Философия Украины

Новий імпульс  у своєму розвитку дістає в XVI ст. вчення про походження держави з суспільного  договору. Ця ідея, як відомо, зародилася ще в античні часи (коли робилися перші спроби природного пояснення  явищ суспільного життя), але своє класичне завершення знайшла у працях ідеологів буржуазії, яка боролася за політичну владу в XVII -- XVIII ст. Значний внесок у розвиток теорії суспільного договору зробили діячі  епохи Відродження, які всупереч богословському вченню твердили, що королівська влада походить не від Бога, виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного короля добровільно. Подібні думки властиві українським гуманістам XVI ст. , зокрема Оріховському, який виділяє дві причини виникнення держави: «Насамперед, вроджений нам гандж, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немовби клеїть, поєднує і ніби вузлом в'яже» (Politia. -- С. 31 -- 32).

Центральний принцип  етики гуманізму -- принцип спільного  блага (блага народу), основні ідеї якого -- патріотизм, служіння державі, суспільна активність -- грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю» (Dialog. -- S. 11), і наводить відомий вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

У творах українських  мислителів знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце  людини в історичному процесі  Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного  божественного припису, а як людська  драма в дії, де якщо якісь надприродні  сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину -- творця історії, проголошували людину рівною Богові Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея історичної активності особи і мас, що визначало їх інтерес до народного життя і національної історії, розвитку суспільної свідомості Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту.

Особливу зацікавленість вітчизняні гуманісти виявляли до історіографії. Вони вбачали в історії досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих  особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів. «Історик, -- говорить Оріховський, -- нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю». Як і представники західноєвропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти вважають історію засобом пробудження самосвідомості народу, його історичної пам'яті, засобом виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот була в дусі Ренесансу, оскільки вони спрямовувалися проти середньовічного космополітизму, який проповідувався церквою. Патріотизм мислителів виявлявся у симпатіях до вітчизни України-Русі, у турботі про її долю, в заклику до відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала передусім українським землям.

Сповнені патріотичного  пафосу, громадянськості, історичні  твори українських гуманістів першої половини XVI ст. сприяли розвитку патріотичних почуттів у людей, формували національну свідомість та історичну традицію, що мало велике прогресивне значення, бо інтерес до минулого свого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією у розвитку духовної культури України. Діяльність українських гуманістів першої половини XVI ст. залишила помітний слід в історії української культури, зокрема філософії. Історіософські ідеї цих мислителів, їхні погляди на державу становили певний етап у розвитку філософської думки в Україні,

Першою когортою просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі у ос-тан-ній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у подальшому - академії) і який очолив ректор Острозької академії Г. Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі пись-менники-полемісти X. Філалет, С. Зизаній, В. Суразький, Клірик Острозький, 3. Копистенський, М. Смотрицький,першодрукар /. Федоров та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав /. Ви-шенський - вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI - початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос; залишилися також відомості про філософську діяльність Клірика Острозького, В. Малюшицького,

відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільності від  ополячення і ока-то-личення

порушували питання про громадські права й особисті права громадян обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності

орієнтувалися на внутрішнє, духовне  життя людини, що узгоджувалось з  фіюсофсько-світо-глядними впливами Візантії

Особливе місце в літературі того часу належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцю Острозької академії, ченцеві, який тривалий час прожив на Афоні святині світового православ'я. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга "Викриття диявола"(1600). У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буїтя, внутрішній світ та система моральних орієнтирів.

Становлення в Україні  професійної філософії

Становлення в Україні професійної  філософії, як самостійної складової  частини культури українського народу, відноситься к XVII віку і невідривно пов’язано з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 року – академії), названого так в честь Петра Могили – видатного просвітника і мецената. Філософська традиція Києво-Могилянської академії була приставлена такими мислителями як С.Яворський, Ф.Прокопович, І.Гизель, І.Кононович-Горбатський, Г.Щербатський. саме з цього періоду філософія стає учбовою дисципліною. Аналізуючи їх філософські погляди, необхідно в першу чергу зупинитися на розумінні ними предмету філософії. Якщо мислителі києво-російского періоду трактували філософію як пізнання істини, здійснюване через життя в істині, то в Києво-Могилянській академії обґрунтовується погляд на філософію як на спосіб інтелектуального пізнання людини і природи. На філософські позиції «академіків» відчутний вплив надали такі західноєвропейські течії, як гуманізм, реформація і рання просвіта, своєрідний синтез яких, здійснений на основі досягнень вітчизняної духовності, зумовив формування культури українського бароко.

Центральним об'єктом дослідження «барокової філософії» стала сучасна людина, «героїчна особа», яка, проте, утілювала в собі ідеал, цілком досяжний в реальному, земному житті. Перед новою філософією встає насущна задача дати адекватне трактування місця людини у Всесвіті, виявити його зв'язок з природою і визначити те особливе, що відрізняє людину від всього оточуючого в мінливому і нескінченному світі. У київських академіків превалював запозичений з античності підхід до людини як «мікрокосмосу», існуючому як модель Всесвіту, тобто макрокосмоса. Людина – невід'ємна частина природи, підлегла законам останньої. Проте, людині властивен субстанціональний елемент, який визначає виняткову роль людини в навколишньому світі. Це – мислення. В курсах психології і логіки велику увагу надавалося характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттям, розуму, сприйняттю, пам'яті, уявленню, розумовій діяльності. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належало проблемі зв'язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова система, що використовується для спілкування. Значення слова-знака встановлюється через його відношення до предмету, який воно означає. В учбовому процесі Києво-Могилянської академії знайшли відображення питання, пов’язані з розумінням свободи й необхідності, свободи волі людини. На відміну від західноєвропейської філософії, котра ототожнює розум та волю, тим самим розуміючи свободу як пізнану необхідність, київські академіки визнавали взаємозалежність й взаємозв’язок розуму та волі, чітко їх розділяючи. За їх думкою, воля не залежна від розуму, вона втілює рішення розуму, який, сприймаючи об'єкт або факт, аналізує його, робить висновки і пропонує волі програму дій. Разом з тим і воля може впливати на розум, а в стані сильного афекту вона може і паралізувати його, здійснивши свій вибір без участі розуму. Опосередкованою ланкою, яка сполучає розум і волю є розсудливість, за допомогою якої досягається гармонія між розумом і волею. Якщо вчинок здійснюється завдяки розуму, який пригнічує волю, або навпаки, шляхом вольового вибору, що суперечить розуму, тоді він може бути вчинений фізично, але не морально. Внутрішня гармонія людини залежить не тільки від гармонії між розумом і волею, але і від реалізації вибраної життєвої мети. Тим самим, актуалізувалася надзвичайно гостра для епохи українського бароко проблема значення життя, визначення її мети. Цю проблему києво-могилянські філософи вирішували в двох аспектах, розрізняючи «фізичну і «моральну» мету людини. В уявленні києво-могилянських академіків «моральна мета» пов'язана із земним життям і реалізується через досягнення блага у реальному бутті. Благо є загальною мрією всіх людей, але у кожної конкретної людини моральна мета своя. Загальним благом вважалося все, що веде людину до чесноти. На шляху досягнення чеснот людина вимушена постійно долати такі стани, які примушують його вдаватися до крайнощів. Істинна чеснота – в золотій середині, але її дотримання породжує внутрішній конфлікт. Проте такий стан є необхідним елементом життєдіяльності, бо вносить в неї боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати.

Завершення епохи бароко в Україні  було відзначено появою видатного філософа і поета, співака і музиканта, байкаря і педагога Григорія Саввовіча Сковороди (1722-1794) [1].

4. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. 

ерший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська  академія - утворився у 1632 р. шляхом oб’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київська Академія ще за життя П.Могили стали називати Могилянською. У 1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу

Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком  освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а  й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов (1732-1734 рр.). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки  цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились  наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси  вміщували в свій зміст типові для Західної Європи кури пізньої  схоластичної філософії. Курс філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику; викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі ( богослов’я ) докладно вивчали систему Томи Аквинського (томізм).

У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія  окреслювалась як цілісна система  знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже – й зрозуміти  причини виникнення та сутність тих  чи інших явищ. Істина пов’язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння ( тобто, кажучи мовою сучасної науки, – реальної дійсності ) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення. У своїх філософських викладах професори філософії послуговувались працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Томи Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніця, Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося великого значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.

Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержували наукові ступені докторів філософії, а подекуди – ще й докторів богослов’я. Завдяки цьому викладення філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: І.Галятовський, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Конинський, Г.Щербатський, Я.Козельський та ін. Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву “Поетика”. Одну із перших “Поетик” уклав Ф.Прокопович (1705 р.).

Йосип Кононович-Горбацький

Одним з перших професорів філософії Києво-Могилянської академії був Й. Кононович-Горбацький (рік нар. невід. — 1653) — український просвітник, філософ. Освіту отримав в Замойській академії, у Києві читав курс риторики і філософії, а з 1642 по 1646 р. був ректором Києво-Могилянської академії (на той час ще колегії). Автор "Підручника логіки", "Оратора Могилянського", написаних латинською мовою. В своїх філософських курсах дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм проявився в питаннях про універсалії (загальні поняття). Стверджуючи вторинність універсалій по відношенню до тілесних речей, Й. Кононович-Горбацький розглядав їх як результат діяльності розуму, відображення тих сутностей, які існують тільки в одиничних речах як дещо загальне для них. Проблему універсалів пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це вважали томісти. Визнаючи існування Бога як єдиної субстанції і творця, обґрунтовував положення про дві істини — богословську і філософську. З погляду Кононовича-Горбацького, предметом теології є вчення про Бога, тоді як предметом філософії, фізики та інших наук такими є реальні тілесні речі. Залишаючись в цілому на теологічних позиціях, підходив до вимоги відокремлення розуму від віри, філософії від богослов'я. Посиланнями на Е. Роттердамського, Ю. Ліпсія, Агріколу він домагався перетворити філософію із служниці теології на вільну науку, без якої сама теологія ставала спекуляцією.

Розвиваючи положення  про те, що філософія, як і інші науки, вивчає реальні тілесні речі, Кононович-Горбацький особливу увагу звертав на розгляд  питання про їх субстанційні основи, начала. Такими субстанційними началами вважав матерію і форму, обстоював  реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акцинденції і  форми, що діють на речі. Показував, що людина складається з матерії (тіла) і душі (форми), заперечував  безсмертя душі, оскільки, на його думку, вона не створена від початку світу. Природу Кононович-Горбацький розглядав такою, як вона є сама по собі, не залежить від свідомості окремої людини і людства, а також від того, як вона сприймається в понятті душі людиною. Виходячи з такого уявлення про природу, він вважав, що пізнання має починатися з чуттєвого сприйняття світу, на основі чого через абстрагуючу діяльність розуму утворюються загальні поняття, а саме пізнання постає єдністю чуттєвого досвіду і розумного мислення. На прикладах логіки доводив корисність знань для задоволення не тільки духовних, а й матеріальних земних потреб. При цьому Кононович-Горбацький надавав перевагу користі суспільства, де знання має поставати супутником і союзником свободи народу, захисту держави. Розвивав гуманістичні ідеї, спрямовані на звеличення людини та її розуму, стверджуючи, що немає на землі нічого великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму.