Філософія українського бароко

Міністерство  освіти та науки України

Слов’янський державний педагогічний університет 
 
 
 

РЕФЕРАТ 

філософія українського бароко 
 
 
 

Студентки III курсу

філологічного факультету

російсько-українського відділення

групи  III РУ

Котюжанської  Вікторії 
 
 
 

Слов’янськ, 2009 

    ЗМІСТ

    ВСТУП 

    Філософія бароко – етап у розвитку української  філософської думки, що припадає на XVII – XVIII ст. та позначений суттєвим впливом світогляду західноєвропейського бароко з властивим йому динамізмом, трагізмом, героїзмом.

    Центральна  проблема – ствердження „досконалої людини” у чужинному для неї світі.

    Центральним об’єктом дослідження барокової  філософії, естетики та мистецтва є  досконала людина, або „героїчна особа”, яка втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у цьому (земному) житті ідеал людини.

    Головним  осередком розвитку української  барокової філософії є Києво-Могилянська  академія, про яку ми говоримо у третьому та четвертому розділах реферату; а найзначнішим представником вважається Григорій Сковорода, якому ми присвятили п’ятий розділ. 

    СВОЄРІДНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ XVI – XVII ст. 

    Розвиток  філософської думки в Україні  на ґрунті взаємодії з культурою  Західної Європи, розпочатий у XVI ст., завершується становленням професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Цей процес пов’язаний із діяльністю першого вищого навчального закладу на землях східних і більшості південних слов’ян – Києво-Могилянською академією, що припадає на козацьку добу.

    Козацтво, виникнувши наприкінці XV ст. як військова організація, що ставила за мету захист населення на порубіжних землях від нападу кримських татар та їхнього сюзерена – оттоманської Туреччини, з часом перебирає на себе більш широку функцію – оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення. Тривалий, понад півторастолітній процес кристалізації козацтва привів до перетворення його у XVII ст. на такий стан українського суспільства, що виконував роль проводу, втраченого внаслідок полонізації української знаті. Політична кристалізація козацтва була нерозривно пов’язана з культурними процесами, що відбувались у тогочасній Україні. Не випадково, перетворення козацтва із суто військової формації на політичний чинник з державницькими цілями відбувається за часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1614 – 1622 рр.), вихованця Острозького освітнього центру. Показово, що перенесення осередку козацтва до традиційної української столиці – Києва було пов’язане зі вступом 1620 р. Сагайдачного „з усім Військом Запорізьким” до Київського братства, майбутнього освітнього центру Київської колегії, а згодом Академії. Високоосвіченою людиною був Богдан Хмельницький (1647 – 1657 рр.), що закладав своєю діяльністю підвалини української державності. Великим внеском у розвиток української культури позначилось 21-річне гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1708 рр.). Показником рівня політичної думки, якого досягли українські діячі з кола І. Мазепи, є „Конституція” самостійної української держави, складена Пилипом Орликом – першим гетьманом, що очолив українську еміграцію після поразки і втечі з України Мазепи.

    Ідея  залежності суспільного прогресу від  поширення освіти, що надихала козацьких  проводирів піклуватися про розвиток української культури, ідея цінності людини, прагнення до піднесення її самосвідомості та утвердження гідності особи, концепція освіченого абсолютизму тощо яскраво засвідчують наявність у культурі Козацької доби ідей, суголосних ідеології раннього Просвітництва, що ширилася того часу в країнах Західної Європи. Як антифеодальна ідеологія, що використовувала людський розум для реалізації соціального прогресу, стверджувала необхідність подолання всіх форм несвободи шляхом морального вдосконалення роду людського, раннє Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх суспільно-політичних рухів – Гуманізму і Реформації. 

    ЗАГАЛЬНІ  РИСИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО 

    У філософських системах професорів Києво-Могилянської академії у складному синтезі присутні ідеї трьох європейських суспільних течій – Гуманізму, Реформації та раннього Просвітництва.

    Такий синтез зумовлювався впливом духовно  живої на той час традиції вітчизняної  культури, що ґрунтувалася на здобутках  Княжої доби, і надавав своєрідного стилістичного забарвлення культурі України, що дає змогу розглядати її як добу українського (козацького) Бароко. Починаючи від 30-х років XVII ст. й аж до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі філософського життя України.

    Будучи  відображенням складних і неоднозначних  процесів у суспільному житті, виявляючи  спорідненість з особливостями  української ментальності, культура ця є суголосною аналогічним процесам, що відбуваються у духовному житті  тогочасної Європи.

    У Західній Європі основні принципи світогляду, що утверджуються в культурі бароко, закладають Б. Спіноза, Б. Паскаль, Б. Грасіан, Е. Тезауро та ін. (їхні ідеї принесли в українську культуру студенти-українці, понад 450 установлених осіб, які навчалися від середини XVII до кінця XVIII ст. в західноєвропейських університетах, перш за все німецьких). В Україні – плеяда професорів Києво-Могилянської академії: С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський, С. Кулябка, С. Калиновський та ін.

    Центральним об’єктом дослідження барокової філософії, естетики та мистецтва є досконала людина, або „героїчна особа”, яка втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у цьому (земному) житті ідеал людини.

    В основі такого підходу лежать докорінні зрушення у світогляді під впливом видатних наукових відкриттів кінця XVI – XVII ст. Утвердження геліоцентричної системи М. Коперніком, Г. Галілеєм, Дж. Бруно і Й. Кеплером, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, мінливість світу, що стверджувалася працями Г. Галілея, Х. Гюйгенса і І. Ньютона, викликали потрясіння у світовідчутті тогочасної людини. Руйнувалась усталена, гармонійна картина Всесвіту, центром якого вважалась Земля, а на Землі – людина, як вінець і мета творчої природи. Людина трагічно відчула свою самотність і недосконалість у безмежному світі. Перед новою філософією постає нагальна проблема дати нове по трактування місця людини у Всесвіті, з’ясувати її зв’язок з усією природою і віднайти те особливе, чим все ж таки відрізняється людина від усього, що оточує її в навколишньому мінливому й нескінченному світі. У центр уваги філософії бароко впевнено висувається проблема „людина і Всесвіт”.

    Усвідомлення  „невпорядкованості” світу та неоднозначної  суперечливої природи людини, зумовлений цим драматизм, ба навіть трагізм світосприйняття, де людина відчуває себе залежною від могутніх і не передбачуваних сил Всесвіту як динамічної нескінченості, погляд на світ як театр, де кожному відведено певну роль, метафоричність як домінантна особливість стилю мислення – ось риси бароко, що, за визначенням Є. Маланюка, стало „синонімом неспокою, пориву, потужності і ніби недокінченості, незавершеності, спроби поєднати протилежності, навіть – зударення”.

    Ці  риси притаманні й філософії професорів Києво-Могилянської академії. 

    РОЗУМІННЯ ФІЛОСОФІЇ ПРОФЕСОРАМИ  КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ 

    Києво-Могилянській колегіум (1632 р.), згодом Києво-Могилянську академію (1701 р.), було засновано на базі шкіл київського братства і Києво-Печерського монастиря митрополитом Петром Могилою (1596/97 – 1647) і названо на його честь. З іменем Петра Могили пов’язано новий етап у розвитку полемічної літератури в Україні. Усвідомлюючи, що католицизм на Заході поставив собі на службу всі гуманітарні науки – мову, літературу, історію, філософію, – Петро Могила прагне піднести роль Української Православної Церкви на вищий щабель, що дасть їй змогу вести на рівних діалог зі своїм опонентом. Спираючись на твори західних і сніжних Отців Церкви, істориків, філософів и письменників, тодішні вітчизняні мисливці обґрунтовували право Української Церкви на суверенне існування. Ця діяльність сприяла розвиткові національної самосвідомості українського народу, була стимулом поступу культури й основи в Україні. З огляду на це створюється Києво-Могилянська академія. Як і західноєвропейські вищі навчальні заклади, Академія (де в період її розвитку навчалося понад 1000 спудеїв) мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом дисциплін, що вивчалися в них.

    У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед, тут вивчали латинську, грецьку, старослов’янську, книжну українську, польську мови, а у XVIII ст. також німецьку, французьку та давньоєвропейську. Крім мов, викладалась арифметика, географія і музика.

    Після загальноосвітніх граматичних класів приступали до вивчання поетики – 1 рік, риторики – 1 рік.

    Два роки тривало вивчення філософії  і чотири – теології.

    Філософський  курс складався з таких частин:

1. логіки, або розумової філософії, де розглядалися загальні закони і форми людського мислення;
2. фізики, або природної філософії, предмет якої становили – матерія, форма, природа, мистецтво, нескінченне, неперервне;
3. космологія, або вчення про небеса;
4. астрологія, або вчення про зірки;
5. психологія;
6. методологія.

    Закінчувався філософський курс метафізикою. Викладання велося через осмислення здобутків античної філософії, патристики та її рецепції в літературі Києворуської доби, європейської схоластики, філософії Ренесансу, реформації і доби раннього просвітництва.

    Вже перелік філософських дисциплін, що вивчалися в Академії засвідчую докорінну зміну способу функціонування філософії в українській культурі. Якщо раніше філософські ідеї утворювали певний шар, розчинений у сукупному продукті синтетичної культури, то тепер здійснюється світоглядно-методологічна, теоретична рефлексія – відбувається становлення філософської самостійної сфери знання на ґрунті засвоєння здобутків західноєвропейської схоластики. Досягнення цього, поширеного в середньовічній Європі типу філософування з притаманним йому прагненням до раціонального осмислення релігійних догматів, усталеної філософської термінології, увагою до глибинної розробки проблем логіки сприяла успішному становленню професійної філософії як самостійної галузі в системі духовної культури українського народу.

    Протягом  існування Києво-Могилянської академії, що була закрита за наказом царського  уряду у 1817 році, філософська традиція, яка складалася у її стінах була репрезентована плеядою видатних мислителів, серед них – С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Й. Кононович-Горбатський, Г. Щербацький та багато інших, що зробили істотний внесок в розвиток філософії України. Найвідоміший з них (щоправда, не тільки своїми філософськими курсами) – Феофан (Теофан) Прокопович (Єлисей Церейський?, 1678 – 1736). Осиротілий у 7-річному віці хлопчик зі шляхетної родини завдяки клопотанню опікуна (дядька по матері) отримав спершу початкову освіту в Києво-Братському монастирі, а потім продовжив навчання в Києво-Могилянському колегіумі. У 1694 році не закінчивши його, вирушив в освітню мандрівку до Львова та Рима. Після повернення постригся в ченці, прийнявши ім’я Феофана Прокоповича, від 1705 року почав викладати в Академії. У 1712 – 1717 роках виконував обов’язки її ректора. Був помічений Петром I, і в сані митрополита Нарвського та Псковського став його найближчим радником з питань освіти та Церкві, офіційним ідеологом реформ. До самої смерті, завдяки знанням, гнучкому розумові й умінню пристосовуватися до швидких змін в оточенні царя залишився одним із найвпливовіших можновладців Російської Імперії.