Практичний розум у Канта керує
всіма практичними вчинками людини,
в тому числі й моральними.
Він виходив з того, що людська
воля автономна, тобто вона
сама собі задає закони своєї
діяльності. Воля в своїй дії
не залежна ні від зовнішніх
чинників, ні від внутрішніх імпульсів
людини. На цьому розумінні свободи
волі Кант вибудував свою концепцію
моралі. Таке розуміння засад
моралі було новим для філософії.
«Нове слово, сказане Кантом
про поведінку людини, — автономія
моральності. Попередні теорії
були гетерономні, тобто виводили
мораль із зовнішніх стосовно
неї принципів». Філософи до Канта
намагались вивести мораль із
волі Бога, настанов суспільства,
вимог вродженого чуття, з прагнень
до щастя, насолоди, користі. І
тільки Кант стверджував принципову
самостійність і самоцінність
моральних принципів, які ґрунтуються
на свободі волі.Воля у своїй
діяльності керується певними
імперативами — закликами, веліннями,
настановами на зразок «дій
так...». В основі корисної практичної
дії (дії, яка переслідує мету)
лежить гіпотетичний імператив, його правило
— «якщо хочеш досягти певної мети, дій
таким чином...» В основі ж морального вчинку,
який у принципі не повинен переслідувати
корисливої мети, лежить категоричний
імператив, тобто всезагальне веління.
Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб
максима (правило) твоєї волі завжди могла
стати принципом для всезагального законодавства».
Іншими словами, співмірюй принцип свого
морального вчинку зі всезагальним благом,
вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо
тебе.
Прийнявши принцип свободи волі,
Кант вимагав ставлення до
людини як до мети, як до
сущого, яке має ціль у собі,
а не як до засобу. Звідси
і категоричний імператив може
набути форми: не розглядай
іншу людину (і самого себе) як
засіб, а тільки як мету. Кант
— ригорист (прихильник суворих
правил) у сфері моралі. Моральними
є лише ті вчинки, які ґрунтуються
на категоричному імперативі, на
обов'язку. Якщо людина, наприклад,
робить добро іншій людині, тому
що їй подобається робити добро,
а не тому, що вона повинна
це робити, то такі вчинки не
є чисто моральними.
Кант усвідомлював, що служіння
обов'язку не обов'язково принесе
щастя людині. Часто, навпаки,
щасливі ті, хто не дотримується
моральних норм. Для того щоб
утвердити справедливість, не дати
змоги руйнувати мораль, він постулює
безсмертну душу і буття Бога.
Для теоретичного розуму їх
буття проблематичне, для практичного
— необхідне. Бог, безсмертна
душа і «воздаяння» (відплата)
в потойбічному світі необхідні,
щоб людина була моральною
істотою.
В одному з розділів «Критики
чистого розуму» Кант ставить
три знамениті запитання:
1. Що я можу знати? На це
запитання дає відповідь його
дослідження «чистого розуму».
2. Що я повинен робити? Відповідь
на нього філософ з'ясував у
«Критиці практичного розуму».
3. На що я можу сподіватися?
Відповідь на це запитання
містить дослідження релігії
в межах розуму.
Кант відповів на всі порушені
ним запитання, створивши цільну
філософську систему, своєрідний
духовний пам'ятник епохи і
людського розуму.