Фрідріх Ніцше і проблема надлюдини

Ніцше і Вагнер

      Метафізика  Шопенгауера  захопила  заколотний дух Ніцше,  у його Волі він  побачив вічну полум'яну волю до волі,  а творчого генія, яким керує  сама Світова Воля, він побачив у Вагнері.

      Вагнеру присвячена перша книга Ніцше - "Народження трагедії  з духу музики", що  відразу ж викликала скандал. Поступальний рух у мистецтві,  по Ніцше, "пов'язане з подвійністю  аполлонічного і діоністичного  початків". Містерії діоністичного культу символізують життя людини в таємничому й чудовому світі,  його  інстинктивне  єднання  із  природою.  "Діонистичне мистецтво хоче переконати нас у вічній радості існування,  але тільки  шукати цю радість ми повинні не в явищах,  а за явищами". Аполлонічне ж,  навпаки, це "повне почуття міри, самообмеження, воля  від  диких поривів".  У до сократичній Греції ці початки, борючись і з'єднуючись,  створили велике мистецтво трагедії,  що "виникла  із трагічного хору" (а хор - це відгомін дионістичних свят),  що "розряджається аполлонічним світом  образів". Трагедія,  таким чином, відбила протиріччя в людському світовідчутті,  боротьбу із природою й із самим  собою,  як  з  її частиною. Саме  в  цій якості грецька трагедія стала однієї з основ всієї європейської культури.

      Однак уже "величезне циклопічне око  Сократа, у якому ніколи не блискало божевілля художницького натхнення", розбило цю єдність двох початків,  знищивши трагедію. Ніцше обвинувачує  Сократа в насадженні нечуваної  тиранії розуму й моралі, що витиснула дионістическую волю духу в несвідоме й змінив її інструкціями для експлуатації життя.  У такий спосіб в історії культури й людської свідомості відбувається "вічна боротьба між теоретичним і трагічним світорозуміннями", між, з одного боку, святенництвом і нудьгою й , з іншого боку, волею й веселощами. Причому останнє всіляко придушується суспільними нормами,  мораллю й  усяким ідеалізмом, оголошеним Ніцше "шахрайством вищого порядку".

      Зі  зникненням  діоністичного духу зв'язується "що кидається в очі ...  виродження грецької людини" і сучасний жалюгідний стан людського духу. Однак "безсумнівні ознаки дають нам поруку в тім, що в сучасному нам світі відбувається  зворотний процес поступового пробудження діоністичного духу!" "Новим Есхілом" повідомляє Ніцше Рихарда Вагнера,  у музиці, яку  він  бачить, є  свідчення відродження трагічного міфу в німецькому дусі, а з ним і нового життя німецького генія.

      У такий спосіб  Фрідріх Ніцше  почав проповідувати імморалізм і повернення до первозданної волі,  єднання із природою  за допомогою звільнення інстинктів з-під гніта моралі й норм громадського порядку - ідею Вічного Повернення.

      Надалі  Ніцше відмовляється від сполучника із Шопенгауером,  говорячи про "шопенгауеровску сліпу волю до моралі", а також і від Вагнера з його "непоправним романтизмом".  Вагнера,  як виявилося, набагато більше турбували власні успіхи й популярність і він розглядав Ніцше як власного агітатора.

«Так  говорив Заратустра»

      Найвищим  досягненням Ніцше за життя, як він  вважав, було написання "Так говорив Заратустра" Сам автор уважав її "найглибшої із всіх книг,  якими володіє людство". Образ Заратустри - людини, що  йде по шляху становлення надлюдини.  По суті, цей шлях намічений автором ще в "Людському...", але тут він детально пророблений і вбраний у форму притчі, написаної приголомшуючим стилем. Форма притчі запозичена з Біблії й найбільше нагадує євангельські проповіді Ісуса Христа й оповідання про те що відбувається з ним і його учнями подіях.  Звичайно ж, порівнювати Христа і Заратустру не має сенсу на цих сторінках,  хоча досить імовірно,  що  саме такого порівняння й вибору між ними й бажав від свого читача Ніцше,  оскільки у своєму читачі він бачив послідовника для свого Заратустри,  тому що "хто пише кров'ю й притчами - той хоче, щоб його не читали, а заучували напам'ять".

      Вустами Заратустри  три  перетворення  духу в людині виділяє Ніцше: "як дух стає верблюдом,  верблюд левом  і,  нарешті, лев стає дитиною".  Насамперед на шляху досягнення волі духу необхідно пізнати важке,  щоб перебороти  свою слабість. "чи не значить це:  принизитися,  щоб змусити страждати своя зарозумілість?..  Все саме важке бере  на  себе  витривалий дух, подібно нав’юченному верблюдові... поспішає й він у свою пустелю".

      Так, "взявши на себе все саме важке",  адепт  шляху  знаходить самітність. Останнім "драконом", "паном" і "богом", якого він зобов'язаний перемогти, є моральний імператив "ти повинен". В битві з ним він стає левом: "дух лева говорить "я хочу". Таким образом він завойовує собі право переоцінки існуючих  цінностей і створення нових. "Завоювати собі волю й священне Немає навіть перед боргом - для цього, брати мої, треба стати левом".

      Але саме по собі це право й ця сила сказати "ні"  кожної  з передбачених  істин  не  є ще здатністю до створення нових цінностей. Тому лев повинен стати дитиною: "Дитя є безвинність і забуття,  нове починання...".  Стати дитиною - значить стати новим, відринувши всі колишні встановлення.  Грати зі світом і із собою, як дитина - тобто,  повертаючись до колишньої термінології Ніцше,  відродити в собі дионістичний початок.  "Так,  для гри творення,  брати мої, потрібно святе слово твердження:  своєї волі хоче тепер дух, свій мир знаходить мир, що втратив,". Такий шлях до надлюдини.

      "Надлюдина  - зміст землі". "Що таке мавпа у відношенні людини?  Посміховище або болісна ганьба.  І тим же повинна  бути людина для надлюдини: посміховищем або болісною ганьбою".

      "Воістину, людина - це брудний потік. Треба  бути морем, щоб прийняти в   себе брудний потік і не  зробитися нечистим... надлюдина - це море, де може потонути ваше велике презирство".

      Найвище,  що може пережити людина,  учить Ніцше  – це "година великого презирства". Презирства до самого себе, до своїх  слабостей і пороків, до своєї  несправедливості, до "жалюгідного достатку собою", яке названо чеснотою.  "Але де ж та блискавка,  що лизне вас своєю мовою? Де те божевілля, що треба прищепити вам?

      Дивитеся, я вчу вас про надлюдину:  він - ця блискавка, вона це божевілля!"

      Фрідріх Ніцше  спробував пройти шлях до надлюдини.  Підсумком було божевілля, хоча на мою думку, він зійшов не зрозуму, а з дистанції, щоб не штовхатись з сучасниками, ні метушитися ні в їх буденних заморочках, ні в спрощуючій усе заданості. Ступінь занурення в проблему перевершила міру особистої витривалості. "Хто нападає на свій час, нападає лише на себе". Руйнування традиційних цінностей повернулося  саморуйнуванням.  На довгі роки на пам'ять про Ніцше і його спадщину лягла печатка "фашистської". Образ надлюдини спотворився до невпізнанності й придбав риси "білявої бестії", що  не щадить нічого й нікого, безжалісно руйнуючий світ і його цінності.

      Але адже не в цьому суть надлюдини  Ніцше.  Його надлюдина безжалісний  насамперед і найбільше до себе,  він  сумнівається  й піддає  перегляду  наявні  в нього цінності й установлення, духовної волі, що позбавляють його внутрішньої, і радості творчого життя.  "У людині тварина й творець з'єднані воєдино". Потрібно пам'ятати, що філософія Фрідріха Ніцше - це унікальний і все  життя  здійснений експеримент  по руйнуванню усередині себе "тварини" і вирощування "творця", прозваного "надлюдиною".

Нацистська  ідеологія як викривлена філософія Ніцше

      Не  дивно, що німецько-нацистський “міф XX століття” спирався на філософію  Ніцше. Філософ бачив прообрази  надлюдини в римському, арабському, германському дворянстві, у гомерівських героях, у скандинавських вікінгах. Ідеалом, близьким до надлюдини, були Цезар, Макіавеллі, Наполеон. Але виникнення надлюдини не передбачалося бути пов'язаним з який-небудь із існуючих рас того часу. Крім того, він є членом якогось класу не в силу свого народження, а призначений до цьому самою природою. У такий спосіб антибуржуазна філософія Ніцше перебувала в повнім протиріччі з ідеологією й практикою нацизму. Ніцше був проти будь-яких форм прояву масової свідомості, що господарювали в Німеччині, його надлюдина - гармонійна людина, що сполучає в собі фізична досконалість, високі моральні й інтелектуальні якості. 

Висновок

      Загалом Фрідріх Ніцше - один із найбільш блискучих  і спірних мислителів європейської філософії. Померши на рубежі ХХ століття він, як помітив К. Ясперс,  поряд із Марксом став сучасником нового століття.  Час,  у який жив Фрідріх Ніцше, було дуже  складним:  Німеччина переживала хворобливий процес об'єднання, проведений твердою рукою Бісмарка, ламалися сторіччями накопичені стереотипи, норми, правила, які були так звичні, приємні й коштовні німецькій душі і які так хотілося  зберегти.  Німецька інтелігенція,  прекрасно вивчена,  вихованими кольорами європейської культури - сонмом великих поетів, філософів і музикантів,  найбільше бажала плідного розвитку ідей і традицій самої передовий у той час у Європі німецької культури й лише дуже деякі бачили  необхідність радикальних змін.  Одним з них був Фрідріх Ніцше. 
 
 
 
 
 
 
 

Список використаної літератури

1. Аствацатуров  А. Три великие книги Ф.Ницше // Ницше Ф. Стихотворения. Философская  проза. СПб.: Худож. Лит., 1993. С.22-60. (Рец. На кн.: Лаврова А. Лук и лира Ф.Ницше // Путь. 1994. № 6. С.298-302).
2. Востроухин В. Так что сказал Заратустра? // Молодой коммунист. 1989. № 8. С.105-112.
3. Гордеева Е.Ю. Макиавелли, Ницше, Шопенгауэр и философская проблематике “Трилогии желания” Теодора Драйзера. Н.Новгород: Нижнегородский государственный ун-т, 1994.
4. Ницше Фридрих // Философская энциклопедия (ст. А.В.Михайлова). М.: Советская энциклопедия. 1967. Т.4. С.74-77.
5. Философия Ф.Ницше. М.: Знание, 1991. (Новое в жизни, науке, технике. Серия: Философия и жизнь).
6. Ярославцева И.П. Проблема морального творчества в философии Ф.Ницше // Автореф. канд. дис. филос. наук. М.: Московский гос. ун-т, 1988.
7. Веб-сайт http://www.nietzsche.ru