Онтологія

Генетичною  передумовою виникнення свідомості є загальна властивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціальних, властивість відображення.

Відображення  є здатність матеріальних об’єктів, процесів, явищ відтворювати пов’язані з ними об’єкти зовнішнього світу. Будь-яка дія залишає в предметі «слід», відповідний відбиток, простий чи складний. Кожній формі руху матерії відповідає форма відображення. Умовно можна виділити відображення в неживій природі, живій природі, на соціальному рівні, які становлять якісно різні його форми.

На неорганічному  рівні основою відображення є  збереження матерії. На біологічному рівні сутність відображення полягає в обміні речовин, без якого не можуть існувати й розвиватися живі істоти. На цьому рівні відображення має випереджувальний, вибірковий характер. Одна й та сама тварина по-різному реагує на зовнішні подразники залежно від того, сита вона чи голодна. Людина, на відміну від тварини, не змінює свою анатомо-фізіологічну організацію відповідно до змін зовнішнього середовища, а змінює це середовище відповідно до своїх потреб. Так, наприклад, з похолоданням на Землі багато тварин змінили свою біологічну структуру. Людина ж, пристосовуючись до більш прохолодного клімату, почала одягати шкури тварин, робити житло тощо. А це можливе лише на основі матеріально-практичної діяльності, наявності мислення, свідомості. Отже, специфіка соціальної форми відображення у свідомості полягає в активному перетворенні світу на основі праці, творчості.

У переході на вищі рівні відображення значну роль відігравала поява інформаційного відображення. Останнє пов’язане з використанням наслідків зовнішньої дії для орієнтирів у навколишньому середовищі. Інформаційне відображення з’являється завдяки виникненню таких матеріальних структур, які не пасивно відображають зовнішні дії, а активно будують свої відносини з дійсністю, використовуючи ті фактори, що сприяють самозбереженню і розвитку. Значення інформаційного відображення особливо зростає в суспільстві (наприклад, економічної інформації). Яскравим проявом цього є поява нової науки — інформатики.

Необхідно розрізняти поняття «психіка» і «свідомість». Психіка в розвинутій формі виникає з появою нервової системи. Вона притаманна як тваринам, так і людині. Психіка людини складається з двох компонентів: усвідомлене (мислення, відчуття, увага, пам’ять, воля) та неусвідомлене (емоції, навички, автоматичні дії, інстинкти, інтуїція). Вони перебувають у діалектичній взаємодії, причому провідну інтелектуальну роль відіграє свідомість. Слід розрізняти два види неусвідомлених дій. До першого виду належать дії, які ніколи не усвідомлювалися, а до другого — дії, які раніше усвідомлювалися, потім автоматизувалися і стали здійснюватися вже стихійно. Отже, вчинки людини не завжди усвідомлені. Неусвідомлене може проявитися у людині в формі різноманітної ілюзорної сфери сновидінь, владних інстинктів та ін. Проте людина — це насамперед свідома істота. Світом свідомості в неї пронизані не тільки мислення, а й відчуття.

У розумінні свідомості можливі дві крайності: повний відрив її від матерії і ототожнення з останньою. Матеріалістична філософія розглядає свідомість як результат розвитку матерії. Вона є властивістю високорозвиненої матерії — людського мозку. Процес мислення супроводжується певними біохімічними, певними фізіологічними та іншими змінами в мозку, але не вони становлять його суть. Ця проблема знаходить свою конкретизацію в поняттях матеріального та ідеального. Матеріальне є філософське поняття про буття, яке вказує на його об’єктивно-реальне, тобто незалежне від свідомості, існування. Ідеальне — філософська категорія для позначення нематеріальної, суб’єктивно-духовної природи, образного відображення дійсності в людській свідомості. Ідеальне характеризує принципову відмінність між відображенням і відображуваним, образом і об’єктом. Ця відмінність полягає в тому, що суб’єктивні образи, відтворюючи властивості реальних об’єктів, самі цих властивостей не мають, оскільки позбавлені всілякої тілесності, матеріальності. Ідеальне являє собою суб’єктивно-психічну реальність й існує лише в актах свідомості. Воно є вторинне, похідне від матеріального, як суб’єктивний образ об’єктивного світу.

Свідомість  відображає безпосередньо не саму дійсність, а дійсність, перетворену людьми, тобто їхнє буття, матеріально-практичну діяльність. Цей процес характеризується як розпредметненням (розкриттям сутності предметів та їх можливостей з допомогою свідомості), так і опредметненням (перетворенням ідей, цілей в реальні предмети, явища). У процесі своєї реалізації потреби людини, перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну. Незважаючи на те, що свідомість є суб’єктивна реальність, позбавлена всілякої тілесності, можливості сприйняття з допомогою органів відчуттів, її можна вивчати завдяки її органічному зв’язку з матеріальними процесами. Свідомість виявляється через мову, як її матеріального носія, втілення норм свідомості, вона проявляється через практичні дії та їх наслідки.

Біологічні передумови виникнення свідомості з можливості перетворилися на дійсність завдяки включенню в антропогенез соціальних факторів, головні з яких — праця, колективний спосіб життя та членороздільна мова. Вище було показано вирішальну роль у цьому практичної діяльності. Але не менше значення мала й поява мови. Мова така ж давня, як і свідомість. Сутність мови виявляється в її двоєдиній функції: бути засобом спілкування і знаряддям мислення. Мова — це сам процес спілкування, обміну думками, відчуттями, побажаннями, цілепокладаннями і т.п. За допомогою мови думки, емоції окремих людей перетворюються з їх особистого надбання в суспільне, в духовне багатство всього суспільства. Завдяки мові продукти свідомості і форми свідомості є загальнозначущими явищами, їх можна засвоювати від попередніх поколінь і передавати наступним. Таким чином, свідомість об’єктивується у формах матеріальної і духовної культури людства. Будучи суспільною за своїм походженням і сутністю, свідомість реалізується через свідомість окремих індивідів.

Набуваючи завдяки мові відносної  незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка визначає спосіб і характер самої практичної дії.

Людина одержує інформацію не тільки за допомогою звичайної мови, а  й штучних мов різних знакових систем (мова математики, кібернетики, система символів, азбука Морзе і т. п.). Знак — це матеріальний предмет, який виконує в спілкуванні роль представника чогось і використовується для одержання, збереження, перетворення та передання інформації. Знакові системи виникли і розвиваються як матеріальна форма, в якій реалізується свідомість, мислення, інформаційні процеси в суспільстві, а в наш час і в техніці (особливо в комп’ютерній). Вихідною знаковою системою є звичайна, природна мова.

Будучи відбиттям суспільного  буття людей, свідомість має активний, творчий характер. Творчість — це продуктивна людська діяльність, здатна породжувати якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного значення. Головна цінність відображуваної діяльності людської свідомості полягає у творчому її функціонуванні, коли розпредметнення результатів попередньої діяльності супроводжується внесенням у них нового змісту, що істотно змінює попередній зміст. Зв’язок з реальним світом здійснює не сама по собі свідомість, а реальні люди, які практично перетворюють світ. Свідомість через практику здійснює зворотний вплив на дійсність, що її породила. Активність характерна не тільки індивідуальній, а й суспільній свідомості, насамперед прогресивним ідеям, які, оволодівши масами, стають «матеріальною силою».

6. Закони розвитку  буття

Поняття діалектики в історії філософії  використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (звідси і назва — від грец. діалего — веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика— це своєрідний і єдино правильний метод пізнання.

Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого початку набула високого інтелектуального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників великої майстерності, підготовки.

Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безперервно рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового.

У філософів різних часів і епох — від античних до класиків німецької  філософії — було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в об’єктивно-ідеалістичній формі.

Саме як система діалектика являє  собою єдність принципів, законів  і категорій. Крім цього, слід розрізняти два види діалектики — об’єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб’єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об’єктивної діалектики. Тому діалектика як теорія виконує дві основні функції — світоглядну та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, зміни, стрибків — на відміну від метафізики, яка розглядає все сталим, незмінним.

Принципи діалектики — вихідні, об’єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові.

До основних принципів діалектики належать:

• розвитку;
• об’єктивності;
• детермінації;
• тотожності об’єктивної і суб’єктивної діалектики;
• взаємозв’язку.

Філософія вивчає універсальні зв’язки. Вони становлять предмет діалектики, а формою їх пізнання, фіксації виступають категорії діалектики. В категоріях фіксуються знання, риси, відношення, які властиві всьому буттю. Категорії діалектики формуються на відповідних етапах історичного розвитку суспільства. В категоріях діалектики тісно пов’язане об’єктивне знання про відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається і обмірковується цей зв’язок.

Серед різноманітних зв’язків реального  світу філософське пізнання виділило різні типи їх існування.

І. Універсальні зв’язки буття, які фіксують категорії діалектики:

1. Одиничне, загальне та особливе.

2. Явище і сутність.

3. Діалектичні закономірності як форма зв’язку.

Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, певною визначеністю. Одиничне — це ім’я предмета. Воно за своїм змістом, проявом багатше від загального.

Загальне — це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами. Його не можна побачити, відчути, торкнутися руками. Воно існує лише через одичне як його момент. Загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково, в тому, що є тотожним у предметах. Загальне за своїм змістом бідніше, ніж одиничне. Водночас воно глибше розкриває зміст, сутність речей.

Особливе є проміжною категорією між одиничним і загальним. Воно відображає момент суперечливої єдності одиничного і загального. Особливе є загальним відносно одиничного і одиничним відносно загального. Наприклад, якщо взяти ланцюжок понять «Іван — студент — людина», то в ньому «Іван» є одиничним, «студент» — особливим, «людина» — загальним.

Відносно «Івана» загальним  є «студент», а відносно «людини» «студент» є одиничним.

Явище — це все те, що чуттєво сприймається. З точки зору гносеології, явище свідчить про щось інше (наприклад, таке явище, як інфляція, є ознакою кризи всього економічного життя су- 
спільства). Через явище пізнається сутність речей.

Сутність — це те, що є сукупністю суттєвих характеристик речі, субстанціональною, закономірною основою сущого. Сутність пізнається у явищах, а всяке явище є сутнісним. Шлях пізнання істини — це рух від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т.д.

Співвідносні категорії пов’язані  одна з одною. Зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми маємо наслідок, то повинна бути і його причина, якщо ми з’ясували суть, то лише через аналіз явищ і т.д. Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні необхідні зв’язки між ними як результат відображення дійсності.

II. Структурні зв’язки буття:

1. Частина і ціле, принцип цілісності.

2. Форма і зміст.

3. Система, елемент, структура. Принцип системності.

Частина — це те, що в сукупності з іншими складовими створює ціле.

Ціле є те, що з’єднує окремі частини. Але ціле є щось інше, ніж проста сума складових частин. Воно пов’язане з принципом цілісності, що об’єднує різні типи зв’язків: будови, структури, функціонування, розвитку. Поняття «частина — ціле» займають важливе місце в так званому системному підході дослідження різних об’єктів.

Систему визначають як упорядковану множину взаємозв’язаних елементів з певною структурою і організацією.

Елемент — це компонента (одиниця аналізу складних предметів, явищ і процесів), яку не можна поділити на більш елементарні частини.

Структура — це відносно сталий засіб зв’язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона відображає упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв’язків об’єктів пізнання. Структурні зв’язки пронизують усі процеси, які відбуваються у системних об’єктах. Системно-структурний підхід дослідження об’єктів різної природи включає певні вимоги: реактивності, адаптивності, самоорганізації, ієрархічності та інші.

Зміст — це сукупність різних елементів та системи взаємодій між ними, що визначають тип, характер явища, предмета, процесу.

Форма — це засіб існування того або іншого змісту. Форма організує зміст, фіксує ту чи іншу ступінь його розвитку, нормалізує його стан. Форма більш консервативна і стала, ніж зміст, вона невід’ємна від змісту предмета і відносно самостійна від нього. Існує багато наук, що вивчають форму: це геоморфологія, морфологія рослин і тварин, структурна лінгвістика та інші. Кожна наука успішно використовує метод формалізації.

III. Зв’язки детермінації:

1. Причинні зв’язки.

2. Необхідність і випадковість.

3. Можливість і дійсність.

4. Концепція детермінізму та її протилежність — індетермінізм.

Причина — це те, що викликає наслідок. Вона ніколи не виступає в чистому вигляді: її завжди породжують умови і привід.

Умови не рівнозначні причині, оскільки безпосередньо не викликають наслідок. Але поза певними умовами причина не діє, а якщо і діє, то безрезультатно або не повною мірою. Умови — це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині.