Філософська думка Стародавнього Китаю

1. Філософська думка Стародавнього Китаю

Виникнення та оформлення філософії  як наукового знання в Стародавньому  Китаї пов'язується з епохою правління  династії Чжоу, а саме з періодами  Весни та Осені (770-476 pp. до н. є.) і Воюючих царств (475-221 pp. до н. є.), що дістала назву епохи давньої китайської мудрості або суперництва всіх шкіл. Сформувалося десять основних напрямів філософської думки Китаю, з яких головні шість поклали початок історії китайської філософії: школа служилих людей (жу цзя), названа конфуціанською школою; школа моїстів (мо цзя); школа даосистів (дао цзя), школа законників (фа цзя), що отримала в Європі назву легізму; школа номіналістів (мін цзя), названа софістичною; школа прихильників учення про Інь та Ян (Іньян цзя). Конфуціанство і даосизм, поряд з буддизмом, що прийшов до Китаю пізніше, стали найбільш фундаментальними і впливовими напрямами китайської думки протягом усієї історії китайського суспільства.

Умовно історію філософії Стародавнього  Китаю можна розділити на два періоди. Перший—  передфілософія—пов'язаний з написанням п'яти стародавніх книг: «Книга пісень», «Книги історії», «Книги перемін», «Книги обрядів» та літописної книги. Другий—період відділення філософії від міфології. Це період протиборства різних шкіл, основними з яких є конфуціанство, моїсти, даосисти, законники.

У першому періоді найцікавіші  з філософської точки зору проблеми, висунуті у «Книзі перемін». В основі створення світу лежать дві протилежні сили — ян та інь. Ян ототожнюється з поняттями сонця, дня, неба, чоловічого роду, твердості, сили; інь— з поняттями місяця, землі, ночі, жінки, слабості, м'якості. Протистояння, взаємозалежність і взаємодія цих сил і є причиною виникнення світу, його безперервного розвитку через від-мирання одного і народження іншого.

Серед різноманітних шкіл другого періоду виділяється конфуціанство. Засновник школи Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) вважав, що в основі будь-якої філософської концепції повинні лежати етичні норми поведінки. У повсякденному житті він дотриму-вався принципу «золотої середини». Це містка категорія, що включає в себе поняття міри, рівноваги, прагнення до компромісу, розв'язання суперечностей, а не їх загострення.

У поглядах на людину, її місце і  роль у навколишньому світі Конфуцій стояв на позиціях фаталізму. Небо для нього — це найвища Божа влада, якій потрібно підкоритися, від якої залежить життя і смерть на землі. Водночас Конфуцій не принижував і діяльної сутності людини. Він підкреслював, що спочатку треба служити людям, а потім духам, спочатку людина повинна пізнати життя, а потім смерть. Суперечності в його висловлю-ваннях зумовлені тим, що він, з одного боку, хотів дотримуватися традицій, а з іншого — дуже високо ставив людину, бачив у ній творця своєї волі.

Роздвоєність позиції Конфуція проявляється в його теорії пізнання. Він визнає наявність знань з моменту народження людини. Ці знання приходять апріорно, тобто до будь-якого досвіду. Іншу частину знань людина отримує в процесі пізнання. Критерієм пізнання, на думку Конфуція, є поведінка людини. «Я слухаю слова людей, а дивлюся на їх дії»,— любив повторювати Конфуцій. Людинолюбство, правдивість, великодушність повинні бути притаманними кожній людині, а передусім—правителям. Конфуцій вважав, що ці риси даються людині небом. З часом люди їх забувають, відходячи від них. Поверну-тися до них, на думку Конфуція, можна на основі «виправлення імен», тобто за допомогою вживання загальних імен. Суперечності в мові, хибні поняття безпосередньо впливають на дійсність, змінюють її в гірший бік. Девіз Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі» загалом виражає суть філософської концепції великого мислителя.

На відміну від конфуціанства  школа моїстів відкидала залежність людини від неба. Її засновник Мо-Дзи вбачав у самому небі ідеал, на який всі повинні рівнятися. Людина вільна у своєму виборі, але якщо вона відходить від волі неба, її неминуче спіткають страждання.

Моїсти вважали, що небо прагне до об'єднання, рівності, добра. У суспільстві  ж спостерігається розподіл на чужих  і своїх, багатих, бідних тощо. Виходячи з цього, моїзм висуває тезу «об'єднання па противагу роз'єднанню» і виводить з неї принципи своєї філософії — любов до дальнього, заборона війн, вибір правителів за мудрістю і діловими рисами.

Паралельно з конфуціанством і  моїзмом у Китаї розвивається філософська школа легізму (законників). Не відкидаючи моральні норми, легізм на перший план висуває правові закони і на основі права будує свою систему відносин у суспільстві: рівність всіх перед законом.

Своєрідним запереченням ідей попередніх шкіл була філософія даосизму, яка виникла в 1 тис. до н. е. У даосизмі доля людини залежить від «дао» — всесвітнього зако-ну. «Дао» не фатальне, воно дає повну свободу людині. Засновник даосизму Лао-Цзи підкреслював, що «дао» не втручається в розвиток природи і суспільства, бо воно постійно перебуває у бездіяльності.

Загалом філософія Стародавнього  Китаю розробляла політичні, правові  та моральні норми поведінки в  суспільстві, виступала певним ідеалом  і орієнтиром в повсякденній діяльності людини.

Гуманність (жень) обов'язкова справедливість, взаємність (чжи), мужність (юн), поважна обережність (цзин), братня любов (ді-ті), синівська шанобливість (сяо) - усе це поняття китайської культури, людського потоку подій (дао). Століттями сформовані культурні норми людського співжиття, за Конфуцієм, має культивувати кожна людина. І хоча для самого Конфуція поняття людина все ж зв'язане із соціальним статусом правителів - благородний муж, звернене саме до правителів як до правлячої сили суспільства. У його послідовників образ людини як благородного мужа розглядався уже як універсальний початок, зародок людської особистості. Між тим соціальний статус благородного мужа, як і раніше, зв'язується з правилами управління, що знаходило відображення в еволюції поняття людина серед людей (жень). Так, сформувався термін жень-чжень - гуманне правління, що стало потім штампом конфуціанської теорії.

В історії Китаю конфуціанство  пережило кілька ренесансів. Перший -у II ст. до н. є. в епоху Хань, коли набуло статусу офіційної ідеології, яка  перемогла головного противника у соціально-політичній сфері - школу легізму та асимілювавши рід його кардинальних ідей. Зокрема, конфуціанство визнає компромісне поєднання етико-ритуальних норм (лі) як внутрішнього, - усвідомленого мотиву суспільного життя людини, та ад-міиістративно-юридичних законів (фа) - мотиву зовнішнього і примусового. Другий період відродження інтересу до течії конфуціанства починається в XI ст. н. є., коли ідейне протистояння з буддизмом і даосизмом підштовхнуло до формування ііеокоііфуціанства, що отримало офіційне визнання і домінувало у китайській ідеології аж до XX ст. З кінця XIX ст. розвиток конфуціанства визначався спробами асиміляції західних ідей.

Дуже часто у протистоянні конфуціанства  і даосизму європейські мислителі  вбачали відмінність небесного, непізнаного (дао) філософського - даоцзя (конфуціанства) і небесного релігійного (даосизму). В усякому разі, такий висновок напрошується з конфуціанських роздумів про даосизм. Історія даосизму інтерпретувалася як поступова деградація філософського вчення і перетворення його у релігійну практику. Але заради справедливості варто підкреслити: у класичному для даосизму тексті «Дао де цзин» поняття даоцзя і даоцзяо вживаються як взаємозамінні; у самому ж даосизмі - релігійна практика часто продовжує і доповнює філософське вчення.

Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю  відігравала школа вільнодумця  Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).  
Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя ґрунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям.  
Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.  
На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.)  
Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя". Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці.  
Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.  
Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське вчення, абсолютизуючи момент відносності в процесі пізнання.  
Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.).  
Основний твір Ван Чуна — "Критичні міркування" — присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи.  
Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба, так і землі є субстанція "ці".  
Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об'єктивної реальності.  
Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції — "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.  
Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.

Підсумовуючи розгляд  філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості  філософських шкіл переважала практична  філософія, яка була тісно пов'язана  з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.

2. Поняття духовного світу людини

Світ нашої свідомості. Із тих давніх часів, коли люди зауважили відмінність своєї свідомості віл зовнішнього світу, вони не переставали замислюватися над її природою. їх цікавило не тільки те, як їхні думки про речі співвідносяться з самими речами, а й те, чи можуть мати свідомість якісь інші істоти?  
З точки зору сучасної науки, свідомість — це відображення навколишньої дійсності, а, точніше,—вища, тобто найрозвинутіша і найскладніша, його форма, властива тільки людині. Але виникнути вона могла лише завдяки тому, що становила собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення, які сформувалися в процесі еволюції живих організмів.  
Деякі з цих форм, наприклад психіка високорозви-нутих тварин — приматів, дуже подібні до людської свідомості. Та, водночас, людська свідомість як форма відображення дійсності характеризується певними якісними відмінностями.  
Насамперед, свідомість існує у формі думок, понять, ідей, оцінок, намірів норм тощо, у яких знаходять своє відображення різноманітні предмети та їх властивості, а також зв'язки між ними.

3. Виділяється три основних типи ціннісних орієнтацій, що створюють зміст життя. Ціннісні орієнтації в різні епохи і в різноманітних суб'єктів діяльності зумовлюються традиціями, що склалися, соціальними умовами і власним вибором: орієнтація на саму себе, орієнтація на суспільство і орієнтація на потойбічний світ.

В житті людини важливою цінністю є свобода, а в основі свободи - вибір, який стоїть на ґрунті розуму, а реалізується через діяльність. Людині завжди надзвичайно тяжко  здійснити вибір. Але людина завжди вибирає: якщо людина соціальна вибирає професію, то людина духовна шукає сенс життя, систему культурних цінностей, творення і саме так утверджує власну свободу, свою індивідуальність. В різноманітних сферах життєдіяльності можливості вибору неоднакові. Є абстрактні і реальні можливості. Реальні можливості визначаються умовами їх реалізації. Безпідставні претензії особи на вибір в умовах абстрактних можливостей нерідко приводять до конфлікту. Людина повинна враховувати і враховує умови буття, свої риси характеру, життєвий досвід і сукупно з тим кожного разу підвищує рівень вибору з тим, щоб бути вільною.

Орієнтація на суспільство виникає  у особи, Орієнтація людини в тих  випадках, коли віра в автори- на суспільство  тет світового fiyXy слабшає, а нестримний гедонізм - сенс життя, добро перетворюється в насолоду - демонструє всі принадності розкладу. В античну епоху вибір ціннісних орієнтацій - це стоїцизм - людина мужньо сприймає свою долю, якою б вона не була, а в XVIII-XIX стст. і пізніше - категоричний імператив, тобто вимога ставитись до людства як до мети, а не як до засобу, завжди ставити обов'язок вище особистих бажань, добро не бачиться, насамперед, в дотриманні обов'язку. Орієнтація на те, що людина розуміється або абстрактно як людина взагалі, представник роду людського, або стає функцією суспільства, то формується надія на сильний розум, сильний дух, здатний навести порядок. Орієнтація людей на потойбічний світ виникає в умовах, коли люди почувають себе слабкими і беззахисними перед таємничими силами світобудови, незадоволені своєю реальністю, поцейбічним життям, а з іншого боку - зазнають шанобливості перед величчю вічності, що відкривається, і нескінченності.

Цінності - це частина самої людини, щось надто близьке і безпосереднє, що переживається людьми, жодне визначення не передасть до кінця той зміст і те значення, що зв'язується зі словом цінності.