Автор: Пользователь скрыл имя, 02 Апреля 2013 в 08:18, реферат
Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.
2. Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.
Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.
Нерідко термін «філософська
антропологія» тлумачать у
Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.
У давньогрецьких філософів спочатку людина не існувала сама по собі, а була складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосмоc, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.
Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів.
Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус.
Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчу¬ває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна ма¬шина на зразок годинникового механізму. Ще однією від¬мітною рисою філософської атропології цього часу є тлу¬мачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».
Гегель у своїй
Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.
І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.
Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяева, вона була б лише поєднанням окре¬мих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.
Духовність — міра людяності як данність, що закор/нена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.
У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської приро¬ди — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині1. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнан¬ня все, зокрема й саму себе1.
Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки ду¬ховне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрід¬ність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяев, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.
Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своє¬рідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретува¬лися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох не¬від'ємних ознак людського, зокрема:
— наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);
— соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'яза¬не з соціальною організацією);
— цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);
— здатність творити символи, насамперед слово (за¬вдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);
— духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).
Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними.
Найбільш загальним поняттям є «людина».
Людина — поняття, що відображає загальні риси люд¬ського роду, тобто характеризує родову істоту.
Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).
Особа — людський індивід, узятий в аспекті його со¬ціальних* якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.
Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.
Вона виражає власний світ індивіда, його особливий
життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту,
ха¬рактеру, у специфіці інтересів, якостей
інтелекту, потреб і здібностей індивіда.
Людина стає індивідуальністю, коли її
особистість збагачується одиничними
та особливими, неповторними властивостями.
Сутнісні риси людини не є сталою данністю
при наро¬дженні. Вони набуваються людиною
у процесі її життє¬діяльності, через
взаємозв'язок із зовнішнім предметним
світом. Філософська традиція, започаткована
С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана
В. Джемсом, А. Бер¬гсоном і П. Тейяром де
Шарденом, розглядає людину як таку, що
сама формує себе, творить сама себе, тобто
на¬буває сутності. Тобто людина не є розумною
істотою, а стає нею, як і свідомо творчою,
соціальною, такою, що володіє мовленням,
формує власну духовність. Ці властивості
не виникають на порожньому місці, хоча
й під соціальним впливом. Вони мусять
мати певну потенційну основу, константу,
якою є людське тіло як частина природного
світу. «Людина створена таким чином, —
писав І. Кант, — що враження і хвилювання,
викликані зовнішнім світом, сприймає
за допомогою тіла — видимої частини її
істоти, матерія якої слугує не тільки
для того, щоб закарбувати в [...] душі першої
поняття про зовнішні предмети, а й необхідна
для того, щоб внутрі¬шньою діяльністю
відтворювати і пов'язувати ці понят¬тя,
одне слово, для того, щоб мислити»1. Тобто
природ¬ний організм людини є активним
чинником формування її сутнісних рис
і властивостей. Біологічне в людині —
людський організм з його структурами
і функціями, спе¬цифічною для людини
нейрофізіологічною організацією і властивою
їй вищою нервовою діяльністю.
Біологічне є найвищим рівнем природного, який ін¬тегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його час¬тина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і власти¬востей людей як виду. Особливостями людського орга¬нізму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин "на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпе¬чує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, трива¬лість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише ви¬дова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, приро¬дні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ста¬вши істотою соціальною, не позбулася біологічної інди¬відуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згід¬но з хромосомною теорією спадковості. Натомість вро¬джені анатомо-фізіологічні особливості людини зумов¬люють її здатність до засвоєння певних соціальних про¬грам, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми по¬ведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тва¬ринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є резуль¬татом поєднання трьох факторів: біологічного (задат¬ків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).
Людина підпорядкована як законам живої при¬роди, так і суспільним законам, законам власної цілісно¬сті. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.
Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фа¬ктора — пансоціологізму і абсолютизації біологічного фа¬ктора — панбіологізму. У першому випадку людина по¬стає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому — абсолютизується біологічна природа люди¬ни. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'яза¬ні. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчуван¬ня тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити люди¬ну, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тіль¬ки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде —доброю чи злою, байду¬жою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є ціліс¬ністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіатив¬ність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.
Перехід від тваринної істоти до істоти культурної пе¬редбачає наявність певних біологічних передумов:
— культура може існувати лише в спільноті, яка за¬безпечує неперервний процес самовідтворення культури. Це означає, що наші далекі тваринні предки повинні були жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже поді¬бне до життя суспільства: в ньому існує біологічна ієрар¬хія, своєрідний «поділ праці». Тобто уже сама організація біологічної спільності в чомусь ніби вивершується над біо¬логічним рівнем;
— основою культури є розум, а його передумовою — високорозвинутий мозок, який визначає здібності істо¬ти. Логічно припустити, що в наших тваринних предків мозок був значно розвинутіший від інших тварин;
— культура — це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь праці. А це можливе лише за пев¬ної будови «робочих органів». Дельфіни і свині — досить здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних кінцівок не можуть продукувати культуру і створити світ культури. Хобот слона може маніпулювати речами, але його можливості обмежені.