Німецька класчина філософія

 Діалектичний метод, писав  Гегель, “... єдино істинний. Він не  є чимось відмінним від свого  предмета і змісту, бо саме  зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу”.

 До заслуг гегелівської філософії  слід віднести також змістовну  розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як  форма і зміст, сутність і  явище, можливість і дійсність,  необхідність і випадковість, причина  і наслідок, частина і ціле  і т.п. Гегель показав, що  категорії діалектики є рухливими,  біжучими, плинними, як наслідок  плинності тих речей, які вони  відображають. Гегель піддав критиці  дуалізм Канта, його сумніви  стосовно можливості пізнання  сутності речей; він був переконаний,  що “у затаєній і замкнутій  сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти  дерзанню пізнання; вона повинна  розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

 Ґрунтовною і глибокою є  гегелівська концепція філософії  історії. Виходячи з взаємовідношення  суб’єкта і об’єкта, історика  та предмета його дослідження,  Гегель історичну літературу  поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.

 Гегель ставить, таким чином,  дуже важливе питання історичного  пізнання, а саме: як із сучасності  проникнути у давнину, як відтворити  дух епохи, яка зникла, коли  дослідник належить до зовсім  іншої епохи.

 Філософська історія, за Гегелем,  повинна бути такою, якою вона  є: історичною, емпіричною – такою,  яка не допускає апріорних  вигадок.

 Філософія історії займається  не окремими ситуаціями, а загальним  мисленням, оскільки проникає  в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.

 Вся історія людства, за  Гегелем, є прогресом в усвідомленні  свободи і її об’єктивації  у політико-правових формах та  інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і  усвідомленні свободи. Філософ  приходить до фундаментального  теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний  процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно.

 Разом з цими здобутками  гегелівської філософії необхідно  відзначити і її негативні  сторони.

1. Філософська система Гегеля  і його діалектика, діалектичний  метод, не узгоджувалися між  собою. З одного боку, Гегель  вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого  боку, його ж діалектичний метод  вимагав зміни, руху, розвитку, так  як останні, з точки зору  діалектики, є найзагальнішими принципами  буття. Тому основною суперечністю  гегелівського філософського вчення  була суперечність між його  консервативною, незмінною системою  і його ж діалектичним методом.

2. Діалектика як метод, на  думку Гегеля, може бути застосована  лише для усвідомлення, аналізу  тільки минулого, а не теперішнього  і майбутнього. Можна так сказати:  посада зобов’язувала. Гегель  був офіційним прусським філософам.  Він став на шлях відвертої  апологетики реакційної прусської  монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ,  вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.

3. Хибною в самій основі є  “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель.

4. Однією з негативних рис  суспільних поглядів Гегеля є  його націоналізм, зверхнє ставлення  до інших народів, відмова їм  у цивілізованому розвитку. Гегель  лише німців вважав носієм  абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.

 Безумовно, це негативні моменти  у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель  вніс великий вклад в розвиток  філософії, мав енциклопедичну  вченість і там, де він брався  за справу, там його поява була  епохальною. Гегель геніально вгадав  діалектику речей в діалектиці  понять.

 Одним з серйозних і непримиренних  супротивників філософського вчення  Гегеля був Людвіг Фейербах.

Матеріалізм і гуманізм філософії  Л.Фейербаха. Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля.

 На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей.

 Основні філософські твори  Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших.

 Сутність основних положень  філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:

1) Природа, буття, матерія –  основа, реальність, котра з необхідністю  породжує мислячий дух, розум.  Природа, матерія, існує незалежно  від мислення, свідомості і будь-якої  філософії. Свідомість є продуктом  матерії, а не навпаки .

2) Природа – основа, на якій  діє людина як частина природи;

3) Природа – джерело усіх  наших знань. Якби не було  природи, то наше пізнання не  мало б ні спонукань, ні матеріалу,  ні змісту. Початок пізнання –  відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна”. Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” . Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки”.

4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії”;

5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність”. “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії”, “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини”, “Бог – це відокремлене від людини його Я”.

 “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність”;

6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії  необхідно: на місці віри поставити  – невіру; на місце релігії  – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.

 Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

 Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії”. Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.

 Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує”.

 Далі. Критикуючи справедливо  гегелівську філософію, протиставляючи  йому свою матеріалістичну концепцію  природи, Фейербах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику.

 Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відношенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії”.

 Людвіг Фейербах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?

 Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії.

 В обґрунтуванні ним моральних  принципів людини, якими повинні  бути: примноження добра, чиста  совість, любов до людини, її  прагнення до щастя та її  благо. Сутність цих принципів  відображає таке судження Фейербаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини”; і далі: “Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині”; “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого злого”; “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям”.

 Гуманізм Фейербаха виявляється, далі, у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина.

 Такі головні основні положення  і принципи філософії Людвіга  Фейербаха. Його вчення стало одним з теоретичних джерел марксистської філософії.