Автор: Пользователь скрыл имя, 01 Апреля 2013 в 13:56, реферат
Система філософського знання поряд з предметом, принципами, методами включає в себе закони і категорійний апарат. Усі елементи системи тісно взаємопов’язані і становлять цілісну єдність, яка створюється навколо ядра, вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних систем філософії, основу яких становлять відмінні одна від одної категорії: буття або дух, свідомість або матерія, людина чи надлюдина тощо.
Сутність, проблеми і основні форми буття.
Буття матеріального. Сутність матерії.
Основні форми існування матерії.
Проблема єдності світу.
Свідомість як відображення буття.
Закони розвитку буття.
Не слід також ототожнювати причину і привід. Він пов’язаний як з причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовнішнім поштовхом.
Причинна залежність має досить відносний характер. Хоча причина і наслідок — необоротні поняття, і наслідок ніколи не запобігатиме причині, все ж взаємовідношення їх досить гнучкі і багатозначні. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ, і кожне з них в універсальному світовому зв’язку може бути водночас і причиною, і наслідком.
Причинний зв’язок буття і пізнання доповнюється категоріями необхідності і випадковості. Необхідність — поняття для визначення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування. Необхідним є те, що за певних обставин обов’язково є або повинно бути.
Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов’язковість виникнення або існування подій. Випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Діалектика необхідності і випадковості передбачає два суттєвих моменти: по-перше, випадковість виступає формою виявлення необхідності, по-друге, випадковість виступає як її доповнення.
Можливість відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Реальна можливість та, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Формальна (абстрактна) можливість має малу ймовірність здійснення, а ймовірність здійснення неможливості дорівнює нулю.
Дійсність характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета. Вона є здійсненою можливістю.
До основних діалектичних законів належать:
Розглянемо кожний закон окремо. Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визначення таких понять, як якість, кількість, міра.
Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якість виявляє себе через властивість.
Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке практично не пов’язане з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов’язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Міра показує межу, в якій предмети залишаються якісно визначеними.
Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість.
Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за:
Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими (типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.
Закон єдності і боротьби протилежностей є одним з основних законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні.
Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об’єктивної дійсності — боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикуються між собою, вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде зрештою до розв’язання суперечності, яка є переходом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набувають нових притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, пов’язані з оновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення.
Для розвитку характерна інтегративність (нагромадження нових ознак на основі синтезу старих). Саме розвиток є нескінченним і парадоксальним. Вище присутнє в нижчому у вигляді можливості (в хімізмі є можливість виникнення живого, в живому — людини). Можливість не є небуття, це потенційне буття. У світі ніщо не виникає тільки через можливість, усе виникає через об’єктивну необхідність. У суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищих називається прогресом. Прогрес має місце там, де підвищується рівень організації системи, її цілісності, пристосованості до середовища, функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високим рівнем наступного розвитку.
Закон заперечення заперечення є також одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності. Схематично діалектичні заперечення можна зобразити так:
Теза — така форма думки (судження), в якій щось стверджується. Антитеза — заперечення тези і перетворення її на свою протилежність.
Синтез, у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні.
Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв’язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.
Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв’язання. Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи:
1) вихідний стан об’єкта;
2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, перетворення об’єкта на свою протилежність (тобто перше заперечення вихідного стану);
3) розв’язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито повернення до вихідного.
У цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес — запереченням заперечення.
Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв’язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв’язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародження до розв’язання. Остання стадія, стадія розв’язання суперечностей, перебуває в такому зв’язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі.
В об’єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей. Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.
Література