Философия Украины

Іван Франко (1856-1916)-унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії. Певну увагу І.Франко приділив ознайомленню із ідеями марксизму; своє бачення цього феномену І.Франко виклав у статтях “Що таке поступ?”, “Що таке соціалізм”, “ До історії соціалістичного руху” та багатьох інших. На думку мислителя, матеріалістичне розуміння історії абсолютизує процес виробництва, залишаючи поза увагою великий масив духовних явищ, без осмислення яких неможливо зрозуміти механізми розвитку суспільства. Діалектичний метод, що став основою марксистської доктрини, уявлявся І.Франку методом, за допомогою якого “однаково легко доказати і pro, i kontra всякої речі”. Філософ твердив, що” всі великі робітники на полі науки відкидали діалектичний метод, а то й виразно осуджували його”. Сам мислитель вважав науково виправданим індуктивний метод. 
 
І.Франко висловився вкрай скептично про марксистський світогляд взагалі. На його думку, він зводиться до кількох непереконливих догм. І.Франко ще на початку комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, “програма державного соціалізму”, при всіх можливих її варіантах, “аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій”. 
 
На відміну від марксизму, І.Франко ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів. У своїх творах він подавав людину як таку, що перебуває на шляху пошуків свого призначення – на шляху трагічному, сповненому великих проривів і страшних падінь. У мислителя не було сумнівів щодо того, що саме народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю. Замість марксистського поняття “робочого класу” І.Франко використовував поняття “роботний люд”, включаючи у нього представників всіх тих суспільних верств, які чесною працею створюють суспільне благо. 
Предметом наукових зацікавлень вченого була релігія, котру він розглядав як важливий чинник духовної і народної культури. І.Франко, на думку фахівців, постав найбільшим в Україні знавцем апокрифічної літератури (тобто релігійних текстів, не канонізованих церквою). Він висловлював і критичні зауваження щодо діяльності певних клерикальних кіл. Проте в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим незаміниму і в часи лихоліть і в мирну добу. 
 
Доктор філософії І.Франко справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких духовно зріла нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

Леся Українка (1871-1913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця М.Драгоманова, донька письменниці О.Пчілки, вона товаришувала з І.Франком М.Павликом, М.Лисенком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд, який загалом можна визначити як позитивістський. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями, а серед них – і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнілась у довірі до науки, людського розуму, раціональному осмисленні дійсності: перш за все – соціальної. Вона прагнула філософськи осмислити життя. Життя – явище поліфонічне, багатоголосе. Тим-то воно й цікаве. Невдячна справа спрощувати його, зводячи до плаского примітиву. Площина життєво–смислових орієнтацій людини становить основну тематику поезій та драматичних творів Л.Українки. Поетеса застерігала від ідеологічної нетолерантності, засуджувала песимістично–безнадійливі настрої, категорично не згоджувалась із життєвою позицією людей без міри покірливих і терплячих, вбачаючи в їхній поведінці неконструктивну дію. Проблема людини – головна в її творчості. Вона окреслюється як потреба вибору одного з декількох можливих варіантів дій. В душі людини змагаються два почуття: усвідомлення себе як вільної істоти (1) і прийняття свого рабського існування (2). Л.Українка відслідковує процес становлення борця – людини, здатної на вольовий вчинок та утвердження сенсу. Вживаючи філософську термінологію, слід зауважити, що в центрі уваги Л.Українки перебував процес формування особистості, позначений суперечливими впливами по різному скерованих сил. Людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі. Ця позиція продовжує природну для української громадської думки “філософію серця“. 
 
Своєрідні світоглядні ідеї були у ХІХ ст. сформульовані в програмних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та інші. 
 
Ідейним натхненником товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях “Закон Божий (Книга буття українського народу)” (1846), “Риси народної південоруської історії” (1861), “Південна Русь наприкінці XVІ ст.” (1842), “Руїна” (1879) вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших (в першу чергу – слов’янських) народів, дати нарис такого суспільного устрою, який відповідав би національним прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у виді правової, демократичної, парламентарної федерації слов’янських народів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права націй. Історичне призначення України, на думку автора “Книги буття українського народу”, полягає у справі об’єднання слов’янського етносу (оскільки Київ історично виник в центрі слов’янського ареалу). 
     Потужний вплив на сучасників справив соратник М. Костомарова та Т. Шевченка Пантелеймон Куліш (1819-1897). За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був людиною глибоко релігійною, дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності. У поглядах на Україну він романтизував її минуле, звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу, розвивав так звану “хуторянську філософію”, закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя. 
  Діяльність Кирило-Мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т. Шевченка – заслання в солдати на двадцять років у казахські степи із суворою забороною писати вірші й малювати картини. 
Окрім розглянутих представників української філософської думки ХІХ ст. варто назвати також О.Потебню (1835-1891 рр.), професора Харківського університету, що зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та людської особистості; Б.Кістяковського (1868-1920 рр.), активний член “Молодої Громади”, який розглядав методологію соціального пізнання; В.Лесевича (1837-1905 рр.), який постав одним із кращих знавців, послідовників та пропагандистів в Україні та Росії ідей позитивізму.

8. Загальні особливості української філософії та основні етапи її розвитку

В історії людської цивілізації вагоме місце посідає  українська філософська думка, яка  розвивалась спочатку в межах  християнського віровчення. Досить згадати  твори, що мали не лише релігійний характер, а й філософське звучання. Це твори Нестора "Повість временних літ", Іларіона "Слово про закон і благодать", Смолятича "Посланіє", Гуровського "Златоуст", а також визначна пам'ятка літератури "Слово о полку Ігоревім", де чітко простежуються філософські аспекти.

Помітним явищем в історії української культури є філософія Відродження(XIV—XVI ст.). Гуманістичні ідеї розвивали Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін.

Вагомий внесок у  розвиток філософської думки зробили  представники першої української школи  вищого типу — Острозькі академії. Це Герасим Смотриць-кий, Іван Вишеиський, Иова Княгиницький, Христофор Філалет.

Слід згадати  також представників братств, що виникли на межі XVI—XVII ст. і виражали національний протест проти польсько-шляхетського панування. Разом із тим, діячі братств розвивали проблеми людини, соціального устрою тощо. Це — МелетійСмотрицький, Ісайя Копинський, Кирило Транквіліон-Стпавровецький, Касіян Сакович.

Вперше в Україні  почала викладатися філософія в Києво-Могилянській академій Але це була в основному схоластична філософія. Професори академії І. Гізель, Г. Кониський, Т. Прокопович, Г. Щербацький велику увагу приділяли проблемам пізнання істини, суті пізнання. Розглядались також проблеми матерії, простору, руху.

Більш детально слід зупинитися на філософських поглядах Григорія Савича Сковороди (1722—1794), "українського Сократа", що зробив вагомий оригінальний внесок в українську філософію.

Г. Сковорода був  всебічно освіченою для свого  часу людиною, досконало знав стародавні та нові європейські мови, старогрецьку філософію і літературу. Він не побоявся сприйняти вчення Коперніка, визнавав безкінечну множинність світів, не дивлячись на те, що Синод в  грудні 1756 р. ще раз підтвердив свої попередні укази про заборону по всій Росії писати і друкувати про множинність світів. Сковорода, починаючи зі своєї першої праці "Дві проповіді" (1791), майже у всіх своїх філософських творах посилався на "коперніканські світи" і "коперніканську систему".

Для філософських поглядів Г. Сковороди характерним є те, що при ідеалістичному, в цілому, розв'язанні основного питання філософії, чітко проявляється матеріалістична тенденція. Це, зокрема, видно з його концепції "трьох світів" та "двох натур". Згідно із нею весь світ складається з "макрокосму", тобто природи, "мікрокосму", тобто людини, та "світу символів", тобто Біблії.

Відкинувши церковну догматику та середньовічну схоластику, Г. Сковорода стверджував, що природа є безкінечна кількість "світів", що всі "світи" існують самі по собі,що "мікрокосм", тобто людина, є закономірною часткою і продовженням "макрокосму", тобто природи в цілому.

Допускаючи, що "духовне  начало" властиве всім "трьом світам", Г. Сковорода пов'язував цю думку  з концепцією "двох натур" — двох природ (лат. natura — природа). Кожний зі світів, на його думку, має матеріальну — зовнішню, видиму — природу, і природудуховну — внутрішню, невидиму.

Одним із глибоких положень філософії Сковороди є  визнання природи як причини самої себе.

Г. Сковорода намагався  подолати дуалізм вчення про "дві  натури" та знайти "єдине начало", заявляючи, що "два кота в меху скорее, нежели два начала поместятся в мире". Однак він не зумів подолати дуалізм і став на шлях примирення протиріч, розуміючи під субстанцією то "Бога", то щось матеріальне, яке називає то "природою", то "закономірністю", то "внутрішньою пружиною".

Теорія  пізнання Сковороди безпосередньо пов'язана з його вченням про "три світи" і "дві натури", вона є двоїстою: з одного боку, Г. Сковорода прославляв силу людського пізнання і вважав, що немає меж його поступальному розвиткові, з іншого — вважав, що "світ символів" є вираженням "божественного" начала природи і людини.

Прагнучи розкрити істинну сутність явищ і єдину "природу" світобудови, Сковорода висловив думку  про те, що явище і сутність пов'язані між собою. Але між ними немає тотожності. Не можна обмежуватися поверховістю явищ. Лише пізнання внутрішнього "плану натури", її "закономірності" є істинне пізнання.

Одним із головних питань в суспільних поглядах Сковороди було питання про сутність людини та шляхи, які можуть привести людину і народ до щастя.

Згідно з теорією "двох натур" Сковорода і людину розглядав з боку так званої зовнішньої та внутрішньої природи. Зовнішній  бік він називав "телесностью" або "телом земляным", а внутрішню сутність — "телом духовным".

Суспільство, за Сковородою, має "видиму" і "невидиму" натуру, "зовнішню" та "внутрішню" сутність. Воно може бути стійким лише в тому випадку, коли форма співжиття відповідає розумній природі суспільства і людини. А в сучасному йому суспільстві, за Г. Сковородою, "царит тяжелее олова беззаконие", загальна гонитва за "палатами", "венцом","скіпетром", "єлеєм", "обладанием народами".

У пошуках щастя Сковорода звертається до праці людини і виступає співцем праці. Щастя людини він вбачав у праці й у виконанні обов'язку перед Вітчизною. Праця є основою всієї "машини" суспільного життя, "началом" і "венцом радости" людини і суспільства. Праця має бути "сродною", тобто узгоджуватись з природними здібностями і прагненнями людей. Цій "сродності" Г. Сковорода надавав великого значення у виправленні соціальних недоліків.

Важливою рисою  суспільно-політичних поглядів Г. Сковороди  була його любов до Вітчизни, до народу. Єдиним завданням його життя, говорив він, є просвіта народних мас. Водночас йому були чужі прояви національної обмеженості, прославляв Б. Хмельницького за возз'єднання з російським народом.

Зневажливе ставлення  панівних класів до свого народу, мови та звичаїв Г. Сковорода розглядав  як щось дике: "Русь не русская видится мне диковинкою, как если бы родился человек с рыбьим хвостом или собачьей головою..."

Г. Сковорода вважав необхідним виховувати кожну людину в єдності зі своїм народом, як громадянина своєї Батьківщини. Він пристрасно виступав проти захоплення "виписними" та "покупними" іноземними вчителями "із німців та французів", вбачаючи в цьому "відхід" від свого народу.

Г. Сковорода вважається засновником "філософії серця". В чому суть її? В центрі світогляду Г. Сковороди є людина, її духовний світ, її щастя. Науки про природу задовольняють тілесні потреби, але не тілесне, не матеріальне є головним для людини. Тому ці науки не навчають людину, як бути щасливою. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність або своє серце.Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Природа ж людини не вибирається людиною, вона — від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати й обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси — вчення Сковороди про "сродну" працю.

Памфіл Юркевич (1827—1874), послідовник Г. Сковороди, більш детально розробляв "філософію серця".

Закінчив Київську духовну академію, пройшов шлях викладача, магістра, професора. У1861 р. запрошений до Московського університету на посаду завідувача кафедри, був деканом історико-філологічного факультету, його учні — В. Соловйов, В. Ключевський.

Філософські погляди П. Юркевича — теологічний ідеалізм. Біблія, на його думку, є єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, стверджує Юркевич, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини. Центральною фігурою в його філософській системі є індивідуальна особа, суттю її є не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і душевною діяльністю існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, "доцільний", в основі якого лежить духовна сутність.