Німецька класчина філософія

Національний авіаційний університет

Німецька класична філософія представлена багатьма видатними особистостями (Фіхте, Шеллінг, Шопенгауер та інші). Але найбільший вклад в розвиток німецької класичної філософії внесли такі мислителі, як І.Кант, Г.Гегель і П.Фейєрбах.

Основні філософські ідеї І.Канта. Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

 Розрізняють два періоди  в творчій діяльності Канта  – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”.

 В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.

 “Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність”.

 В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.

 Це дало можливість обґрунтувати  ряд особливостей сонячної галактики  – розташування орбіт планет  майже в одній площині, а  також виникнення природних супутників  планет, кілець Сатурна і т.п.  Кант стверджував, що народження  нових світів і руйнування  старих – це вічний, безперервний  процес оновлення світу.

 Космогонічна концепція Канта  була найвеличнішим досягненням  астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.

 В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

 Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

 В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790).

 Головна ідея цих творів  – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

 Вже в цьому містився сумнів  Канта стосовно можливості самого  пізнання. Це, можна сказати, перша  циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.

 Кант вимагав здійснювати  пізнання теоретично, а не в  процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав,  що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати  до того, як вона ввійде у  воду.

 Другий елемент агностицизму  Канта – це розміркування про  несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.

 Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи  їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з  предметами, так само як дим  не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.

 Третій елемент агностицизму  Канта – це уявлення про  категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.

 Більше того, за вченням Канта,  всі категорії трансцендентальної  логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду.

 Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

 Четвертий елемент агностицизму  Канта – це розрив діалектичного  зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності  між ними. Кант вважав, що сутність  є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.

 Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих  відкриттів, був близький до матеріалізму  і, з іншого боку, став родоначальником  класичного агностицизму, фактично  став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство  реального світу Кант втиснув  у свої 12 апріорних категорій  загальної логіки і вважав  їх вічними, незмінними, нерухливими,  які ні за яких обставин  не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так  звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?

 Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії:

1. Світ має початок в часі  і просторі. Світ не має початку  і в часі, і в просторі.

2. Будь-яка складна річ складається  з простих частин. В світі немає  нічого простого.

3. Все в світі відбувається  за необхідністю. Однак цього  не досить для пояснення усіх  явищ. Бо у світі дії, які  здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”.

4. У світі є необхідна сутність  як його причина. Немає ніякої  абсолютно необхідної сутності  в світі, ні поза ним.

 Тобто, Кант звернув увагу  на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну.

 Це вчення Канта про антиномії  “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

 Позитивним у вченні Канта  було уявлення про роль антагонізмів  у суспільному розвитку і про  необхідність вічного миру, якого  можна досягти через взаєморозуміння  між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних  інтересів, невтручання в внутрішні  справи держав, статус-кво кордонів  тощо.

 Інтерес представляють і  розміркування Канта про моральний  закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати  як засіб для досягнення будь-якої  мети, бо вона сама є такою  метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької  класичної філософії.

 Кант – дуаліст. З одного  боку, він визнавав, що матеріальні  речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються  нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.

 Далі. Заперечуючи бога, як архітектора  Всесвіту, Кант разом з тим  стверджував, що божественний  дух створив необхідні передумови  для наступного розвитку природи;  що є вище, розумне начало, творець  світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув  обмежити науку, щоб зберегти  релігію. “Я повинен, – писав  Кант, – потіснити знання, щоб  надати місце вірі”.

 Таким чином, основною рисою  філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі  різнорідних, протилежних філософських  напрямків. Основна суперечність  філософського вчення Канта –  це невідповідність між визнанням  ним існування речей, явищ природи  поза свідомістю людини і запереченням  їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).

Філософська система і діалектика Гегеля. Георг Вільгельм Фрідріх  Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших  німецьких філософів, чільний представник  німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.

 Філософія Гегеля – вершина  німецького класичного ідеалізму  кінця ХVІІІ – початку ХІХ  століття.

 За основу усіх явищ природи  і суспільства Гегель приймав  духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

 Сутність гегелівської філософської  системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

 Найбільш змістовним етапом  розвитку абсолютної ідеї є  початковий її етап, де Гегель  розглядає власне багатство самої  цієї ідеї. Цим багатством є:  вчення про буття, де Гегель  вперше обґрунтовує ним створений  один із основних законів діалектики  – закон переходу кількісних  змін у якісні і визначає  ті категорії (поняття), які цей  закон конкретизують – кількість,  якість, становлення, міра, перехід,  визначеність, стрибок; вчення про  сутність, де Гегель зосереджує  свою увагу на суперечливості  буття, як першооснови будь-якого  руху, будь-якої життєвості, і яка  міститься в самих речах і  явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

 У своєму вченні про сутність  Гегель підходить до розуміння  одного з фундаментальних принципів  діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

 Розробка Гегелем вчення  про суперечливість всього, що  нас оточує, – найвище досягнення  світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної  культури, результат проникнення  мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей  і явищ дійсності.

 Вчення про поняття. На  цьому етапі абсолютна ідея  збагачується новим змістом стосовно  утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість.

 Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.

 Далі. Поняття загального, у  свою чергу, включає в себе  особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.

 Величезною заслугою Гегеля  є розробка ним діалектичного  методу дослідження, котрий за  своїм змістом включає в себе  закони і принципи діалектичної  логіки, закони мислення. За Гегелем,  цей метод не може бути відмінним  від діалектики, він тотожній  їй. А це означає, що діалектичний  метод передбачає розгляд усіх  явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами;  біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.