли власне і розпочинається історія; найважливіше значення має третій етап - так званий осьовий час, роль якого - у формуванні людини сучасного типу, “одухотвореної людини”; нарешті, останній етап, який триває і досі, розпочався близько 1500р. - це науково-технічна епоха, особливість якої ще й в тому, що саме звідси розпочинається власне світова історія, історія людства в цілому, а не окремих держав.

З іншого боку, в історії  людства виділяються два “дихання”. Перше розпочинається з появою Homo Sapiens і триває до завершення осьового часу, а друге дихання людства пов’язане з науково-технічною епохою (яка, за концепцією Ясперса, є віддаленою аналогією “прометеївської епохи”, епохою відкриття нових можливостей), і, напевне, попереду нас очікує другий осьовий час і нові зміни у сутності людини, перехід її на якісно новий рівень. “Історичний процес - це безперервне перетворення умов, знання, змісту в їх безпосередньому явленні, при якому необхідне відношення всього до всього, всезагальна комунікація,”– визначає автор.

Ясперс вводить поняття  “осьовий час”, “вісь” для пояснення  ходу історичного розвитку людства. Залежно від ставлення до історичного  часу, народи поділяються на осьові народи та народи, що не здійснили прориву  в осьовому часі. У наступні століття історичними виступають лише ті народи, що сприйняли прорив, решта залишається на первісному рівні. “Вісь світової історії”,– у визначенні Ясперса, – це факт, значущий для всіх (наприклад, у західній історії такою віссю було Пришестя Христа). Це є період бл. 500р. до н.е. - поява людини сучасного типу (весь процес відбувався протягом 800 - 200 р. до н.е.).

У цей період в різних частинах світу жили і діяли Конфуцій, Будда, Гомер, Ісая та інші видатні особи, відбувається загальне духовне піднесення, поява видатних творів. Деякі вчені схильні розглядати це як звичайний збіг, але на думку автора, це свідчило про прорив у свідомості людини - починається осмислення буття в цілому, самої людини та її меж. Коли людина осягнула велич світу, з¢являється жах і відчуття власної безпорадності. Це, в свою чергу, зумовлює рефлексію, самоусвідомлення людини, “свідомість усвідомлює свідомість” і т.ч. створюються умови для бурхливого розвитку духовної культури, закладаються основи світових релігій, відбувається перехід до універсальності у мисленні. Водночас у соціальному житті - боротьба всіх проти всіх, активне спілкування між культурами, загальна комунікація, що зумовлює інтенсивний духовний рух. Люди вперше розмірковують над історією і намагаються певним чином опанувати хід подій

Все це - одухотворення  людини. Вона вже не замикається  у собі, а починає сприймати  нове. Людина післяосьового періоду - відкрила для себе світ зовнішній  і світ внутрішній - свій власний  світ. Самоусвідомлення особистості загострюється, людина усвідомлює тендітність свого буття, перед нею постають життєво важливі питання : про сенс людського існування, про сенс буття.

Майже одночасно на Землі, незалежно одне від одного, утворилось декілька внутрішньо споріднених духовних центрів. Основне, що зближувало їх, і що, відповідно, було основною характеристикою “осьової епохи” - це прорив міфологічного світоспоглядання, що складало основу доосьових культур. Людина, ніби вперше, пробуджується до ясного мислення, виникла недовіра до безпосереднього емпіричного досвіду, а також раціоналізація ставлення до світу і до собі подібних. Саме у цей період з¢являються філософи, вперше постає проблема співвідношення людини і світу.

Отже, з’являються розум і особистість - те, що дає нам змогу твердити про появу людини такої, якою вона є сьогодні.

Осьовий час дає змогу  зрозуміти всю людську історію, її структуру. Тим, що відбулось тоді, людство живе і сьогодні. Епохи  Відродження - це повернення до осмислення осьового часу. Не можна абсолютизувати досягнення осьового часу, слід визнати, що і пізніші епохи принесли немало духовних здобутків. Але він дає масштаб для оцінки цих пізніших епох, для виявлення того, що дійсно було духовною цінністю.

Значну частину своєї  книги К.Ясперс приділяє питанню  прогнозування майбутнього людства. Він говорить: “Історична концепція людського існування в його цілісності повинна включати і майбутнє, бо відмова від майбутнього призводить до незавершеності, отже, неправдивості образу минулого”.

Зміст прогнозів Ясперса  – різний; деякі з них передбачають тотальну машинізацію суспільства, панування духовного нігілізму , інші, навпаки, подають оптимістичні картини майбутнього на основі науково-технічного прогресу, є ряд прогнозів щодо зміни біологічних якостей людини, але найбільше уваги приділяє Ясперс тим з них, що попереджають про можливість втрати людиною своєї сутності, вступ її у “царство чорної злоби, що не знає гуманності”. Очевидно, автор писав цей твір , перебуваючи під глибоким враженням від страшного досвіду Другої Світової війни, і зокрема, концентраційних таборів, де люди і дійсно втрачали себе, переступали за межі людського (і це не обов’язково були якісь монстри, а навіть і мирні бюргери, слухняні чиновники). Жах, який принесла війна, має бути усвідомлений людством, і ні в якому разі не забутий, - лише в цьому випадку є надія, що він не повториться. Протистояти загрозам майбутнього людина може лише у боротьбі з можливістю зла у світі . “Лише відповідальність за сучасне дозволяє нам відчути відповідальність за майбутнє”.

Автор визначає вирішальні тенденції, які можуть дозволити  зробити певні висновки щодо перспектив людства. Цими тенденціями є:

• соціалізм (як ідея справедливої організації мас),
• єдність світу ( потяг усіх до мирного існування, яке може реалізуватися у формі світової імперії, або ж “світового порядку”),
• віра (те всеохоплююче начало, яке повинне лягти в основу перших двох).

Ясперс розкриває свою тезу про значущість історії. За його словами, вона являє собою основу, зв’язок з якою ми зберігаємо, якщо не хочемо зникнути безслідно. Лише у контексті історичного знання можливо прийти до розуміння природи людини. Саме тому історичне не є для нас чимось байдужим, а виступає моментом нашого життя.

Такий зв’язок проявляється, зокрема, у тому, що разом з історією змінюється і наше історичне мислення. Так, сьогодні воно визначається усвідомленням кризи (мова про цю кризу вже йшла у попередній частині книги). Зрозуміти, відчути цю кризу допомагає нам знання історії. Історія - це те, що відбувається. Воно перетинає час, знищує його і сягає вічного. Історія - це завжди процес, і все повинно постійно змінюватись. Історія не може бути завершеною.

Таким чином, Карл Ясперс не лише характеризує провідні періоди  розвитку людства з точки зору реалізації духовної та соціальної сутності людини, не лише робить спробу найважливіші тенденції сучасності, які дають нам змогу певною мірою спрогнозувати майбутнє, але й розкриває ті глибинні сутнісні риси історії, які характеризують історичний процес в цілому. За його власними словами, автор розробив цілісну концепцію філософії історії, спрямовану на те, щоб висвітлити сучасну ситуацію у межах світової історії.

ВИСНОВКИ

Філософія історії як галузь сучасного пізнання пройшла  тривалий шлях розвитку: від сукупності ідей до самостійної та високоспеціалізованої дисципліни. Початок її можна вбачати ще у стародавньому суспільстві, а про закінчення та остаточне становлення філософії історії не може бути й речі – настільки це складне поняття. Воно намагається охопити та пояснити два найбільш загадкових явища оточуючого світу: суспільство та його історичний розвиток.

Філософські ідеї, які  проаналізовані у цієї роботі не є  одинокими в загальному кошику теоретичних  надбань мислителів різних країн  та епох. Свої погляди на проблеми пояснення  історичного розвитку людства, філософське осмислення цього процесу надавав не один десяток відомих дослідників проблеми. Але Гегеля, Шпенглера і Ясперса об’єднує одна інтересна особливість: вони жили в часи найбільших соціальних катаклізмів, які існували в історії людства: Гегель – після Французької революції, що проголосила Рівність, Братерство, Свободу; Шпенглер – в часи Першої світової війни, Ясперс – в часи Другої світової війни. Ці найвидатніші події в історії людства змусили їх узагальнити та переосмислити з філософської точки зору весь історичний процес, надати свої прогнози на розвиток людства.Кожен з них пішов своїм шляхом, в залежності від ступеню обізнаності та володіння об’ємом наукових знань. На мою думку, незалежно від ступеню розробленості на сучасному етапі поняття “філософія історії”, слід більш критично відноситися до принципів розмежування та розрізнення історії як системи спеціальних наукових знань про минуле та історії як системи таких знань про минуле, що мають характер філософських. Доречно при цьому навести слова відомого дослідника Р.Дж. Колінгвуда: “Філософ також думає про минуле, але робить це так, що не дублює праці історика, адже минуле для нього – це не низка подій, а система пізнаних речей”. Філософію історії чекає у майбутньому ще не одна трансформація.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачківський В.Г. та ін. Філософія. Підручник. – К., Либідь, 2005. – 408с.
2. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. – СПб., 1993. – 102с.
3. Гегель Г.В.Ф. Философия истории. Соч., Т. VII. – М., 1957. – 586с.
4. Горбач Н.Я., Баланчук В.М., Сислюк Я.Г. та ін. Філософія. Підручник. – Львів, ЛОГОС, 2007. – 224с.
5. Захарченко М.В., Погорілий О.Т. Історія соціології. – К., 1993.– 298с.
6. Істория философии в кратком изложении. – М., 1991. – 334с.
7. Колінгвуд Робін Дж. Ідея історії. – К., 2006. – 315с.
8. Современная западная философия: Словарь. – М., 1991. – 516с.
9. Шпенглер Освальд. Закат Европы. Очерки морфологии истории: В 2 т./ Т.1. Гештальт и действительность.– М., 1998. – 298с.
10. Ясперс К. Витоки історії та її мета. – М., 1991.– 312с.
11. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – 215с.