Філософія українського бароко

    В діяльності Києво-Могилянської філософської школи виокремлюють два етапи:

• Перший, що охоплює час від заснування Академії до кінця XVII  ст. характеризується початком розмежовування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання а пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної цінності природи і необхідності пізнання її законів. Філософи, що діють від цього часу, здебільшого спираються на античну спадщину, твори представників патристики, схоластики та ідеї діячів Відродження.
• Другий етап, що охоплює першу половину XVIII ст. позначений зародженням типу мислення, що наближався до тогочасної модерної європейської філософії. Поглиблюється критика властивого філософії попереднього часу авторитаризму і догматизму, зростає увага до проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології, розробляються співзвучні ідеям Нового часу теорії людини і держави. Філософи ширше звертаються до творів сучасних їм представників європейської думки.

    Від другої половини  XVIII ст. школа поступово занепадає, а на початку XIX ст. припиняє своє існування.

    Філософська школа, що склалася у  Києво-Могилянській академії, репрезентує  нове  в історії  української духовності розуміння предмета філософії, на основі якого розробляється розгалужена система поглядів на світ, людину, особливості її пізнавальної діяльності, обґрунтовується погляд на особливості історичного розвитку людства, виробляється морально-етична концепція.

    Для попередників Києво-Могилянських учених філософія, відповідно до усталеної від часів Київської Русі традиції, розумілася як знання істини, що здобувається через життя в істині, в релігійному і містичному досвіді. Всупереч такому тлумаченню філософії, як любові до мудрості, для Києво-Могилянських учених філософія – це засіб інтелектуального пізнання людини і природи як сукупності ідеальних сутностей, що репрезентують у світі вище буття. На першому етапі історії Академії засобом досягнення цієї мети вважається насамперед досконало розроблений апарат формальної логіки.

    На  другому етапі філософія розуміється  як наука, заснована на історичному вірогідному пізнанні, що здійснюється за допомогою єдиного методу, в основу якого покладено принцип очевидності. Цей погляд, схожий із філософією Р. Декарта, пояснює, зокрема, Г. Щербацький.

    Таке  розуміння філософії, акцентуація  уваги на проблемі „людина і Всесвіт”, що, як уже згадувалося, притаманне філософській думці доби Бароко, визначає вагоме місце, яке посідає в системі поглядів києво-могилянців натурфілософська проблематика. 

    НАТУРФІЛОСОФСЬКА  ПРОБЛЕМАТИКА У ФІЛОСОФСЬКИХ КУРСАХ АКАДЕМІЇ 

    Якщо  раніше погляд людини спрямовувався  до Бога крізь природу, то відтепер природа, Всесвіт дедалі більше набувають  самодостатнього значення. Це зумовлює еволюцію натурфілософських поглядів у філософії професорів Києво-Могилянської академії.

• На першому етапі чітко простежується тенденція до розмежування філософії і теології, поступово акцент переноситься з пізнання Бога на пізнання природи і людини, усвідомлюється самоцінність природи і необхідність пізнання її закономірностей.
• Другий етап позначений наростанням інтересу до знання дослідного, застосування раціоналістичних та експериментальних методів, що поєднується з критикою догматизму та авторитаризму, притаманного філософському мисленню попередньої епохи.

    Переосмислюється  коло традиційних натурфілософських  проблем, серед яких однією з центральних є проблема „Бог і природа”. На відміну від середньовічної філософії з дуалістичним протиставленням Бога і природи, земного та небесного, реалізуються способи, з одного боку, зближення й ототожнення Бога і природи, а з іншого – максимального розведення їх, що приводить до ствердження самодостатності природи, стосовно якої роль Бога обмежується функцією творця, або першопричини.

    Зближення Бога з природою, розчинення його в  природі викликає появу пантеїстичних  елементів у філософії києвомогилянців. Бог, що творить за допомогою архетипів, прообразів усе існуюче у світі, наповнює собою весь протір, не перебуваючи в жодному конкретному місці, а водночас – усюди. Не менш чітко в академічних філософських курсах простежується деїстична тенденція. На думку І. Гізеля, Бог створив природу, а процеси, що відбуваються в матеріальному світі, залежать не від нього, а від „вторинних”, природних причин. Аналогічні ідеї містять філософські курси Ф. Прокоповича, Й. Туробойського, Г. Щербацького та ін.

    У своїх філософських курсах Інокентій Гізель (1600 – 1683), Стефан Яновський (1658 – 1722) та ін. автори рішуче відходять від антропоморфного розуміння Бога, який визначається як самодостатня сутність, вічна, безмежна, нескінченно творча і неосяжна для людського розуму.

    Обґрунтовується ієрархічна структура п’яти світів – світ не створений, інтелігібельний, що ототожнюється з божественною думкою; світ ангельський; світ елементарний, що складається з чотирьох першоелементів; мікрокосм (людина) і макрокосм, який охоплює землю, небо і все, що між ними міститься.

    Усі п’ять світів визнаються однаково реальними, але предметом натурфілософії вважається лише три останні, і розглядові їх приділяється найбільша увага.

    Важливе місце в натурфілософії києвомогилянців  відводиться проблемі матерії. Вчення Аристотеля переосмислюється відповідно до ідей філософії Нового часу. Поняття матерії розглядається через виокремлення субстанції як самобуття, визначеної сутності, що існує в собі і сама по собі. Матерія є неповною субстанцією. Повною субстанцією може бути лише природне тіло. Стосовно природного тіла матерія – один із принципів, основа його. У природному тілі розрізнюються принципи фактичного буття (матерія і форма) та принципи становлення (матерія, форма і позбавлення). На зміну усталеному в середньовічній філософії погляді на матерію як абсолютну потенцію, що існує завдяки формі, яку втілює в неї Бог, обґрунтовується ідея про незалежне від форми існування матерії, про її нестворюваність, незнищенність і активність. Форми не відриваються від матерії, а передіснують у матерії, з якою вони виводяться за допомогою природних факторів. Матерія наділяється певною активністю, самостійним існуванням і навіть, на думку Ф. Прокоповича, протяжністю – вона вже не мислиться як абстрактний субстрат, а як така, що має ширину, довжину, глибину, висоту тощо. Такий погляд створює передумови виникнення суголосних тогочасній європейській філософії механістичних концепцій, згідно з якими матерія являла собою сукупність вічних незмінних первинних якостей, фундаментальних конструктивних елементів Всесвіту. Найближче до такого розуміння підійшов Георгій (Григорій) Щербицький (р. нар. невід. – 1754).

    Істотним  у вченні про матерії є також  ідея про єдність і однорідність матерії природних тіл, земної та небесної матерії, про її не народжуваність і незнищенність та кількісне  збереження у світі.

    Чільне  місце в натурфілософії професорів Києво-Могилянської академії посідає концепція руху, в розробці якої вони спираються на аристотельське розуміння проблеми, збагачуючи його ідеями, співчуваючи поглядам мислителів доби Відродження і Нового часу.

    Поняття руху об’єднує розмаїті зміни, які  відбуваються у природі і приводять до просторового переміщення, кількісного чи якісного перетворення. Рух розуміється як цілеспрямований процес, що здійснюється між двома межами, під час якого відбувається з’єднання і боротьба протилежностей – матерії та форми, кількості і якості, акту і потенції. Рух невіддільний від матеріальних речей. Він має неперервний і універсальний характер. У зв’язку з утвердженням універсальності руху спеціально розглядається співвідношення руху та спокою. На відміну від Аристотеля, що вважав природним станом речей спокій, професори Києво-Могилянської академії характеризували його як відсутність руху, розглядаючи саме рух природним станом речей.

    Свідченням  утвердження механістичного, який спирається на кількісний підхід, погляду на світ, що приходить на зміну притаманному античній та середньовічній філософії акцентуванню якостей, є обґрунтування концепції „інтенсифікації і ремісії форм”.

    Як  пояснює І. Гізель, кожна якість повинна досягти свого досконального стану, який характеризується найвищою інтенсивністю. Зміна ж інтенсивності відбувається шляхом додавання або віднімання певної частини якості, а нагромадження інтенсивності якості – „шляхом складання під час процесу інтенсифікації”.

    Аналізуючи  категорію кількості, києвомогилянці поділяють її на перервну, частини якої („квоти”) не мають жодної спільної межі, подібно до числа, і неперервну, яку становлять „кванти”, що мають спільну межу, як, наприклад, лінія і крапка.

    Спираючись  на уявлення про конечність світу, вони заперечують актуальну безконечність, але визнають наявність безконечності в потенції. Хоча поряд з цим деякі з них визнають безконечну подільність тіл, можливість безконечного розмаїття речей. Ф. Прокопович, навіть стверджує безкінечність зірок у небі.

    Спеціально  в системі натурфілософських поглядів розробляються й учення про простір і про час.

    Простір мислення невіддільний від середовища, абсолютно  позбавленим порожнечі. Згідно з уявленнями, що домінували в києвомогилянців, навколишнє середовище і величезна кількість тіл не зливаються, а стискуються між собою, в результаті чого простір є відношенням між двома тілами, за яких одне охоплює інше, і обидва розділяються за допомогою межі. Простір ототожнюється з місцем, що його обіймає тіло.

    Час, згідно з традицією, що панувала у попередній філософській думці, мислиться ієрархічним, структура ієрархії базується на протиставленні часу земного і небесного. Час поділявся на зовнішній, внутрішній, час незмінних сутностей (aevum) і на божественну вічність (aeternitas). Але поряд з цим у процесі еволюції поглядів професорів Академії здійснюються спроби наблизити і якоюсь мірою об’єднати час матеріальних речей з Божественною вічністю, використовуючи при цьому ідеї неоплатонізму. 

    ФІЛОСОФІЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ 

    Видатний  український філософ Г. С. Сковорода (1722 – 1794) був вихованцем Києво-Могилянської академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Г. Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповіді на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

    Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри та любові.

    Але є й інший аспект проблеми. Любов  та віра дають змогу людині вийти  за межі свого тлінного звичайного „Я”. „Скрізь любов та віру людина пізнає себе”, - твердить Г. Сковорода. „Пізнай себе”, як відомо, не вперше з’являється у філософії. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Новим у Г. Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таким її виявах, як віра, надія, любов. Антиподами любові та віри у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою до розслаблення, позбавляють її здоров’я. Тому Сковорода наполягає а тому, що запорука здоров’я душі – її радість, кураж.

    На  ґрунті об’єднання любові та віри у  пізнанні людиною самої себе складається  категорія „щастя”. Щастя міститься  в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо  духовний мир, спокій. Щастя легко  досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, який у кінцевому рахунку перетвориться на прах. Сковорода своїм життям підтверджує, що заклик „Пізнай себе” – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке принесе їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

    Людина  як мікрокосм містить у собі два  начала – тлінне й нетлінне. Які  поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, зо наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.