Наука і мистецтво

       Отже, образне пізнання світу с синтетичною єдністю думок і емоцій, раціонального й чуттєвого, загального й окремого, об'єктивного і суб'єктивного, образного і виразного. Специфічність цього синтезу зумовлена особистістю автора, жанром і видом мистецтва, соціальним середовищем,  культурним досвідом народу, соціальною традицією тощо.

      Як ядро художньої культури мистецтво розглядають із точки зору різних форм (видів) художньої діяльності, так само, як і з точки зору суб'єктів художньої творчості (професійне, народне, самодіяльне мистецтво). Види мистецтва — не особливі галузі художньої творчості, які різнобічно відображають чи виражають життя й різняться матеріалом, формою втілення й характером художніх образів, способом задоволення естетичних людських потреб.

 
Загальновизнаною точкою зору є поділ мистецтва на два великих класи: образотворче і виразне. Перший клас характерний тим, що види мистецтва, які належать до нього, мають на меті художнє відображення об'єктивного і суб'єктивного світу, тобто втілення художнього образу в певні площинні чи просторові рамки, у матеріальну форму. Сюди належать живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво. До другого класу належать види мистецтва, які виражають суто суб'єктивне враження митця від сприйняття світу, а також весь внутрішній суб'єктивний світ героя чи автора. Сюди входять: література (проза, поезія, драматургія), музика тощо. 
       Сьогодні актуальною постає проблема синтезу образотворчих і виразних мистецтв у єдине ціле. Історично першими зразками такого синтезу є театр, хореографія, згодом виникають кінематограф, анімація (мультиплікація), телебачення, мистецтво світломузики. В усіх цих видах поєднуються різні мистецтва (наприклад, музика і пластика — в хореографії; література, живопис, пластика і музика — в оперному мистецтві й таке інше), що, у свою чергу, задію є в процес сприйняття мистецтва всі органи чуття людини.

6. Естетичні цінності 
Естетичні цінності. У сфері художньої культури — в естетичній сфері,— як і в інших галузях культури, створюється свій особливий світ цінностей, що уособлює багатство естетичних потреб людини І відображається в естетичних категоріях. Саме в системі цих категорій закріплюється досвід художньо-образного освоєння світу. Естетичні категорії — прекрасне, піднесене, трагічне, комічне тощо — це духовна модель мистецької практики.

       Найзагальніша з основних цінностей і категорій є естетичне, вона акцентує увагу на суспільній значущості речі, явища з огляду на її чуттєво-емоційне сприйняття й оцінку. Естетичне — це специфічно духовне ставлення людини до світу, яке реалізується через чуттєвість. Найважливіша риса естетичного ставлення — здатність людини в ньому реалізуватися цілісно і різнобічно. Народжуючись разом із практичною, естетична потреба зростає й розвивається лише в міру розвитку свободи особи, її незалежності від навколишнього світу, від природної необхідності. Світ естетичного і краси — це світ, де людина почуває себе вільною від нагальної практичної потреби, і це дає їй можливість діяти вільно, розвивати в собі все багатство людської природи.

       Найвищою естетичною цінністю постає прекрасне. Прекрасне у мистецтві пов'язане зі здатністю людини творити світ «за законами краси». Вільне оволодіння силами й матеріалом природи, вміння підпорядкувати їх певним закономірностям, втілювати в їх формі якусь осмислену мету викликають у людині високу естетичну насолоду. Втілюючи у своїх образах ідеали краси, мистецтво пробуджує в людині естетичні почуття творців, учить її відчувати й розуміти прекрасне, формує естетичну ціннісну орієнтацію.

 
Мистецтво, обравши своїм предметом  людину, її моральні та соціальні проблеми, покликало до життя особливий його вид — драм у в двох головних її різновидах: трагедія і комедія, з якими пов'язане формування ще двох естетичних цінностей — трагічного і комічного. Трагічне характеризує певний конфлікт, що виникає і розгортається у процесі людської діяльності й супроводжується стражданнями або навіть загибеллю людини. Герої античних трагедій діють у межах певної необхідності (долі, фатуму), якої вони не в змозі змінити, і саме це визначає трагізм їхньої долі. Так, у трагедії Есхіла Прометей здійснює подвиг в ім'я людства, але через це боги прирікають його на довічні тортури. Суть трагедії найчастіше полягає втому, що все суспільство мусить розвиватися в людині й через людину, але в жодному разі — за рахунок людини; з іншого боку, розвиток особистості повинен відбуватися в суспільстві, в ім'я суспільства й людства, але не за рахунок останніх. Саме такий шлях гуманістичного вирішення проблеми людини і суспільства, пропагований кращими зразками трагедійного мистецтва.

       Комічне. Сміх завжди очищував людину. Однак сміх і комічне — не зовсім не одне й те саме, і не все смішне може бути комічним. Комічне — це продукт розвитку людської культури, здатність людини подивитися на себе збоку, піднятися над буденністю. Зміст комічного полягає в суперечностях. Ще давні мислителі зазначали, що комізм — наслідок контрастів, розладу, не спів – розмірності, дисгармонії. Ця дисгармонія, дисонанс виявляється в Аристотеля як протистояння прекрасного і потворного, у Канта — неістотного і піднесеного, у Шел-лінга — доконечно визначеного і безмежної сваволі, у Ге-геля — хибного, уявно обґрунтованого і значного, істинного, у Шопенгауера — безглуздого і розсудливого, у Чернишевського — внутрішньої порожнечі і зовнішньої пихи, претензії на значущість. Ці окремі приклади визначень характеризують один із типів комедійних суперечностей, для яких суттєве те, що перша за часом дії частина суперечності має «солідний» вигляд, справляє значне враження (Тартюф у Мольєра, наприклад), друга ж — наче інший бік монети — цілком протилежне, розчаровуючи своєю примітивністю. Як правило, людина частіше сприймає світ всерйоз, але коли явище постає у потворно-перебільшеному, комічному вигляді, то це, природно, викликає у неї сміх. Комедійний сміх спрямований здебільшого проти недосконалості світу, допомагає людині сміхом очиститись, позбутися своїх недоліків, оновити своє життя.

       Крім згаданих вище, існують також і інші естетичні цінності й поняття, в яких відображено все чуттєве розмаїття і багатство мистецтва та реального життя. Це категорії піднесеного і низького, а також — жахливого, особливу увагу якому приділяли письменники-романтики XIX століття (А. Гофманн, М. Шеллі, В. Скотт та інші).

       Освоєння мистецтвом світу здійснюється на основі специфічних законів художньої творчості та художнього сприйняття дійсності. Закони художньої творчості реалізуються в діяльності з використанням певного художнього методу, в процесі якої створюється оригінальний художній світ (світ культурного тексту), де відображена реальність і творчий задум митця.

       Основні напрями мистецтва. Під напрямами мистецтва розуміють систему концептуальних уявлень про світ і людину, які характеризуються тривалістю для цілих історичних періодів і великих (національних, територіальних тощо) груп художників і змінюються лише за зміни історичної дійсності.

       Так, для античного мистецтва були властивими героїчна концепція людини, ідеал гармонії внутрішнього світу індивіда та його єдності з суспільством. В епоху Середньовіччя мистецтво ввібрало і втілило в художній формі християнські чесноти та ідеали, стверджуючи підпорядкованість світу й людини Божому провидінню. В епоху Відродження художники намагалися передати світ таким, яким він є, звільняючи індивідуальність від пут середньовічного аскетизму. У мистецтві Нового часу, як ми вже зазначали на початку параграфа, формуються два напрями — бароко і класицизм,— на зміну яким приходять просвітництво, сентименталізм, романтизм, критичний реалізм тощо.

      У мистецтві XX століття помітна тенденція відходу віл традиційних художніх цінностей у бік пошуку нових, від реалістичного зображення до вираження внутрішнього світу особи, від суто площинного чи просторового мистецтва в образотворчій сфері — до мистецтва об'єднуючого, синтетичного. Окрім того, помітними є тенденції до самовираження художника будь-якою ціною і відходу від суто предметно-образної структури культурного тексту. З'являється так зване «безпредметне мистецтво» в розумінні відсутності предмета відображення. Виникаючи і «процесуальні» види мистецтва, де головну роль відіграє не результат, а лише сам процес його створення.

      Увесь величезний перелік художніх напрямів, який можна було б тут ще навести, свідчить про те, що художня культура створюється різними шляхами, значною мірою залежними від історичної дійсності та від «духовного заряду» епохи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

      Таким чином, як бачите, наука і мистецтво, постаючи двома формами вираження творчого ставлення людини до світу, водночас, цілковито відрізняються одна від одної. Вища мета науки — дата людям знання про світ; техніка, спираючись на здобуті наукою знання, має на меті задовольнити матеріальні та частину духовних потреб людини. Мета ж мистецтва — всебічний розвиток особи.

      Художня культура сприяє формуванню творчої свідомості людини, розвиває смаки, ціннісні орієнтації, що, у своєю чергу, дозволяє їй діяти цілеспрямовано, творчо, продуктивно б усіх сферах життя. Наука формує і дисциплінує розум, людське мислення, привчає людину ставитися до світу обдумано іі раціонально. Мистецтво здатне впливати на людину всебічно — на її почуття, розум, волю, а тому постає як потужний стимул творчого самовдосконалення й самореалізації особистості. Прилучаючись до культурного досвіду людства, особистість збагачує свій власний досвід, через нього оцінює дійсність, готує себе до перетворення навколишнього світу за законами Істини й Краси, Гармонії та Добра.

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

Р. Арцишевський та інш.  «Людина і суспільство» - Київ. «Ірпінь». 2002 р.

http://school.xvatit.com/index.php?title=Тема_27. _ Наука_І_мистецтво