Людина в історії філософії

Зміст

 

1. Вступ……………………………………………………………………………….….3

2. Основна частина………………………………………………………………….…..4

     2.1  Людина, індивід, особистість………………………………………………......4

     2.2  Буття людини як співбуття……………………………………………………..5

     2.3  Сенс  буття людини: трансцендентні та іманентні аспекти…………………..7

     2.4  Категорії  як структури буття…………………………………………………..10

            а) проблема категорії в історії  філософії……………………………………...10

            б) основні категорії онтології ………………………………………………....12

     2.5  Проблема людини у сучасній філософії……………………………………....16

3. Висновки……………………………………………………………………………...19

4. Література…………………………………………………………………………….20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

       Якщо філософія хоче бути корисною людям, вона повинна зробити людину своєю центральною проблемою.

     Тема людини є для філософії наскрізний, традиційної і центральної. Розділ філософії, в якому вивчається дана проблематика, називається філософської антропологією. Питання про те, що таке чоловік, для цього розділу - основне питання. Повне уявлення про людину можна сформувати лише в рамках міждисциплінарного дослідження зусиллями багатьох наук. Тому останнім часом чоловічі знання все частіше виділяється як особлива область наукового знання і як навчальна дисципліна. Що стосується філософії, то вона на відміну від інших наук про людину (анатомія, психологія та ін) прагне осягнути людини як цілісна істота. Вона розглядає людину, взятого у єдності всіх її сутнісних сил і проявів різноманітної духовно-практичної діяльності, як істота багатовимірне й універсальне.

         Згідно постмодерністам, людина - істота, бунтуюча у пошуках піднесеного і позбавлення від задушливих обіймів одноманітного, одновимірного, нудного, колективного, тоталітарного. Людина може зрозуміти існуючі суспільні норми лише в тому випадку, якщо він постійно від них відсувається, інакше кажучи, деконструюють їх.

        Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1    Людина, індивід, особистість

 

      Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це на сам перед поняття індивіда, людини , особистості, індивідуальності, суб’єкта.

       Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.

      Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості. Індивід—це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

Якщо уявити, що П. Жане, неймовірне: що в наслідок якихось драматичних  подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука, техніка, різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації, а меленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй спільній діяльності суспільні стосунки.       У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається сааме як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними їй соціально зумовленими ознаками—вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе.

Особистість—це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість

опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з  суспільним та природним середовищем. В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної діяльності й самого себе.

      Спочатку він приймає—переважно як об’єкт—різнобічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї, дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й перетворення об’єктивної дійсності та себе.

Розвиток особистості  відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість зажди конкретно-історична, вона—продукт епохи, життя своєї  країни, своєї сім’ї. Вона—очевидець та учасник суспільного руху, творець  власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності.

      

 

 

 

 

2. Буття людини

 

       Розглядаючи  духовні виміри людського буття,  ми переконалися в тому, що  сама їх можливість зумовлена  фундаментальною відкритістю буття  людини й водночас - притаманною  йому тенденцією до цілісності. Відкритість його здійснюється шляхом постійного трансцендування людини до того, що безпосередньо виходить за межі її буття; цілісність - шляхом віднайдення у процесі трансцендування. На шляху до трансцендентного людина зустрічається з чимось спорідненим з її власним буттям. Це - буття іншої людини. Й коли це дійсно "зустріч", а не зовнішнє зіткнення, тоді відбувається взаємний обмін смислами, взаємне збагачення й взаємне піднесення. Отже, дійсне людське буття здійснюється як співбуття.

      Характерно, що ідея співбуття як дійсно достотного стану людського буття викристалізувалася якраз у межах екзистенційної філософської традиції. Вихідним тут завжди було наголошення на винятковій специфічності людського існування як особливого типу реальності, на своєрідності й неповторності кожної окремої людини. Відповідно предметом філософської думки ставали передусім окремішність людини, її відособленість від інших людей і від світу взагалі. Але справді продуктивними для подальшого культурного розвитку виявились ідеї про необхідність для людини виходити за межі свого індивідуального існування, вступати в смислову взаємодію, в комунікацію з іншими людьми.

     Саме таким  шляхом йшов у своєму філософському  розвитку Карл Ясперс. Ось висновок, якого він дійшов: "Існує низка великих спокус: віддалитися від людей у вірі в Бога, виправдати свою самотність позірним знанням абсолютної істини, шляхом гаданого володіння самим буттям досягнути задоволеності, яка насправді є відсутністю любові. До цього приєднується твердження, що кожна людина - замкнута монада, що ніхто не може вийти з себе, що комунікація - ілюзорна ідея.

     Цьому протистоїть  філософська віра, яку можна назвати  також вірою в комунікацію.  Бо тут мають чинність дві  тези: істина є те, що нас сполучає, і - в комунікації містяться витоки істини. Людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об'єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об'єднання людей попутники по долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості й у самоволі, в замкненій самотності"42.

     Яскравим  утіленням того ідейного результату, до якого прийшла екзистенційна  традиція, є вчення італійського  філософа Нікола Аббаньяно (1901 - 1990). Центральним поняттям у нього  виступає вже не екзистенція, а коекзистенція (дослівно - співіснування), яка витлумачується як сукупність відносин між людьми, що править за основу людських цінностей. Саме завдяки пов'язаності з коекзистенцією, яка виступає й як солідарне співтовариство людей, здійснюється набуття людиною свого "Я", а отже, й конституювання достотної особистості.

     Реальне  сумісне буття людей є таким,  що між ними далеко не завжди  відбувається безпосередній обмін  смислами. Багато частіше й сталіше  вони пов'язані між собою через  обмін діяльністю, причому здебільшого опредмеченою в її продуктах. А марксистська традиція виходить з того, що це взагалі головний спосіб людського співбуття. Буття людей розглядається в ній як породження сукупної людської діяльності, а . кожний предмет - як кристалізація суспільної праці. Завдяки цьому світ речей є своєрідним утіленням сутнісних сил людини. Освоюючи його, люди "розпредмечують" діяльність, яка породила ці речі, й у такий спосіб прилучаються до буття своїх далеких за відстанню сучасників або навіть своїх попередників. Людина виявляється суцільно оточеною речами й знаками - продуктами діяльності інших людей, її буття виявляється суцільно опосередкованим, але саме тому - суцільним співбуттям з іншими людьми - близькими й далекими, живими й померлими, жаданими й чужими, сучасниками й нащадками. Й безперечним творцем, власником і розпорядником усіх цих існуючих форм і способів опосередкування, абсолютним посередником між усіма людьми виступає суспільство. Отже, й буття людини в остаточному підсумку є, згідно з марксистською традицією, суспільним буттям.

     Знаменно, що ця логіка, як і в екзистенційній  традиції, за свій вихідний пункт  має індивідуальне буття. Ось  коротко логіка міркувань Маркса  і Енгельса. "Передумови, з яких  ми починаємо, - пишуть вони, - не довільні, вони - не догми; це - дійсні передумови, під яких можна абстрагуватися Тільки в уяві. Це - дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови їх життя, як ті, що вони знаходять вже готовими, так і ті, що створені їх діяльністю". "Перший історичний акт цих індивідів, завдяки якому вони відрізняються від тварин, поля­гає не в тому, що вони мислять, а в тому, що вони починають виробляти необхідні їм життєві засоби... Те, що вони собою являють, співпадає, отже, з їх виробництвом - спів­падає як з тим, що вони виробляють, так і з тим, як вони виробляють", Саме виробництво передбачає спілкування індивідів між собою. Форма цього спілкування, в свою чергу, обумовлюється виробництвом"44. Як бачимо, смислове розгортання людського буття теж мислиться тут як перехід від індивідуального буття до співбуття. Але останнє витлумачується як фундоване сукупною людською діяльністю - суспільним виробництвом. І тоді суспільне є в людському бутті визначальним, а співбуття людей підлягає дії законів суспільства.

     Таким чином,  у марксистській традиції суспільство  розглядається як остаточний  гарант достотного співбуття  людей - як абсолютний їх посередник, як суб'єкт сукупної діяльності, виробництва й відтворення. Це  також і система відносин і  зв'язків, в якій здійснюється життєдіяльність індивідів. Разом з тим майбутнє комуністичне суспільство мислиться згідно з принципом пріоритетності індивідуально-особистісного начала: вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх. У першому випадку людське співбуття мислиться як суцільно опосередковане й підвладне опосередкуванню, а в другому - як таке, що грунтується виключно на безпосередності здій­снення людської достотності. Історична невдача реального соціалізму пов'язана саме з тим, що на практиці не вдалося знайти дійсних способів поєднання безпосередності та опосередкованості в людському бутті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

           

 

2.3    Сенс буття людини: трансцендентні та іманентні аспекти

 

Слід зазначити, що поняття "смисл" є полісемантичним. Воно має різне змістове навантаження у різних наукових дисциплінах: логіці, психології, лінгвістиці, соціолінгвістиці, семантиці. Інваріант уживання цього поняття пов'язаний із ситуацією розуміння тих чи інших мовних, предметних, культурних реалій. На відміну від значення, в якому репрезентована всезагальна ідеальна форма існування предметного світу, смисл є індивідуальним. Він виникає на перетині суспільно випрацюваного значення, закодованого у знаках, та індивідуального досвіду людини.

     На те, що поняття "смисл" щільно пов'язане з ситуацією розуміння, вказує й етимологія цього слова — "з мислею". Будь-яке слово має смисл лише у тому разі, якщо існує відношення до його референта.

     Поняття віднесеності може підважити й постановку питання про сенс буття. Мати сенс — значить мати сенс стосовно чогось іншого. Безвідносного, не співвіднесеного з чимось зовнішнім сенсу не буває.

     Умова зовнішньої віднесеності є необхідною, але недостатньою для коректної постановки питання про сенс буття. Потрібне ще й усвідомлення цієї зовнішньої віднесеності. Буття, яке має сенс, — віднесене до іншого й здатне до усвідомлення цієї віднесеності.

      Виокремлення цих двох формальних умов існування сенсу буття є принциповим. Водночас вони можуть мати різну змістову інтерпретацію. Наприклад, зовнішніми стосовно людського життя можуть виступати потойбічне життя, трансцендентальний суб'єкт. Бог. З такої постановки питання життя людини само по собі з першого погляду видається безглуздим. Отже, чи має життя людини сенс саме по собі — чи є він трансцендентним, а чи іманентним?