Філософська думка Стародавнього Китаю

Виникнення та оформлення філософії як наукового знання в Стародавньому Китаї пов'язується з епохою правління династії Чжоу, а саме з періодами Весни та Осені (770-476 pp. до н. є.) і Воюючих царств (475-221 pp. до н. є.), що дістала назву епохи давньої китайської мудрості або суперництва всіх шкіл. Сформувалося десять основних напрямів філософської думки Китаю, з яких головні шість поклали початок історії китайської філософії: школа служилих людей (жу цзя), названа конфуціанською школою; школа моїстів (мо цзя); школа даосистів (дао цзя), школа законників (фа цзя), що отримала в Європі назву легізму; школа номіналістів (мін цзя), названа софістичною; школа прихильників учення про Інь та Ян (Іньян цзя). Конфуціанство і даосизм, поряд з буддизмом, що прийшов до Китаю пізніше, стали найбільш фундаментальними і впливовими напрямами китайської думки протягом усієї історії китайського суспільства.