Наука і мистецтво

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

Харківський національний університет внутрішніх справ, права та масових комунікацій

Факультет Фінансів та кредиту

 

КАФЕДРА Гуманітарних дисциплін,

юридичної журналістики та мовної підготовки

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

на тему:

 

Наука і мистецтво

 

                     

 

Студента групи 

Чуприна Аліна Юріївна

 

Викладач

П.І.Б. викладача

 

 

Харків 2012.

Зміст

 

 

                                                                                                                                                            ст      

Вступ                                                                                                        3          

1. Наука та її розвиток                                                                      4
2. Особливості й методи наукового пізнання                                 6   
3. Сучасна класифікація наук                                                           8                
4. Мистецтво як форма духовно - практичного відтворення та освоєння світу                                                                              10
5. Особливості художнього образу                                                11
6. Естетичні цінності                                                                       13

Висновок                                                                                                19     

Список використаної літератури                                                         20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

     Людина пізнає багатогранність світу в процесі предметно-матеріальної, духовно-практичної та духовно-теоретичної діяльності. У процесі історичною розвитку людства розширюються межі людської діяльності, яка дотепер набула космічного характеру. Ці процеси значною мірою визначають розмаїття форм творчої діяльності, історія культури людства свідчить, що спочатку головна увага приділялася дослідженню різних аспектів художньої, згодом — наукової творчості, а в останні десятиліття увагу дослідників почали привертати особливості науково-технічної творчості. Такі процеси відображають розвиток і зміну поглядів на творчість як на найближчий виток культури. У цілому культура постає як нерозривна єдність творчих процесів самореалізації особи, орієнтири якої — Істина, Добро й Краса. Реалізація цих ідеалів, викликає до життя такі форми культури, як наука, мораль і мистецтво. На думку видатного німецького мислителя Йога на Готфріда Гердера (1744—1503). «в основі всього прекрасного лежить істина, будь-яка краса повинна вести до істини й добра». Однак, за всієї своєї взаємозв'язаності наука і мистецтво виникають із майже цілковито протилежних форм пізнання світу й мають свої закони існування.

 

 

 

 

 

 
1. Наука та її розвиток

     У системі координат ціннісно-смислового світу культури цілком певне місце посідає величезний комплекс знань про світ, суспільство й людину. Призначення цього комплексу — пізнання істини - факту, тобто тієї грані істинного, яка відкривається нам у процесі матеріально-перетворюючої діяльності, у безпосередньому контакті зі світом, який нас оточує. Цю грань істини можна дослідно перевірити і "виміряти» як певну одиницю. Цей комплекс знань якраз і дістав назву «наука».

     Отже, наука — це, насамперед, системи знань про світ, суспільство, людину або, інакше кажучи, про об'єктивну дійсність, людину та її свідомість.

     Основи та нотатки наукового пізнання починають розвиватися ще в Стародавній Греції, приблизно у VII—VI століттях до н. е., коли греки почали на практиці застосовувати математичні знання, запозичені у спіптяп, і зробили перші спроби теоретичного обгрунтування своїх дослідів. На відміну від єгиптян, для яких ці знання були елементами магічного культу, греки з'єднали знання з логікою і навчились теоретизувати замість того, аби просто рахувати і вимірювати. Ця схильність до строгого, величного, об'єктивного опису спостерігалася не лише в математиці. Уже в ці часи з'являються перші географічні та історичні описи, природознавство, в цілому як натурфілософія (умоглядне тлумачення природи, її причин, основ, розглядуваних як єдине ціле).

     Виникнувши в античному світі й розвиваючись у нерозривній єдності з філософією, наука, як і філософія, тривалий час мала переважно споглядальний характер. Вона ще мало була пов'язана з дослідом і практикою. І тільки в період зародження капіталістичних відносин у Європі (XVI—XVI] століття) цей зв'язок стає постійним, цю і стало стимулом до «наукової революції» XVII століття і бурхливого розвитку науки на зовсім нових теоретичних та світоглядних засадах. Відкриття, здійснені Галілеєм, Кеплером, Декартом, Ньютоном, формували нове бачення світу, підриваючи монопольне панування релігійної форми світогляду. У ХVIІ столітті виникають і розвиваються дві головні концепції наукового пізнання — дослідна й теоретична, засновниками яких були, відповідно, Ф. Бекон і Р. Декарт. Саме завдяки теоретичним розробкам цих мислителів наука дістала два нові методи пізнання: індуктивний і дедуктивний, а в філософії починають розвиватися два напрями — емпіризм і раціоналізм, які значною мірою визначили подальші шляхи розвитку філософського знання протягом усієї епохи Нового часу. Навіть у художній культурі XVII століття панує два напрями: бароко як художнє вираження чуттєво-емоційного світу людини і класицизм як апеляція до верховенства розуму в естетичному освоєнні дійсності. Упродовж XVII—XIX століть сформувались як самостійні науки математика, механіка, фішка, хімія, біологія, соціологія, політична економія тощо. Усі вони ґрунтуються на теоретичних досягненнях наукової революції XVIІ століття.

     Перетворення навколишнього світу може принести людству успіх лише тоді, коли воно ґрунтується на знаннях об'єктивних законів розвитку світу. Головне ж завдання науки якраз і полягає в тому, щоб виявити ці закони, створити систему знань про них.

2. Особливості й методи  наукового пізнання

     Наукове знання є знанням особливого виду - Воно здобуте не просто чуттєвим — зоровим, слуховим тощо — сприйняттям світу, а й з допомогою досить непростих наукових методів, які формувалися століттями й тисячоліттями. Як і всі інші форми духовної діяльності людини, наука, наукове пізнання необхідні для того, щоб скеровувати й регулювати практику. Різні види пізнавальної діяльності по-різному виконують цю функцію. Аналіз цих відмінностей с необхідною умовою визначення особливостей наукового пізнання.

     Від інших форм пізнання науку відрізняє її зорієнтованість на вивчення об'єктів, які прилучені або можуть бути прилучені до діяльності, а також їх вивчення як таких, що функціонують і розвиваються за об’єктивними законами. Так. наприклад, на відміну від наукового дослідження, у мистецтві об'єкти реального світу не відділяються від суб'єктивних факторів, а навіть навпаки, беруться в эдності з суб'єктом. Причому для більшості художніх напрямів, особливо XX століття, пріоритетним є саме суб'єктивне сприйняття світу, ті емоції, переживання, почуття, що їх викликає в людині той чи той предмет, явище. Деякі ж напрями сучасного мистецтва взагалі можна розглядати як «безпредметні», суто «суб'єктивні». Наука ж орієнтується безпосередньо на   предметне,  об'єктивне   дослідження дійсності. Однак це не означає, звичайно, що певні особливості характеру, ціннісні орієнтації вченою не відіграють жодної ролі в науковій творчості й не можуть впливати на її кінцевий результат. Крім того, наукове пізнання відображає об'єкти не у формі споглядання, а у формі практики. Наука завжди прагне створити комплекс знань для майбутніх форм практичної зміни світу. Суспільство ж завжди потребує прогнозування таких майбутніх способів і форм освоєння та перетворення дійсності. Критерієм істинності в науці є практика, яка постійно розвивається і впливає на сам процес пізнання, визначаючи його предмети й напрями. Практика постає й основою для розмежування істинності на «абсолютну» і «відносну». Під відносною істиною розуміють істинні знання, які досягнуті на певному рівні пізнання й практики, а під абсолютною — ті, які є всебічними, досконало повними і вичерпними, точними знаннями про будь-які явища.

      Однак у науковому дослідженні напевне важливим є не лише сам результат, якою ми досягаємо, а й ті шляхи, які ведуть до істини. Такими шляхами постають методи наукового пізнання. Метод у загальному розумінні — це сукупність прийомів і правил, які людина використовує у своїй діяльності. Серед методів наукового пізнання слід, насамперед, виділити най універсальніші, тобто ті, якими користуються всі чи більшість наук. Такі методи називають загальнонауковими; найважливішими серед них є: аналіз, синтез, абстрагування, індукція, дедукція тощо. Усі ці методи «працюють» на рівні теоретичного пізнання й дослідження; поряд із ними існують також і методи емпіричного пізнання, користуючись якими вчені досліджують не уявну модель об'єкта, а сам об'єкт, безпосередньо контактуючи з ним і впливаючи на нього. До таких методів належать: спостереження, вимірювання, експеримент. На цьому рівні можна з'ясувати природні якості та властивості об'єкта: колір, масу, розміри, густину, прозорість і таке інше. Системні ж якості можна виявити лише на теоретичному рівні, коли з'ясовуються закономірні, істотні зв'язки в об'єкті. До теоретичних методів належать також історичний і логічний методи, гіпотеза, формалізація, сходження від абстрактною до конкретного тощо.

3. Сучасна класифікація  наук

       Із виникненням філософії і перших спроб інтегрування наукових знань, виникає й потреба їх систематизації, необхідність диференціювати й класифікувати науки. Перші спроби класифікації наук постали вже у філософії Демокріта, Платола й Арістогеля. Епікур поділяв усі науки на фізику (вчення про природу), логіку (вчення про шляхи пізнання природи й людини) етику (вчення про шляхи досягнення щастя). У XVII столітті Ф. Бекон ділив науки на історію, поезію і філософію. Гегель виділяє як основні три розділи природознавства: «механізм», «хімізм» і «організм».

 
Сучасна класифікація наук передбачає розмежування їх передусім відповідно до форм руху матерії. Саме за таким  критерієм в основному поділяються природничі науки і саме таким чином виділяються в окрему галузь знання науки соціальні. До перших можна віднести, наприклад, фізику, хімію, біологію; до других — політичну економію, соціологію, політологію тощо. В окремий клас виділяються також гуманітарні науки, такі як філологія, історія та інші. Однак навіть така класифікація не вичерпує всього розмаїття існуючих наук. Як, наприклад, класифікувати медицину, інформатику, як бути з розмежуванням наук на «точні» та «прикладні»? Виникають також, і «суміжні» науки, тобто на збігові різних галузей знання — біохімія, фізична хімія, соціальна педагогіка та психологія і тому подібні. Сьогодні існує тенденція до розмежування за принципом «фундаментальні — прикладні». До перших належать науки, що вивчають глибинні закони природи, суспільства й людської діяльності. До прикладних — ті, що вивчають конкретні проблеми, ґрунтуючись на результатах фундаментальних наук, породжені безпосередньо потребами практики і науково-технічного прогресу (мікроелектроніка, інформатика, біотехнологія, робототехніка). Процес диференціації наук триває. Поряд із ним відбувається їх інтеграція, яка ,характеризується взаємодією і взаємозбагаченням окремих наук.

     Характерним прикладом інтеграції наук про природу, суспільство й людину є розвиток у сучасних умовах такої галузі знань, як глобалістика, яка в світоглядному ключі розглядає економічні, політичні, правові, моральні, естетичні, психологічні проблеми, тісно пов'язані з життям і діяльністю людини в сучасному світі.

       Ще К. А. Гельвецій підкреслював багатоманітність проблем, пов'язаних із вивченням людини. Він зазначав, що людина — не модель, виставлена для огляду різними художниками, кожен з яких бачить лише деякі її особливості, але ніхто не бачить її з усіх боків. Ця складність людини та її пізнання властива й сучасному стану наукових досліджень. Багатовимірність людини і велика кількість наук, що її вивчають, породжують проблему комплексного вивчення людського буття. Постає необхідність вироблення єдиної системи гуманітарних наук, знань про людину, яка б узагальнювалася в цілісній теорії людини на світоглядному рівні.

4. Мистецтво як форма духовно - практичного відтворення та освоєння світу

        Подібно до інших форм духовного освоєння світу — таким само багатогранним, із різноманітними властивостями, рисами, особливостями, функціями та зв'язками зі світом — постає мистецтво як втілення художньої культури. Воно водночас є і формою суспільної свідомості, і засобом пізнання, і галуззю духовного самовираження особистості. Як опредметнена культура воно постає способом духовного освоєння світу и самореалізації особистості з точки зору ідеалів краси й гармонії. Художня культура несе в собі весь багатовіковий досвід чуттєвого образного пізнання.

5. Особливості художнього  образу

        У мистецтвознавстві поняття «образ» вживається у багатьох значеннях. Образ постає і як конкретна дійова особа твору, і як прийом чи засіб художнього вираження. У загальному розумінні поняття образу передбачає характеристику творчого мислення митця, створений результат цього мислення, втілений у конкретному художньому творі, а також сприйняття цього твору глядачем, слухачем, читачем тощо. У чому ж відмінності цього поняття від понять наукових? 
У наукових поняттях передусім визначається загальне, закономірне в абстрактному вигляді. Натомість художній образ розкриває реальне явище не через загальне, а через конкретне, особливе, індивідуально-неповторне. Для митця практично не існує «явища взагалі». У своїй творчості він вибудовує конкретно-чуттєвий образ, який безпосередньо впливає на людські почуття і є результатом так само чуттєвого відображення дійсності (об'єктивної чи суб'єктивної) різними засобами мистецтва. 
        Природі мистецтв, як і природі художнього образу, притаманні такі риси: подібність, умовність, уява і фантазія. У процесі творення бере участь і асоціативна здатність людського мислення, коли на підставі одних уявлень виникають інші, що породжує неоднозначність різних художніх образів.

       Ще однією особливістю художнього образу с його індивідуальна визначеність і неповторність. Глибина й багатство художнього образу значною мірою залежні від об'єктивних умов творчості митця, тобто і від ступеня історичного розвитку, і від соціальних умов та іншого. Не меншою мірою важливі і його суб'єктивні якості (розумові здібності, талант, розвиненість чуттєво-образного бачення світу). Порівняно з наукою, де основний акцент робиться на розумові, інтелектуальні дані, емоційність с специфічною особливістю мистецтва. Адже сприйняття художнього твору — це процес усвідомлення, переживання, співпереживання, коли слухач, глядач, читач стає на рівень творця-художника, «розшифровуючи», «домислюючи», «дописуючи» той чи інший твір. Цей процес образного спів творення складає необхідну умову існування змісту, сенсу образного пізнання світу.