Наука за умов трансформації суспільства

Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази. Перша фаза є латентною, вона починається з  виникнення "зародкових" робіт, роль яких встановлюється, звичайно, тільки при подальшому історичному аналізі. Друга фаза — період початкового  оформлення і розвитку ідей. Вона характеризується "вибуховим" зростанням інформації при менш швидкому зростанні кількості  авторів. У третій фазі — період експлуатації ідей — галузь стає доступною  для освоєння ширшому колу авторів. Кількість авторів і публікацій помітно зростає, але темпи цього  зростання знижуються. В цей період у даній галузі можуть зародитися "гарячі точки", які з часом  відділяються від неї і перетворюються в самостійні галузі досліджень. Четверта фаза названа періодом насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники. Далі можливий розпад на декілька галузей або зникнення  як самостійної галузі досліджень. [9]

Розуміння науки як системи  знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання. І, звичайно, такий  підхід до науки може бути цілком придатним  для логіки науки. Але його обмеженість  відразу виявляється, як тільки підійти  до науки як до складною явища, спробувати з'ясувати її закономірності і соціальні  функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, наука включається  в процес розвитку як його інтегруючий  фактор, а цілі суспільства стають органічними стимулами розвитку науки. Соціальні функції науки  носять об'єктивний характер і визначаються суспільними потребами.

З точки зору взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією є практична, прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства. Відкриваючи  об'єктивні закони розвитку природи  і суспільства, наука сприяє розвиткові суспільного виробництва, всіх сфер діяльності. Тому практична функція  науки тісно пов'язана з гносеологічною.  
Пізнавальна і практична функції науки зумовлюють одна одну, виступають в діалектичній єдності. Разом з тим, пізнання здійснюється насамперед заради практичних цілей, і, отже, гносеологічна функція в цьому плані підпорядкована практичній.

Різні галузі знання реалізують гносеологічну функцію не однаковою  мірою. Технічні науки покликані  безпосередньо обслуговувати матеріальне  виробництво, тому вони мають прикладне  значення. Природничі і гуманітарні  науки переважно виконують пізнавальну роль.

У сучасних умовах спостерігається  виникнення і розвиток прогностичної  функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові  знання допомагають передбачити  спрямованість розвитку дійсності.  
Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в духовному житті суспільства надзвичайно зростає. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві.

В реальному житті, однак, всі соціальні функції науки  тісно взаємопов'язані, ніколи не виявляються  в чистому вигляді, відокремлено. В процесі своєї історії вони постійно змінювались, принципово змінювалась  і сама наука, розуміння її предмета і мети.

3.  Роль науки в сучасному суспільстві

Сучасна наука є не лише основною формою пізнання природи й  суспільства, що забезпечує людину науковими  знаннями, а й найважливішим інструментом її життєдіяльності. Як форма суспільної свідомості вона є системою знань  про природу, суспільство і мислення, відображає світ у наукових поняттях, законах, теоріях, які апробуються  Й перевіряються предметно-практичною діяльністю.

Сучасна наука - це сукупність сотень наук, які досліджують різні  сфери дійсності. Ті з них, що вивчають природу, виділили в сферу природничих  наук, а ті, що - суспільство, - називають  суспільними. Звідси, фізику, хімію, астрономію, біологію, фізіологію та ін. класифікують як природничі науки, а такі, як історія, соціологія, політекономія, політологія, філософія та ін., відносяться до блоку суспільних. В їх межах можливі  ще й детальніші класифікації. Тим  більше, що сучасний розвиток науки  засвідчує невпинний розвиток диференційних  процесів. Тому у структурі традиційних  наук постійно відбувається розчленування  Й виділення все нових і  нових напрямів. Так, із лона філософії  в свій час виділилися етика, естетика, логіка, психологія, історія філософії, соціальна філософія, соціологія, філософія  історії, політологія та інші науки.[7]

Сучасному етапу розвитку науки характерні інтеграційні процеси і на цій основі виникнення нових галузей знання, які синтезують декілька конкретних дисциплін. Звичними стали словосполучення: фізична хімія, біоніка, соціоніка, генна інженерія, кібернетика та ін. Науковці, філософи єдині в тому, що найсерйозніші відкриття нині здійснюються саме на "стику" наук, їх предметному переплетінні.

Наука виникає із практичних потреб і розвивається на їх основі. Тому є підстави стверджувати, що головною її рушійною силою є суспільні потреби і, в першу чергу, потреби матеріального виробництва. З часом вони все зростають, ускладнюються й навіть диференціюються. Завдяки їх задоволенню людина змушена взаємодіяти з природою, отримуючи при цьому певні знання. На перших етапах існування людини, ці знання мали фрагментарний, чуттєво-досвідний характер (мова ще не йшла про науку, а лише про її зародки).

Наука виникла в класовому  суспільстві, у процесі поділу праці, зокрема відділення духовно-практичної діяльності від предметно-практичної (розумової від фізичної). З цього  часу й почала складатися специфічна форма суспільної діяльності - наука. Теоретична, як і інші види духовної діяльності, стала привілеєм аристократів та вільних громадян тогочасного  світу. Складався й соціальний прошарок людей, професійною діяльністю яких стала наука (Архімед, Евклід, Піфагор  та інші). Наукова діяльність стала  суспільною діяльністю, а наукова  праця - суспільно-значимою працею.

Розвиток науки, у значній  мірі, обумовлений рівнем розвитку економічних факторів та соціально-політичним ладом країни, які впливають на її розвиток, визначають її цілі та напрями. Від них, у кінцевому рахунку, залежить використання наукових досягнень, матеріалізація теоретичних здобутків  тощо. Тому суспільство, його стан завжди були потужним чинником впливу на розвиток науки.

РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ НАУКИ В УКРАЇНІ

2.1 Тенденції розвитку сучасної науки на Україні

Довгий час в літературі домінувало уявлення про науку як про систему знання. При такому підході вона мала таку структуру: факт, закон, проблема, ідея, гіпотеза, теорія тощо. Подібне розуміння науки  містить у собі елемент істини, але абсолютизація системи наукового  знання унеможливлює з'ясування сутності науки. На сучасному етапі розвитку, коли виявилася невідокремленість наукового знання від процесу його отримання, точка зору на науку як на систему знання уявляється однобічною.

Альтернативою цій точці  зору є розуміння науки як особливої  форми діяльності. Прихильники такої  концепції акцентують увагу на реальному  аспекті науки – на науковій діяльності. Проте і тут не можна уникнути однобічності. Зосереджуючись на процесі  виробництва наукового знання, прибічники цієї точки зору абстрагуються від  розгляду структури пізнання, вважаючи, що структуру науки складає сукупність етапів пізнавальної діяльності.

Проте і таке розуміння  не виявилося кінцевим пунктом теоретичного осмислення науки. Йому на зміну прийшло  розуміння науки як особливого процесу  пізнання, складовими якого є пізнавальна  діяльність, об'єкти, засоби та результати пізнання.

Розглянута еволюція теоретичного розуміння науки пов'язана в  основному з її логіко-гносеологічним аналізом. При цьому соціальна  природа науки, соціально-культурна  зумовленість її розвитку спеціально не досліджуються. Нині розрив між логіко-гносеологічними  і соціально-культурними аспектами  науки поступово ліквідується, а  дослідження її соціальної детермінації становить своєрідний методологічний фокус рефлексії над наукою, що пов'язано зі зростанням соціальної ролі науки і соціальною відповідальністю вченого за результати своєї діяльності.

Відзначимо, що розуміння  принципу соціальної детермінації пізнання теж зазнало суттєвих змін. В літературі тривалий час панувала точка зору, згідно з якою суспільні потреби  безпосередньо визначають розвиток науки. Безумовно, така традиція ґрунтується  на реальних фактах. Проте безпосередня соціальна обумовленість науки  є швидше винятком, ніж загальним  правилом. Справа в тому, що не всі  цілі наукового пізнання безпосередньо  задані суспільними потребами. Вони часто є результатом внутрішнього розвитку науки. Якщо принцип соціальної детермінації науки зводити лише до безпосередньої зумовленості цілей  наукової діяльності, то він втратить статус всезагальності та необхідності. Виникає наступна дилема: або принцип соціальної визначеності науки не є всезагальним, або його слід тлумачити більш широко, ніж безпосередня зумовленість цілей наукового пізнання. Якщо раніше акцентували увагу лише на соціально-культурній зумовленості розвитку пізнання, то нині - на адаптації наукового знання в тому чи іншому соціально-культурному середовищі. [1]

Важливою тенденцією розвитку науки є її подальша інтеграція. У цьому зв'язку уявляється принциповою  екстраполяція синтетичних процесів у науці та змісту знання на пізнавальні  засоби вираження і перетворення цього знання. Тут маються на увазі  не лише спроби побудови загальної  теорії систем. Не менш важливі ті зміни, які відбуваються у сучасній методології  науки. Вони характеризуються взаємопроникненням, зближенням ідеалів природничо-наукового  і гуманітарного знання. Істотною є і переорієнтація дослідницького інтересу з питання "як пізнавати?" на метапроблему "для чого пізнавати?" Інакше кажучи, важливим регулятором інтегративних процесів сучасної науки стають ціннісні аспекти.

Однією з найважливіших  тенденцій розвитку сучасної науки  є орієнтація на людину. Проблема людини, її ролі та місця у сучасному світі  нині набула гострого соціального змісту. Вона знаходиться у центрі теоретичного дослідження цілого комплексу наук: філософії, соціології, психології, біології, медицини, економіки, ергономіки тощо.

Важливу роль в орієнтації науки на людину відіграє розробка таких категорій, як універсальність  і проективність, самодостатність  і цілісність. Максима людського  буття розкривається через абсолютне  і вічне, універсальність - через  конкретно-загальне, проективність - через  категорію практики, самодостатність - через саморух і категорію  субстанції. Принцип цілісності та світового порядку реалізується через категорію закономірності та необхідності, доцільності та гармонії. Настанова на людиномірність буття передбачає категоріальний статус поняття суб'єкта і розглядає людину як особливий світ (соціум).

Не менш суттєвим є виникнення нових наук (ергономіка, теорія гри) і поява нових галузей у  старих науках (конструктивістська математика, логіка практичних міркувань тощо), що зумовлено людською діяльністю.

Ще однією важливою тенденцією розвитку наукового пізнання є його технологічне спрямування. Розвиток творчих  здібностей людини стає потребою суспільного  виробництва. Подолання дихотомії  технологічної та культурної функції  науки - одна із особливостей сучасного  наукового знання. Технологічне застосування знання тією мірою, якою воно одночасно  виступає як процес розвитку людини, є  культурним феноменом. Але неправомірно ототожнювати технологізацію науки  з реалізацією її культурної функції. Результатом цього процесу є  підвищення продуктивності суспільної праці не через розвиток техніки, а як наслідок зростання її культури. [8]

Збіг технологічної та культурної функції науки веде до взаємоперетворення зовнішніх і  внутрішніх чинників наукового розвитку. Проблеми, які виникають у виробництві, адресовані науці не як зовнішні цілі, а як мета культурної людини, що перетворює світ. Це положення не виключає логіки самостійного розвитку науки. Якщо наука  виникла в результаті відокремлення  духовних потенцій від матеріального  виробництва і тривалий час була лише функцією останнього, реагуючи на його запити, то зараз самі ці запити і навіть цілі галузі виробництва конституюються завдяки іманентному розвиткові науки.

Розгляд взаємозв'язку науки  і виробництва орієнтує дослідження  не на минуле, а на майбутнє, тобто  на створення людиною свого власного світу. А це накладає свій відбиток і на розвиток самої людини. Вона повинна формуватися не як "частковий" робітник, а як універсальна, цілісна  особистість. Розуміння науки в  контексті людської діяльності веде до необхідності визнання внутрішньої  соціальної зумовленості пізнання не лише суспільства, але і природи. Звідси випливає, що пізнання світу  водночас є самопізнанням людини, і, за логікою самої інтенції пізнавальної діяльності, воно містить у собі соціальний і гуманістичний сенс. [2]

Гуманізація науки - тривалий процес. Незважаючи на потужні інтегративні тенденції, що викликані науково-технічною  революцією, зв'язки між природознавством і суспільствознавством мають переважно  зовнішній характер. Більше того, навіть всередині однієї і тієї самої  сфери природознавства вузька спеціалізація  розділяє вчених стіною некомпетентності. Наукова діяльність значною мірою  має частковий характер та виступає у формі спільної праці. Навіть проблеми, які виникають на межі наук, ведуть до створення нових наукових дисциплін  відповідно до галузевого принципу їх структурування. Водночас стрімке зростання  інтегративних процесів свідчить, що вже на сучасному етапі галузевий  принцип перестав відповідати провідним  тенденціям розвитку науки і виробництва. Відсутність необхідної гнучкості  стає перешкодою на шляху науково-технічного прогресу. Вузька спеціалізація і  відсутність органічного взаємозв'язку природознавства і гуманітарних наук мають негативний вплив на розвиток науки в цілому.

Нині втілення наукового  знання в практику є односпрямованим  процесом. Зворотний зв'язок малоефективний. Саме це є причиною того, що в практику інколи втілюються не ті знання, які  їй дійсно потрібні, а ті, які впроваджуються легше і простіше. Цим пояснюються  невміння і небажання більшості  "виробничників" орієнтуватися на нові досягнення науки. Ситуація ускладнюється ще й тим, що знання, яке має бути втілено в практику, носить комплексний характер, тобто воно ґрунтується на різних, іноді взаємовиключних ідеалах раціональності.

Істотною перешкодою на шляху  успішного впровадження наукового  знання в практику є командно-адміністративний метод управління. Він ефективний лише в екстремальних ситуаціях, проте, ставши нормою життя, він не тільки негативно впливає на підлеглих, а й дезорієнтує мислення керівництва. Такий керівник втрачає відчуття реальності, сприймає бажане за дійсне. Цьому сприяють і підлеглі. Неможливість виконання фантастичних прожектів  штовхає їх на шлях фальсифікації  даних, підтасовки цифр, відвертого обману. Тому демократизація всіх сфер суспільного  життя, атмосфера творчого діалогу - запорука наукового вирішення усіх нагальних проблем. [5]