Наука за умов трансформації суспільства

У сучасну епоху переважає  інтенсивний розвиток прикладного  знання, який ґрунтується на його технологічному застосуванні, а не екстенсивний. Водночас обидва параметри складають єдиний процес розвитку науки: кожний наступний  рівень наших уявлень дозволяє більш  чітко окреслювати межі застосування тих чи інших наукових положень, а процес уточнення їх сфери істинності у багатьох випадках веде до поглиблення змісту нашого знання.

Однією із цілей науки  є передбачення можливих майбутніх  змін об'єктів, у тому числі й тих, які відповідатимуть майбутнім  типам практики. Для цього проводяться  відповідні наукові розвідки, результати яких можуть знайти своє застосування у практиці майбутнього. Конструювання  бажаної реальності характерно не лише для фундаментальних, але і для  прикладних досліджень.

 

 

 

 

 

2.2 Проблеми державної підтримки науки в Україні

 

 

Важливим чинником і передумовою  розвитку освіти, культури, піднесення якості робочої сили завжди була наука. Без потужної наукової бази ефективна ринкова економіка не може розвиватись. До здобуття незалежності українська економіка була зорієнтована на потреби військово-промислового комплексу, що заважало розвиватися всім іншим її галузям. Україна мала дуже слабку систему інформації, без чого вона як держава не могла розбудовуватись і, найголовніше, приєднатися до світової співдружності країн, у яких сформувалось інформаційне суспільство.

Сучасний розвиток економіки  потребує використання нових наукових знань та інновацій. Наукові досягнення суттєво впливають на економічні процеси, а результати залежать від ефективності їх взаємодії, зокрема від того, наскільки успішно функціонує механізм створення, збереження і поширення

нових знань. В умовах несприятливого економічного, політичного і демографічного становища пріоритетним завданням науки є розробка методів діагностики несприятливих процесів та знаходження шляху їх подолання. І провідна роль у вирішенні цих проблем має належати державі. Як засвідчує світовий досвід, саме завдяки державній підтримці у світі склалося три найбільш вагомих центри науки: США (35% усіх світових витрат на науку), Європейський Союз (24%), Японія (12%) і Китай (11%). Четвертим центром намагається стати Російська Федерація. Але за рівнем, фінансування вона ще поки що не може конкурувати з трьома першими центрами [6].

В Україні держава відіграє головну роль у регулюванні і  підтримці наукової діяльності, що полягає в застосуванні прямих і непрямих методів регулювання, а саме: нормативно-правових актів, державного замовлення, бюджетного фінансування. Державним органом, який регулює наукову діяльність в Україні було Міністерство освіти і науки, яке останнім часом було реформовано у Міністерство освіти і науки, молоді та спорту. На даний момент в Україні існує 16 міністерств, кожне з яких фінансується з Державного бюджету, а саме загального і спеціального фонду. Що стосується фінансування Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, можна навести такі статистичні дані за останні п’ять років (рис. 1):

Рис. 1. Фінансування Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

 

З діаграми видно, що за період 2007 – 2010 рр. фінансування постійно зростало, досягнувши максимального обсягу у 2010 р. – 15101259,00 тис. грн, а у 2011 році витрати зменшилися до рівня 1377400,70 тис. грн. Якщо ж розглядати фінансування даного міністерства в загальній структурі державних витрат на усі міністерства України, то можна побачити наступне (рис. 2): Найбільша частка фінансування припадає на Міністерство соціальної політики (37%). Значну частку також займає Міністерство фінансів – 20%. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, в порівнянні з іншими виконавчими органами, отримує значну долю фінансування, але треба зазначити, що у 2010 році міністерства України були реформовані. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, яке раніше іменувалося як Міністерство освіти і науки, при прийнятті нової назви отримало також і нові повноваження, тому така частка в загальній структурі фінансування з Державного бюджету не є достатньою і не дозволяє покрити всі необхідні витрати. До речі, як зазначалося вище, витрати на фінансування цього міністерства скоротилися у порівнянні з минулим роком. Фінансування науки в Україні з Державного бюджету здійснюється за трьома рівнями: І. Заклади Академії наук України.

 

 

Рис. 2. Структура фінансування міністерств України

 

Це наукові установи, які  виконують державні фундаментальні дослідження. До складу НАН входять: Інститут економічного прогнозування, Інститут економіки, Інститут економіки промисловості, Національний інститут економічних програм, Науково-дослідний інститут моделювання та інформатизації та ін. Саме на заклади НАН України припадає найбільша частка наукових розробок та досліджень. Щороку її діяльність фінансується з Державного бюджету України (рис. 3). Витрати Державного бюджету на фінансування НАН України збільшуються з кожним роком. У 2011 році виділено 2193,3 млн. грн., що на 130 млн. грн. більше ніж у минулому році. Але ця сума складає лише 66,8% від загальних потреб закладу і фінансове забезпечення НАН України сьогодні становить 0,4% від ВВП. II. Відомчі заклади. При Президентові України, Верховній Раді України, міністерствах і відомствах функціонують наукові установи, які виконують наукові дослідження, що є актуальними для конкретного напряму діяльності. До них належать: Національний інститут стратегічних досліджень, Академія управління (при Президенті України), Науково-дослідний економічний інститут (Міністерство економіки), Українська академія банківської справи (НБУ) та ряд інших. III. Заклади, підпорядковані Міністерству освіти і науки. У цих закладах поряд із навчанням студентів виконуються замовлення з окремих загальнодержавних проблем з відповідним фінансуванням із Державного бюджету.

Рис. 3. Фінансування НАН України  та фундаментальних досліджень її установ

 

На розвиток науки впливає  низка факторів, серед яких можна  виокремити такі:

По-перше, законодавча база. Саме на законодавчому рівні повинно  здійснюватися первинне регулювання наукової діяльності. На жаль, законодавча база України є доволі застарілою і потребує негайного і детального перегляду. Одним із основних нормативних актів, який регулює науку є Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» №1977–XII від 13.12.1991. Цьому документу вже 20 років, тому зрозуміло, що він не може відповідати сучасному стану економіки. Практична відмова від радянської нормативно-правової системи управління наукової діяльності не завершилася створенням нової, такої, яка стимулювала б технологічний розвиток країни. Мотивації для інноваційної промислової політики в законодавчому плані сьогодні практично немає. Відповідно маємо надзвичайно низький рівень конкурентоспроможності науки в Україні, у порівнянні з іншими країнами. Доля вітчизняного високотехнологічного сегмента в промисловому експорті України менше одного відсотка. Для порівняння: в Ірландії – 46,9%, в Швейцарії – 42,9%, у США, Південній Кореї, Китаї – 33, Угорщині – 31,9, в Мексиці – 28,4%. У світовому експорті високих технологій сьогодні попереду нас такі країни, як В’єтнам, Філіппіни, Таїланд, Сербія, Чехія, Угорщина, Польща [5].

По-друге, фінансування. Саме в статті 34 Розділу V Закону України  «Про науку і науково-технічну діяльність» зазначається, що видатки Державного бюджету на науку мають становити 1.7% ВВП.

Є цілком зрозумілим, що українська наука потребує негайного і суттєвого  втручання держави. Підтримка і урегулювання наукового-технічного розвитку покладена на державну науково-технічну політику, яка, на жаль, на даний момент є досить недосконалою.

Для підвищення рівня науки  потрібно проводити дієві заходи, а саме:

• створення сприятливих організаційно-економічних та правових умов для ефективного використання науково-технічного потенціалу;
• розвиток пріоритетних напрямів науки і техніки, концентрації ресурсів для їх реалізації;
• формування та реалізацію довготермінових науково-технічних програм;
• розроблення дієвих механізмів інтеграції науки і виробництва;
• підготовка наукових кадрів та їх соціально-економічний захист;
• створення сучасної інфраструктури науки;
• встановлення ефективного міжнародного співробітництва у сфері науково-технічної діяльності;
• здійснення інвестиційної діяльності як з боку держави, так і з боку резидентів і нерезидентів країни;
• надання належного рівня освіти і фінансової підтримки з боку держави незатребуваних професій.

Вищенаведені заходи потрібно проводити систематично, контролюючи  кожен етап їх виконання.

У той же час держава  повинна стимулювати підприємницький  сектор до самофінансування науково-технічної  та інноваційної діяльності, адже наука  повинна бути конкурентоспроможною. Тому держава повинна зосередити свою увагу на підтримці науки в країні, адже саме наука є основою науково-технічного потенціалу країни та інноваційної діяльності, стимулює покращення якості освіти, підтримує конкурентоспроможність у міжнародній співпраці з іншими країнами. Високий рівень науки в країні є показником освіченості населення і основою добробуту суспільства в цілому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3 ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НАУКИ ЗА УМОВ ТРАНСФОРМАІЇ СУСПІЛЬСТВА

 

 

 

3.1 Розвиток науки в  умовах глобалізації

 

 

Складний і суперечливий процес глобалізації актуалізує цілу низку нових проблем стратегічного  масштабу, до яких відносять універсальні проблеми політичного, соціального, екологічного, інформаційного, технологічного, науково-інтелектуального, соціально- та природно-економічного ґатунку тощо. Аналізуючи комплекс проблем, які стосуються глобалізації соціального життя, українські науковці, вичленовують основні постулати глобалістики:

- Світ і все людство  є єдиним глобальним організмом.

- Глобалізація світу –  це об’єктивне історичне явище  і процес, на який можна впливати  і яким можна керувати об’єднаними  солідарними зусиллями людства.

- Глобалізація несе в  собі нові можливості для розвитку  людства і, разом з тим, загрози  його існуванню.

- Людство повинно солідаризуватися  і об’єднуватися перед явищами  глобальних загроз, для рішення  глобальних проблем.

- Глобальну кризу людства  можна подолати.

- Глобальні проблеми –  це не тільки невирішені завдання, а й велика загроза всьому  людству.

- Глобальні інтереси необхідно  ставити вище національних.

- Глобальна інтеграція  – закономірність розвитку людства.

- Сучасна людина як  найвища соціальна цінність набуває  глобального характеру і стає  в центрі процесів глобалізації [6].

Варто зміритися з тим, що глобалізація є природним законом  світового розвитку людства у  ХХІ столітті. Але не можна не помічати і негативних аспектів цього  процесу. І ще невідомо, що переважає. Сучасна глобалізація породжує глобальний віртуальний фантом „інтегрованого світового співтовариства”. Дійсно, в результаті технологічних переворотів в галузі комунікацій світ став єдиною домівкою без стін. Проте з точки зору умов розвитку і ефективності економічного відтворення, конкурентоздібності в різних регіонах і країнах світ є драматично розподіленим на „своїх” і „чужих”, при чому „чужих” не сприймають.

Паралельно з процесами  глобальної інтеграції світу відбуваються процеси дезінтеграції. Тому для  пом’якшення негативної дії і  наслідків глобалізації об’єктивно необхідною стала система глобального  управління. Іншими словами, в нинішньому цивілізаційному процесі з’являються  і  все частіше окреслюються дві  протилежні тенденції: з одного боку, посилюється економічна, соціальна, політична, культурна інтеграція між  цілими регіонами планети, уніфікуються економічні, інформаційні, наукові, політичні  технології за допомогою їх тиражування  в умовах масового виробництва і  засобів комунікації, а з іншого боку – формується прагнення зберігти існуючий спосіб життя і гомогенність соціальної реальності шляхом недопущення „чужих” для певної країни чи регіону соціокультурних цінностей.[8]

Обидві зазначені тенденції  стосуються й безпосередньо розвитку науки. Якою повинна бути наука ІІІ тисячоліття? Які зміни у її структурі чекають нас у найближчому майбутньому? Що з властивих їй рис остаточно зникне, а що з’явиться нового? Які саме тенденції розвитку науки стануть пріоритетними в умовах глобалізації?  Відповідь на ці та інші питання шукають вітчизняні та

Загальноприйнятою є думка, що з другої половини ХХ століття з  початку науково-технічної революції  найбільш ефективною і тому самою  важливою виробничою сферою стає наука. Ми звикли до цього і мовчки визнаємо її значущість у нашому житті. Але  на початку ХХІ століття соціальний інститут науки став набувати нових тенденцій у своєму розвитку, які дозволяють зробити висновок про її іманентну включеність до процесу глобалізації.

По-перше, йдеться про  значну інтернаціоналізацію наукових досліджень. Ознаками цього процесу, його індикаторами можна назвати: міжнародну мобільність наукових кадрів, що постійно зростає; збільшення кількості наукових публікацій, співавторами яких є науковці різних країн; поширення міжнародної кооперації наукових фірм у галузі наукових досліджень і розробок

патентну статистику (зростання  кількості патентів, що видаються  іноземцям в США, і навпаки  – кількості американських авторів, що патентують свої винаходи за кордоном); розширення прямої міжнародної торгівлі високотехнологічною продукцією.

По-друге, всі індустріально  розвинені країни вважають основною складовою стратегії свого розвитку капіталовкладення у наукові  дослідження і розробки. При цьому  змінюється сама структура фінансування науково-технічного потенціалу: доля державного сектору скорочується, а приватного – зростає.