Екзистенціалізм М.Бердєєва

Білянська О.Ю. Екзистенціалізм у теорії пізнання М.Бердяєва .. Філософські

пошуки. – випуск ХІV, 2002. С. 245-253.

Екзистенціалізм у теорії пізнання М. Бердяєва.

Людське існування на межі ХІХ-ХХ століть прийшло до постановки та

розв’язання проблеми індивідуальної людської долі. Ця проблема постала перед

людством з величезною гостротою, як проблема всебічна та епохальна. Людина

цього історичного періоду переростає рамки порозуміння себе як соціальної істоти.

Настає час знаходження нових підходів до визначення людини, її місця в

суспільстві, духовного самоусвідомлення, людської свободи, призначення,

трагічності її буття.

Суспільство завжди шукало відповіді на питання: що таке людина?

М. Хайдеггер ставить питання таким чином. “Що є людина? Вінець творіння чи

глухий лабіринт, велике непорозуміння і провалля?” [15;119]. Відповідаючи на це

запитання, К. Ясперс стверджує “Людина завжди більше того, що вона про себе

знає"”[16;448].

Проблема людини є однією з пріоритетних у будь-якій гуманістично

орієнтованій філософії. Однією з таких гуманістично орієнтованих течій в філософії

стає екзистенціалізм або філософія існування. Вона виникла напередодні першої

світової війни в Росії, як ірраціоналістичний філософський напрямок. Перебіг

світових історичних подій сприяв тому, що даний напрямок філософії отримав своє

подальше розповсюдження в Німеччині та Франції. Екзистенціалізм зробив спробу

протиставити індустріальному технізованому, раціоналізованому світу свободу

самовиразу особистості. Розгортаючи критику науки і техніки, екзистенціальна

філософія протиставила раціональні форми чуттєвим, емоційним, підсвідомим.

Раціоналістичному ідеалу об’єктивності екзистенціалісти протиставили концепцію

“розуміння”, яка передбачала безпосередній контакт людини з реальністю. “Точка

зору особистісно пережитої дії, індивідуального світосприйняття є в

1

екзистенціалізмі більш високою, ніж теоретична, узагальнююча позиція, що

досліджує об’єктивні форми розвитку соціального організму [11;108]. В цьому

проявляється протиставлення спонтанного, ірраціонального тому, що усталилося,

набуло міцної завершеної форми.

Засновниками та найбільш яскравими представниками екзистенціального

напрямку в філософії Росії були Л. Шестов та М. Бердяєв. З часом М. Бердяєв, як

“батько” екзистенціальної філософії, стає філософом із світовим ім’ям, засновником

теорії персоналістичної революції.

ХХ століття стало таким часом для людини, коли вона переходить до нової

якості свого світогляду. Такий перехід став необхідним саме тоді, коли зазнає кризи

традиційна філософська думка. Бердяєв розроблює свою філософську концепцію в

умовах розвитку екзистенціальної філософії в країнах Заходу, яка розкривала всю

трагічність стану людини, що повернулася обличчям до всесвітнього “Ніщо”. В цих умовах Бердяєв стає саме тим мислителем, який бачить позитивний момент

людського існування й своєю філософією закладає основи для нової світоглядної

системи, призваної прийти на зміну існуючій раціоналістичній філософській

традиції. Основними установками такого нового світогляду є: людина – це перш за

все свободна істота. Свобода є не просто свобода волі, свобода вибору між добром і злом. Свобода не вибирає, вона творить своє індивідуальне добро і зло. Свобода

притаманна людській природі, свобода людини первинна по відношенню до її

природних та соціально-матеріальних залежностей, які людина має в своєму житті.

Людська реальність не є обов’язковою для всіх даністю, не є абстрактним “буттям”, але вона є індивідуально переживаємою й одиничною в своєму роді конкретикою

життя, яка проявляє себе крізь різноманітні особистісні стани. Кожна людина –

унікальна, тому немає й не може бути ніяких приписних загальних істин, однаково

істинних для всіх. Свобода є не тільки те, що я потребую для себе від других, але й

моя міра дозволу другому бути самим собою.

Специфіка людини полягає в нескінченному творенні самої себе, вона

залишається довічно незавершеною, відкритою новим смислоутворенням. Чим може бути людина, залежить від неї самої, її життєвого вибору, реалізації свободи,

притаманної саме людині, неухильного піднесення її духовних сил.

Філософія Бердяєва відкриває таку світоглядну перспективу при якій різні

аспекти людської свідомості й досвіду стають частинами єдиного процесу творчості життя. Само життя є творчість, яка приймає в кожному людському випадку

різноманітні форми. Філософському осмисленню підлягає саме індивідуальність,

тайна її буттєвості, витоки її самотворення, зовнішні обставини її формування.

Еволюція поглядів цього видатного мислителя була довгою та складною. В

основу філософствування М.Бердяєва, перш за все, був покладений принцип

антропологізму – “людина передує філософії, людина – передумова будь-якого

філософського пізнання”. [1;43]. Саме на цьому принципі будує свою філософську

систему мислитель. Відшукуючи відповіді на основні філософські питання,

поставлені ним, М.Бердяєв звертався до різних філософів, філософських шкіл та

напрямків. І. Кант, німецька містика, Вл. Соловйов, Шопенгауер, Ніцше,

М.Хайдеггер, Ясперс, але як визначав сам філософ дуже великий вплив на його

світогляд справила художня література, і перш за все Л. Толстой, Достоєвський,

Ібсен, Я.Беме. На ґрунті таких пошуків і склався антропоцентризм філософії Бердяєва.

“Людина знаходиться в бутті і є буття до пізнання буття. І можливість

пізнання буття визначається тим, що є буття самої людини”. [2; 246]

Основна проблема філософської антропології складається у поясненні того,

що є людина, які духовні здібності вона має, яким чином людина існує в

феноменальному, “об’єктивованому світі”, і як вона може здійснити “прорив” в світ

ноуменальний, трансцендентальний. Крім існування людини ще існує її дух, який

прагне до ноуменального, не об’єктивованого існування. Людина, як духовна істота, знаходиться на межі двох світів – феноменального та ноуменального. Все своє

життя людина знаходиться у стані боротьби двох своїх істотних начал: природного

та духовного. Ця боротьба духу з об’єктивацією виражається в екзистенції:

розумінні, духовних пошуках, почуттях, переживаннях, сподіваннях, розчаруваннях людини.

Дійсний особистісний вираз – це завжди прорив в незвідане, незбагнене, це

міцний викид духовності, що не має причинних пояснень.

Буттєва суть особи полягає в її здатності перервати поступовість, вийти за

межі досягнутого, створити принципово інший спосіб осягнення світу.

Істинне джерело саморозвитку особи – її власна воля, внутрішні установки,

сила її духу. Однією з вихідних позицій Бердяєва є положення про те, що ні суб’єкт, який протиставляє себе буттю, ні об’єктивне буття не можуть бути основою або метою сущого, але тільки цілісна людина, яка є основою буття, людина піднесена Богом.

Духовне життя людини є самою реальністю.

Людина – суб’єкт пізнає не об’єкт, а існування людини і саме через людину –

існування світу і Бога.

Існуючи, людині тяжко розробити поняття, що ж є дух, але можна зрозуміти

та усвідомити ознаки духу – свободу, творчість, любов, милосердя, цілісність.

Духовний світ завжди з людиною, навіть, коли людина цього не усвідомлює. Вона

живе своїм земним життям, але постійно, протягом свого буття, зустрічається,

торкається, продукує ту духовну субстанцію, яка присутня як в ній самій, так і в

усьому світі. Дякуючи цій духовній сутності, людина виходе в трансцендентний

світ, має можливість до трансцендування. Маючи таку можливість, прагнучи до неї,

виходячи в трансцендетний світ, людина відчуває, що вона є не просто природна

істота, вона є істота, яка одуховлена Божественним Духом, а саме тому вона є

центром всесвіту і через цей центр проходе все буття. Бердяєв підкреслює:

“Безкрайній дух людини претендує на абсолютний, зверхприродний

антропоцентризм, він усвідомлює себе абсолютним центром не даної замкненої

планетарної системи, а всього буття, всіх планів буття, всіх світів”. [1;310]

Трансцендентне існує, воно має не об’єктивний характер, воно іманентно

людському існуванню. Первинною є людина, яка вкорінена в глибину буття, цілісна

людина. Це людина, яка дана у внутрішньому своєму існуванні, яка не належить

об’єктивованому світові.

4

З подання екзистенціалізму та персоналізму стало незаперечним певне

порозуміння людини. Особа – це творення себе і світу. Їй притаманні

незавершеність і відкритість до творення і реалізації будь-яких проектів. Саме в

особистісному виразі людина здійснює вплив на соціальні обставини свого життя,

творить їх, формує свою долю. Саме як особа людина виходить за межі досягнутого,

трансцендентується, вибудовує свої відносини, реалізує певні буттєві проети.

Людина, конкретна особа, підкреслює Бердяєв, передує будь-якій філософії,

вона є безпосередньою передумовою філософського знання. Приниження здібностей

людини, як цілісної істоти, яка осягає світ, сенс цього світу не тільки розумом,

визнання результатів пізнання людиною світу як суб’єктивних, є, на думку

філософа, фактом непорозуміння того, що в людині розкривається універсум, що

“доля мого “я” є разом з тим і доля універсума”. [3;98]

Постанова смисложиттєвих проблем людського існування та безперестанні

спроби їх розв’язання і дозволяють людині вийти за межі вітальності, піднестися на

рівень духовного буття.

Сучасна філософія має яскраво виражену смисложиттєву переорієнтованість.

Адже індивідна буттєвість здійснюється на підставі самовизначеності. Для чого

людина існує в світі, що може в ньому зробити, на що сподіватися – основні

питання. Вирішити їх -означає знайти своє місце в світі. І це для кожного набагато

важливіше, ніж з’ясувати, що являє цей світ без мене. Наприклад, невипадково

письменник-екзистенціаліст А. Камю вважав основним питанням філософії питання

: Чи варто жити? “Є лише одна дійсно серйозна філософська проблема – проблема

самогубства. Вирішити чи варте життя, щоб його пережити – означає відповісти на

фундаментальне питання філософії. Все інше – чи має світ три виміри, чи керується

розум дев’ятьма чи дванадцятьма категоріями – другорядне” [10;223]

Бердяєв вважає, що основне призначення філософії “мучитися смислом життя

і особистої долі”. Будь-яка проблема стає філософською саме тоді, коли вона має

безпосередній зв’язок з проблемами смислу і сутності людського буття.

5

Екзистенціальна філософія виходить з того, що всі проблеми буттєвості

проходять через особисту причетність до творення смислу. Те, що має смисл для

людини може виходити тільки з неї самої.

Почуття довічного страху людини перед смертю, небуттям породжує такі

екзистенціальні стани як туга, скорбота, нудьга. Ці стани, які формуються у надрах

свідомості, потребують виходу у філософських роздумах, які надають розуміння

суті особистісного життя людини.

Смислопошук людини тягнеться віками та має безмежні горизонти. Людина

завжди запитувала себе “Для чого жити?” Відповідь на це питання дуже важливе

для людини й складає для неї особистісний буттєвий сенс. Сучасне людство на даній

межі свого існування опинилося в глибокій кризі. Ця криза визначається

глобальними проблемами, з яких однією з найважливіших для внутрішньої

самореалізації особистості, стає проблема відчуженості людини і суспільства.