Людина в історії філософії

 

       Людина не була б людиною, якби обмежувалася наявними умовами буття та життєдіяльності и не прагнула б вийти за їх межі. Тому попередні покоління, зустрівшись з певними негараздами й неспроможні здолати їх, завжди апелювали до наступних, зберігаючи віру в силу людського розуму і духу, сподіваючись на продовження та завершення своїх задумів нащадками. Особливі надії людство покладало на XX ст., на торжество розуму. Як і більшість попередніх етапів всесвітньої історії, нинішнє століття виявилося неспроможним розв'язати низку проблем, успадкованих від попередників. Динамізм поступу значною мірою обертався ірраціональністю та трагізмом. З одного боку, небувале піднесення продуктивних сил, науково-технічний прогрес, смуга соціальних та національно-визвольних революцій, докорінних реформ, що якісно змінили обличчя світу, а з іншого — дві світові війни з їх величезними і невиправданими жертвами, тоталітарні режими, геноцид, насильство, жорстокість, посилення соціального відчуження, локальні, регіональні, екологічні та глобальна кризи, що загрожують існуванню цивілізації, падіння моралі, духовності — все це вимагало глибшого філософського осмислення.

       Багатоманітність проявів соціального буття зумовила таке розмаїття філософських шкіл, течій, напрямів, що це дало підстави говорити про нову революцію у філософії. Однак ці течії та напрями демонстрували часом протилежні позиції, пропонуючи або надміру оптимістичні чи надто песимістичні висновки і прогнози. Більше того, за умов розколотості світу в протилежних соціально-політичних системах голос пристрастей брав верх над розумом, а ідеологічна нетерпимість оберталася науковою заангажованістю на загальному тлі посилення ідеологізації та політизації науки і філософії, усіх форм суспільної свідомості. Відтак визрів інший висновок, протилежний за своїм змістом першому: сучасна філософія перебуває у стані глибокої кризи. Адже панувала загальна конфронтація, партійні гасла та політичні чинники оголошувалися істинами в останній інстанції, а критичний аналіз поглядів опонентів обертався пошуками помилок та навішуванням ярликів. Подібне філософствування ставало нормою не лише про- марксистських систем, а й західної філософської думки. Людству треба було пройти крізь страшні потрясіння, щоб усвідомити прості істини: світ не тільки розколотий, а й єдиний; крім вузькокласових, партійних інтересів, існують загальнолюдські цінності, всі ми живемо в одному домі — на Землі, а плюралізм думок передбачає їх діалог, завдяки чому можливий розвиток філософської думки.  І в західній, і у марксистській філософській традиції, крім відвертої апологетики, проповіді містики та окультизму, засобів одурманення, відвернення народу від конкретних реалій життя, є ряд фундаментальних праць, котрі заклали підвалини нових філософських напрямів, порушили важливі смисложиттєві проблеми. У розмежуванні складного переплетіння шкіл і напрямів сучасної філософії, а разом з тим виявленні точок зіткнення між ними, крім поділу, пов'язаного з основним питанням філософії, на ідеалізм і матеріалізм, існують й підпорядковуючи філософію пізнавальним потребам науки та ігноруючи її інші інші підходи.  Залежно від об'єкта дослідження, постановки центральних проблем у сучасній філософії чітко вирізняються дві течії — сцієнтична та антисцієнтична. Перша орієнтується на науку, здебільшого природознавство, цілком підходи.  Залежно від об'єкта дослідження, постановки центральних проблем у сучасній філософії чітко вирізняються дві течії — сцієнтична та антисцієнтична.

Перша орієнтується на науку, здебільшого природознавство, цілком світоглядні функції, намагаючись перетворити саму філософію на точну науку з чітко фіксованими положеннями, доступними перевірці. Друга течія орієнтується на людину, світ її культури, особливу увагу звертаючи на світоглядні функції філософії, зводячи останню до вчення про людину, її культуру; тому її часто називають антропологічною.

       Останнім часом структурування й поділ сучасної філософії часто пов'язують із загальним територіальним підходом, згідно з яким численні філософські концепції поділяють на континентальні (європейські) та англомовні. Це не збігається з попередніми класифікаціями. У сучасній філософії поряд з великою різноманітністю шкіл, течій, напрямів спостерігається і конвергенція, переплетіння їх. Тобто в певний період домінує і справляє вплив якась одна школа чи система. Коли ідеї і принципи останньої вступають у суперечність з реальними процесами пізнання і практики, виникає потреба звернутися до інших, продуктивніших систем. Це водночас спонукає до формування нових шкіл і зумовлює їх багатоманітність як за формою, так і за змістом при визнанні раціональних моментів своїх попередників і спростуванні тих положень, котрі не виправдала практика.

      Стосунки між сучасними філософськими системами дедалі більше будуються за принципом плюралізму, синтезу поглядів, стилів, підходів у визначенні актуальної проблематики, використанні напряму методів, Проте саме поняття "плюралізм нині набуває специфічно гносеологічного та соціального звучання і означає право кожного на свою істину. В межах даного підходу утверджується така форма синтезу, як обговорення найбільш актуальних питань на симпозіумах, зборах філософів різної орієнтації, що має, однак, не лише позитивні, а й негативи» аспекти. Так, якщо у 60-ті роки були визнані як авторитети, лідери напрямів оригінальні мислителі (Е. Гуссерль, М. Шелер, Б. Рассел, Р. Карнап, Ж. П. Сартр, А. Камю, К. Поппер, М. Хайдеггер, X. Г. Гадамер, Ю. Хабермас та ін.), то тепер домінують групи, які об'єднуються навколо дискусійних питань.

     За всієї різноманітності проблем "наскрізною" і найгострішою постає проблема людини. Вона інтегрує пошуки сучасної філософії. Усвідомлення причетності людини до глобальних суперечностей світу зумовлює необхідність постійної узгодженості її поведінки з об'єктивними закономірностями природи і суспільства, передбачення можливих наслідків впливу людини на природу.

     Рух суспільного життя актуалізує роль світоглядних регуляторів діяльності особи, загострюючи інтерес до проблем сенсу життя, майбутнього людства, свободи, творчості, відчуження і шляхів його подолання, співвідношення індивідуального та соціального. Адже людина, яка не поступається принципами і совістю, — не лише мета, а й умова прогресивного розвитку суспільства. Коли ж інтелект не доповнюється високими духовними потребами, моральними ідеалами, то перетворюється на злу силу, породжуючи дефіцит порядності, обов'язку, відповідальності. Це вимагає інтеграції і координації філософських пошуків. Як слушно зауважив український філософ В. П. Іванов, якщо філософія не орієнтуватиметься на людину, не пов'язуватиметься із світоглядними проблемами, то втратить свій сенс і призначення.

 

ВИСНОВКИ

 

     Філософія розглядає людину в окресленнях свободи, самоздійснення, пошуку та утвердження життєвих сенсів.

     Мати людський організм - це для буття людини умова необхідна, проте ще недостатня. Ми повинні до неї додати ще щось таке, що буде на ній ґрунтуватися, але її перевищувати.

    Свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового регулювання власних дій, є також невід'ємною складовою того, що ми називаємо "бути людиною". Людина повинна вміти не лише використовувати, а й створювати принципи, ідеали, сенси. Для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття, саме цей останній пункт і постає вирішальним, бо поза ним неможливе перебування людини в статусі творця суспільних явищ та свого життя.

      Буття людини, як ми з'ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі (як певний спосіб існування білкових тіл, які здатні себе відтворювати, перебувати у стані обміну речовин із середовищем та зберігати свою ідентичність за зміни зовнішніх чинників). Ми повинні всіляко принижувати біологічну природу людини. Людський організм - це своєрідне диво, певне зосередження космічних сил та властивостей.

     Існування позначає здатність чогось проявляти себе через зв'язки із іншими сущими явищами та процесами. В плані існування ми можемо вести розмови. Існувати - це значить просто бути у наявності та у певних зв'язках із оточенням, явищами та процесами світу.

    Відношення духу до буття не лише розрізняє матеріалістичний та ідеалістичний напрями. Воно визначає, за С.Гогоцьким, й відмінність різних епох в історії філософи. У стародавній філософії відношення мислячого духу до буття не могло бути свідомим. У цьому разі переважає неусвідомлене, стихійне відчуття гармонії між мисленням та його предметом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1.  Навчальний посібник/ Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко  та ін. За ред.                  

     І.Ф. Надольного.- 4-те  вид., стер – К.: Вікар, 2004. – 516с.

2.  Світ людини. Курс лекцій: Навч. посіб./ В.Г. Табачковський, М.О. Булатов,

     Н.В. Хомітов та  ін.- К.: Либідь, 2003 – 432с.

3.  Вступ до філософії: Історико  – філософська пропедевтика: Підручник  / Г.І. Волинка,

     В.І. Гуєв, І.В. Огородник,  Ю.О. Федів; за ред.. Г.І. Волошкин.- К.: Вища шк., 1999 – 624с. 

4.  Підручник - 3-те вид., стер./ Є.М. Причепій, А.М. Черній, Л.А. Чеколь –К.:

     Академвидав, 2009. – 270с.

5.  Навчальний посібник/ І.Ф. Надольний,  В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко, В.П.  Розумний та      

     ін.;За ред.. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – 584с.