Критична філософія І. Канта

     У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з  Англії та Франції в Німеччину, яка  значно пізніше від своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні  буржуазних перетворень виникають  ідейні пошуки і духовне піднесення, що охопили все суспільство, в  тому числі й філософію. Сформувалась філософська традиція, в межах  якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими безуспішно билася попередня філософська думка. Одна їх група мала гносеологічний характер: протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі; друга  — онтологічний (стосувалася буття  людини): протиріччя між натуралістично-механістичним  світоглядом і специфікою буття  людини, яке виходило поза межі цього  світогляду.

       Німецьку класичну філософію  сформували І. Кант, І. Фіхте,  Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. Певною мірою до  цієї традиції можна зарахувати  філософію К. Маркса, принаймні  категоріальний апарат і стиль  мислення Маркса не виходить  за її межі.

       Філософів, які належать до  німецької класичної філософії,  споріднює зміщення центру дослідження  від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному  аспекті — від природи до  історії і культури. Відбувається  переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне самотворення.

     Критична  філософія І. Канта

       Засновником німецької класичної  філософії є Іммануїл Кант  — філософ, якого за силою  духу і впливу на подальший  розвиток філософської думки  часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна  ланка між раціоналізмом Просвітництва  і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий  ідеєю розуму, здатного продукувати  абсолютні вічні істини. Але він  переосмислює цю ідею: розум трактує  не як механічне відображення  дійсності (емпірики) чи як послідовне  методологічне розгортання вроджених  ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї. На цій  основі Кант долає суперечність  емпіризму та раціоналізму, що  було першим його внеском у  розвиток філософської думки.  Другий внесок полягає в тому, що Кант теоретично обґрунтував  автономію волі людини, непідлеглість  моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської  діяльності (культура) була винесена  за межі природної детермінації. Після Канта культуру розглядали  за межами природи, не прив'язуючи  її до природних закономірностей.  Природа і культура постають  для філософії як дві рівнозначні  та незводимі одна до одної  сфери. 

       У творчості Канта виділяють  докритичний і критичний періоди.  У докритичний, або, як він  його називав, догматичний, період  Кант перебував під впливом  філософії Лейбніца і його  послідовника X. Вольфа. Він був переконаний,  що силою розуму можна осягнути  закономірності природи, демонструючи  це створеною космогонічною гіпотезою  і теорією припливів та відпливів.  Але ознайомлення з філософією  Юма збудило Канта (за його  словами) від догматичної сплячки.  Під догматизмом Кант розумів  філософську позицію, згідно з  якою світ існує таким, яким  людина його сприймає, а пізнання  є його відображенням. Юм, поставивши  під сумнів цю позицію, не  запропонував нічого взамін. Кант  виробив свій підхід до розв'язання  цієї проблеми, назвавши його  конструктивним критицизмом. 

       Кант, за його словами, здійснив  коперниканський переворот у  філософії, довівши, що потрібно  не знання (розум) узгоджувати  з предметами, як це робили  попередні філософи, а предмет  зі знанням (розумом). Тобто, джерело  всезагальності й необхідності  знання він пропонує шукати  не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ  наукового пізнання не є світом  самим по собі (догматизм), але  він не є також лише відчуттям  людини (скептицизм). Світ науки є  витвором розуму, який сконструював  його за певними правилами  на основі чуттєвого матеріалу,  отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) людині  принципово не дані. Вони можуть  бути дані тільки через суб'єктивні  форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ  наукового пізнання (сфера феноменів)  є результатом синтезу (поєднання)  суб'єктивних апріорних (незалежних  від досвіду) форм і чуттєвого  хаотичного матеріалу, джерелом  якого є речі в собі. Апріорні  форми Канта — це не «вроджені  ідеї» Декарта. Вони позбавлені  змістовності, а постають як певна  здатність, певні правила (схеми)  формування матеріалу. 

       Завдяки такому підходу Кант  подолав розбіжність емпіриків  і раціоналістів. Він погоджувався  з емпіриками в тому, що все  знання можливе лише на основі  досвіду, але не приймав їх  твердження, що розум є чистою  дошкою. Водночас він приймав  концепцію розуму раціоналістів,  але цей розум, на його думку,  містить не «вроджені ідеї»,  а апріорні форми, які без  досвіду не здатні породжувати  знання. Світ ноуменів і феноменів  Канта можна уявити, прийнявши  аналогію пізнання і виробництва.  Припустимою що людина все  життя прожила на заводі й  не бачила світу, який існує  зовні. Вона має справу лише  з матеріалом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (формами), які обробляють цей матеріал. Для неї світ — це створені  й упорядковані її працею на  території заводу предмети. Чи  може вона на основі матеріалу,  знарядь праці та продуктів  своєї діяльності сказати, який  світ за межами виробництва  (сфера ноуменів), як він упорядкований?  Достатніх підстав для цього  людина не має. Так, за Кантом, відбувається і з пізнанням.  Людина має справу лише з  уконституйованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй  невідомий. 

       Оскільки, за Кантом, розум уконституював  світ, даний у науковому досвіді,  то й джерело всезагального  і необхідного знання слід  шукати не в цьому уконституйованому  світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних формах його конституювання — не в об'єкті, а в суб'єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії. Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпіричного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуальному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав «трансцендентним» (потойбічним до емпіричного об'єкта).

       Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався відповісти на  питання, як у процесі пізнання  отримуються всезагальні наукові  істини математики, природознавства  і метафізики — в трьох визнаних  на той час сферах знання. Шукаючи  відповідь, Кант поділяв наукові  судження (мовні вислови, в яких  фіксуються думки) на аналітичні  та синтетичні. В аналітичних  судженнях на зразок «всі тіла  протяжні» зміст суб'єкта судження («тіла») і предиката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло»  охоплює і поняття «протяжність»  (непротяжні тіла не існують  і немає нетілесної протяжності). Такі судження не потребують  підтвердження досвідом. Вони є  тавтологічними (не дають приросту  знання) і малоцінними в науці. 

     Синтетичні  судження поєднують різні за змістом  поняття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на досвіді типу «вода  кипить при 100 °С»). Їх зміст вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують  і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма — найкоротша». Ці судження не виводяться з досвіду, але дають  нове знання. Разом з тим вони як аксіоми є фундаментом науки. Тому в основній своїй праці «Критика чистого розуму» Кант ставить  запитання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, природознавстві  та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три  здатності людини: чуттєве споглядання, розсудок і розум.

       У чуттєвому спогляданні, на  думку Канта, матеріал від речей  в собі впорядковується такими  апріорними формами споглядання,  як простір і час. Отже, простір  є не формою самих речей,  а суб'єктивним способом упорядкування  чуттєвого матеріалу. За висловом  англійського філософа Бертрана  Рассела (1872—1970), простір у Канта  — це щось на зразок окулярів, крізь які все набуває просторового  вигляду. І, на думку Канта,  математика як наука можлива  саме завдяки цим чистим формам  споглядання. Зокрема, геометрія  можлива лише завдяки здатності  людини уявити чистий простір  і в цьому просторі оперувати  ідеальними фігурами. Якби геометрія  оперувала в реальному просторі  з реальними фігурами, сума кутів  трикутника ніколи б не дорівнювала  180°. Отже, математичне знання, за  Кантом, виводиться не на основі  споглядання явищ, а на основі  апріорних форм простору і  часу, які лежать в основі чуттєвого  упорядкування (конструювання) цих  явищ.

       Природознавство можливе завдяки  діяльності розсудку, яка поєднує  його апріорні форми і чуттєве  сприймання. Такими формами розсудку  Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність,  взаємодія), можливість, необхідність, випадковість. Кожна з цих категорій породжує менш загальні поняття. Всі вони без сприймання є пустими, а сприймання без понять сліпими. Чуттєві сприймання є індивідуальними і суб'єктивними, а щоб перетворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні поєднатися з апріорними формами розсудку. Це упорядкування чуттєвих сприймань формами розсудку й утворює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення науки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він приписує природі. Це слід розуміти так: розсудок накинув певну категоріальну схему на чуттєві сприймання, упорядкував їх за цією схемою зробив його всезагальним досвідом і тепер цей, побудований за правилами розсудку, світ досвіду стає предметом вивчення науки. Розсудок знаходить у світі те, що попередньо вклав у нього. Іншими словами, відповідність досвіду й істин природознавства ґрунтується на тому, що вони конституйовані одними й тими ж формами.

       Отже, і математика, і природознавство  як науки можливі завдяки суб'єктивним  апріорним формам споглядання  і розсудку. А оскільки ці форми  загальнолюдські (єдиноможливі для  людини), то істини математики  і природознавства вічні. Іншими  словами, Кант вважав, що геометрія  Евкліда і фізика Ньютона є  вічним і незмінним знанням,  адже в основі їх лежать  притаманні людині апріорні правила  впорядкування чуттєвого матеріалу,  а інших правил вона уявити  не може. Тому наука може тільки  поширювати причинні зв'язки чи  урізноманітнювати фігури в просторі, а виходу на інше розуміння  причинності й просторовості  (можливість науки іншого типу, наприклад неевклідової геометрії  та неньютонівської фізики) Кант  не допускав. У цьому він є  спадкоємцем Просвітництва з  його вірою у вічні істини  розуму.

       Відповідаючи на питання, чи  можлива метафізика як наука,  Кант звертався до аналізу  розуму — третьої пізнавальної  здатності людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його істини обмежені  наявним чи можливим чуттєвим  досвідом. Але людина не хоче  змиритись з цією обмеженістю.  Вона намагається застосувати  розсудок за межами чуттєвого  досвіду, вивести його за конечне.  Наприклад, у досвіді людині  дана тільки обмежена частина  світу, про яку вона може  судити строго науково. Але  ж людина прагне висловлюватися  про світ загалом, тобто про  те, що виходить за межі досвіду.  Такою здатністю — виходити  за горизонти можливого досвіду  — володіє розум.  

       Подібно до того як споглядання  має чисті форми (простір і  час), розсудок апріорні категорії  (кількість, якість, причинність  та ін.), розум має апріорні  ідеї. Це — ідеї душі, світу  і Бога, тобто основні ідеї, які  аналізує метафізика.

       Досліджуючи пізнавальну функцію  ідей розуму, Кант доводить, що  логічні побудови, які метафізика  намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого  досвіду) є проблематичними. Наприклад,  спроба перейти від ідеї Бога  до його реального існування  ґрунтується на логічних помилках. Кант, зокрема, спростовує онтологічне доведення буття Бога. Необґрунтований також, на його думку, перехід від ідеї душі до душі як субстанції. Найбільше розчарування приносить ідея світу. Спроба метафізики мислити світ в цілому призводить до логічних суперечностей. Так, можна без логічних помилок довести, що світ конечний в просторі й часі, і що він безкінечний; що він ділиться до безкінечності й що є неподільні частки; що світ строго детермінований і що в ньому є свобода. Ці необхідні суперечності (Кант називає їх антиноміями) є свідченням того, що розум тут безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей. Тому діалектика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вченням про необхідні, але безплідні суперечності. Згодом Гегель по-своєму переосмислить ці думки Канта.

       Ідеям розуму Кант відводить  тільки регулятивну функцію. Вони  не можуть конструювати об'єкт,  бо такий об'єкт виходить за  сферу феноменів, досвіду, але  можуть синтезувати наявне знання  в систему. Скажімо, ідея душі  синтезує, зводить у єдність все  знання про психіку. Тому метафізика  як наука, яка б по-своєму  сконструювала об'єкт і вивчала  його на взірець математики  чи природознавства, неможлива.  Філософія не є наукою. З чого, до речі, не випливає, що Кант  заперечував метафізику. Ні, метафізика  можлива і необхідна як вища  мудрість, але вона не вибудовується  на засадах вічних істин за  прикладом математики чи природознавства.  Отже, Кант відмежував філософію  і наукове знання за принципами  їх побудови.

       Крім теоретичного, Кант визнавав  у людині й практичний розум,  дослідженню якого присвячена  «Критика практичного розуму».  Практичний розум є розумною  волею, спрямованою на оволодіння  реальністю. Якщо теоретичний розум  має справу з явищами (з конституйованим  ним світом), то практичний стосується  сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі). Заслуга Канта  полягає в тому, що він поставив  практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність  тоді, коли воно служить вищій  цінності — благу людини. Само  по собі воно не є благом. У цьому Кант відходив від  просвітників, які були схильні  в розумі (знанні як такому) вбачати  моральну цінність.