Буття людини в суспільстві

    Те, що дозволяє особистості поєднувати в собі ознаки індивідуально-соціального буття, що робить її сприятливим грунтом для смислового синтезу, – це її здатність бути самобуттям. Особистість – це буття, яке несе в собі закон своєї саморозбудови. Вона здійснюється передусім у вчинках-діях, які виявляють певну смислову послідовність, що може бути виражена якимось принципом. Завдяки цьому дії особистості мають надситуативний і надрольовий характер. Тому світ є проникним для особистості, а сама вона стає справжнім утіленням відкритості людського буття.

    Особистість приналежна людині як така структура  її буття, яка закріплює загальнолюдську  здатність до трансцендування. Тому логічно, що її дійсним корелятом (співвідносною  з нею стороною відношення) виступає якраз трансцендентне. Звідси робилися висновки про те, що справді достотна комунікація є ніщо інше, як зверненість особистості до абсолюту – до Бога, Дао, до універсума як такого. Але й сама особистість за таких умов набуває рис універсума. Вона є здійсненням і відкриттям дедалі нових можливостей індивідуального й соціального буття людини. Завдяки їй людина відкриває в собі й у світі нескінченність, дістає можливість жити сполученням унікального та універсального. Наголошуючи саме на цьому, Микола Бердяев витлумачував особистість як головний принцип буття – як "прорив духу в природу", як відкриття смислу людського існування та історії. В останні роки свого життя він свідомо вибудовував своє філософське вчення як персоналізм. І хоча особистість у Бердяева надто універсалізується, набуває значення навіть космічного начала, у вихідних своїх міркуваннях він має рацію. Справді, особистість – це достотний спосіб ствердження людськості. Бути особистістю – це призначення людини, закон її буття у світі.

    Людина збігається й не збігається зі своєю особистістю. Бо вона сполучає в собі певну смислову сталість і смислове становлення. Перша означає індивідуальну пов'язаність людини з даними їй в суспільстві соціальними структурами, друге – виявляє смислове ущільнення соціальності, коли вона знаходить достотне втілення в індивідуальному людському бутті. Бути особистістю означає мати здатність подолати набуті у процесі соціалізації уявлення та орієнтації.

    Поняттям  особа позначають людину як носія  суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в ситуаціях міжіндивідуального спілкування й сукупної комунікативної дії. Відповідно до типових ситуацій споріднені соціальні якості складають фунт для повної програми соціальної дії, разом з якою вони утворюють такий специфічний вияв соціальності, як соціальна роль. Відповідно суспільство можна уявляти собі як деяку систему соціальних ролей, а особу – як носія кількох соціальних ролей. Кожен з нас є водночас сином, братом, чоловіком або дружиною, представником свого фаху, людиною певної національності, гарним садівником, футбольним уболівальником і таке інше. Саме як носій певних соціальних ролей людина є особою, а не особистістю. Особа цілком перебуває в полі дії права й політики, а особистість підлягає передусім дії моралі. Особа пов'язана із структурами соціального буття, особистість укорінена в бутті як такому.  

    Особа становить собою деякий соціальний "каркас" особистості. Це репрезентованість в особистості смислів соціальних структур, які є для неї істотними. Для особистості це те "своє чуже" в ній, від якого можна відштовхнутися, щоб здобути енергію самопіднесення. Бути особистістю означає приймати усталені уявлення й настанови про належну поведінку й спосіб життя загалом, притаманні різним групам і верствам суспільства, до яких одночасно входить людина. Але разом з тим це означає вміти подолати інерцію їхньої дії, бути готовим і здатним вільно здійснити відповідальний вибір у непересічній ситуації й навіть започаткувати якусь нову традицію. Це добре видно на прикладі життя Тараса Григоровича Шевченка. Саме надзвичайна чутливість і сприйнятливість до найдоглибніших переживань, думок і сподівань народу, помножені на виняткову індивідуальну обдарованість, зробили його уособленням народного духу й виявили дійове особистісне начало, здатне започаткувати перетворення української духовності на українську національну свідомість.  

2.3. Особистість і  народ – дві цілісності в людському бутті

    Особистість і народ – це дві цілісності в людському бутті, між якими є певна смислова відповідність. Тому широко вживана формула, що фольклор – це безособова (інколи кажуть, безособистісна) форма художньої творчості, видається неправильною. В кожній народній пісні, прислів'ї, дотепі попри всі традиційні штампи виразно промовляє до нас особистісне начало. Власне, сам народ вважав приналежним до нього тих, кого визнавав особистостями. Тому аристократа Дмитра Вишневецького він визнав за свого й звеличив його в пам'яті своїй під іменем козака Байди, а всіляких "простих" гультяїв і ледарів дошкульним сміхом виштовхував за межі смислової зони свого буття.  
     Народ – це не соціальна й не політична спільнота. Це певна смислова спільність людей, яка виникає на грунті споріднених для них життєвих смислів і стверджується як суб'єкт творення спільного для всіх і визнаваного всіма за свій життєвого світу. Народ – це суто якісне соціальне утворення. Тому багатомільйонний народ і народ чисельністю в кілька тисяч чоловік однаково рівні перед лицем буття й смислу. Ні поняття класу, ні поняття нації не перекривають за своїм змістом поняття "народ". Вони стоять у тому смисловому шерегу, який позначає соціальне в його найповнішому вияві як дійсно достотне співбуття людей. І цей смисловий шерег такий: особистість – народ – людство.  

    Ця  стрижнева для людського буття  лінія "особистість – народ – людство" далеко не завжди є стрижневою для реально існуючого суспільства. Залежно від конкретних соціально-історичних умов вона може викривлятися або навіть уриватися. Ось як описує цю ситуацію Еріх Фромм: "Людина – не тільки член суспільства, але також і представник людського роду. Хоча людина боїться певної ізоляції від своєї соціальної групи, вона також боїться опинитись ізольованою від людства, яке репрезентоване в ній самій її сумлінням і розумом. Перспектива виявитися повністю знелюдненим лякає навіть тоді, коли в усьому суспільстві прийняті нелюдські норми поведінки. Чим гуманнішим є суспільство, тим меншою є потреба індивіда вибирати між ізоляцією від суспільства та ізоляцією від людства. Чим гострішим є конфлікт між цілями суспільства та людини, тим сильніше розривається індивід між двома небезпечними смугами ізоляції. До якої міри людина відчуває свою єдність з людством завдяки інтелектуальному й духовному розвитку, настільки вона здатна винести соціальний остракізм, і навпаки. Можливість діяти по совісті залежить від того, наскільки людина подолала обмеженість свого суспільства й стала громадянином світу"[8].

    Справжня  прилученість особистості до життя  народу й людства не означає байдужості її до інших виявів соціальності, до інших форм співбуття людей. Навпаки, саме розвинене особистісне начало здатне відіграти роль дійсного посередника між груповими, національними, класовими, професійними та іншими формами соціального буття. За свідченням Плутарха – славетного історика й цікавого мислителя часів розквіту Римської імперії: "Для того, хто прагне справжнього щастя, яке залежить переважно від душевного ладу й способу мислення, те, що він народився у непримітному маленькому місті так само неістотне, якби мати його була невелика на зріст і негарна... Інші мистецтва, виниклі як спосіб заробляти багатство й славу, в непримітних маленьких містах, може, й справді занепадають, але доброчинність, неначе невибаглива рослина, укорінюється скрізь, де знаходить природжену порядність і дух працелюбності... Щодо мене, то я живу в невеликому місті й, щоб не зробити його ще меншим, збираюся в ньому жити й надалі"[9].

    Єдиним  виявом соціального, де особистість  не знаходить грунту для себе, є  таке утворення соціального буття, яке називають "маса". Цей феномен  соціального життя докладно досліджено в праці Ортеги-і-Гассета "Бунт мас" (1930 p.). Поширеною є думка, що цей твір має таке саме значення для соціальної філософії XX сторіччя, як трактат Жан-Жака Руссо "Про суспільну угоду" для XVIII і "Капітал" Карла Маркса для XIX.  

    Ортега-і-Гассет розглядає масу як деяку множинність  людей без особливих обдарувань і чеснот. Посередність, пересіч  – це те, що є їхньою найпомітнішою ознакою. Проте за нею стоїть більш істотна відмінність маси – знеособленість тих, хто її утворює. Але "людина маси" надто не переймається цим: вона щаслива бути "як усі".

    Всі властивості маси вказують на те, що вона повинна залишатися пасивною, бути периферійним соціальним утворенням щодо інших, якісно визначених людських спільнот. Залишалася для неї й ще одна можливість виникати на короткий час у певних ситуаціях у вигляді юрби. Але у XX сторіччі маса заявила своє право на самочинну діяльність і цим повстала проти своєї долі, проти свого призначення. Саме у цьому вбачав Ортега-і-Гассет сенс сучасної йому історичної ситуації. Практичні наслідки цього "повстання мас", на його думку, мають бути згубними як для людської особистості як такої, так і для суспільства загалом. Людина маси ставиться до держави як до всевладної анонімної сили. А оскільки вона саме знеособлена, отже, також анонімна, то вона вважає державу своєю. Й ця держава людини маси, застерігає Ортега-і-Гассет, "не зупиниться перед придушенням незалежності людей і груп"[10]. Панування мас неминуче обертається на панування насильства.  

    Історія засвідчує, що співбуття людей не може ствердно розгортатися в річищі деформованої соціальності. Історія підтвердила й друге філософське передбачення, на цей раз Ясперса: "Маса не є шось остаточне. Вона являє собою форму існування в стадії розпаду людського буття. Кожна окрема людина залишається в ній людиною. Питання голягає в тому, наскільки дійовими виявляються укорінені в царині індивідуально-інтимиого... імпуньси, здатні ;і кінцевому підсумку призвести до відродження буття людини з надр масового буття"[11]. Ясперс покладав надії саме на особистість, яка ніколи не згасає в людині, хоча й вимагає постійних турбот про її піднесення як з боку самої людини, так і з боку суспільства. Саме таке суспільство, де вищим смислом є людська особистість, і буде справді достотною нормою організації людського співбуття.  

    Підсумувати все сказане найкраще в імперативній формі. Імперативи єдності індивідуального  та соціального:

1. Життєве призначення людини – бути особистістю; це її обов'язок перед собою й перед іншими людьми.
2. Справді достотне людське співбуття має бути зорганізоване згідно з принципом солідарної особистості.

ВИСНОВКИ

    Отже  я намагалася в цих двох розділах висвітлити проблему буття людини в суспільстві, дослідити суспільний характер людського буття, розглянути індивідуальне та соціальне в людському бутті та багато інших значимих проблем.

    Виходячи  з усього вище сказананого, приходимо до таких висновків. Проблема буття людини була актуальною у різні часи та періоди філософії. Було наголошено на винятковій специфічності людського існування, як особливого типу реальності, на своєрідності й неповторимості кожної окремої людини. Адже, життєве призначення людини – бути особистістю – це її обов’язок перед іншими людьми.

    Потрібно  зазначити, що людина – єство тілесне, постійно спілкується зі світом, є  його частинкою, належить до нього і в ньому живе і діє, підпорядковане його законам. Людина займає у світі виняткове місце, є його володарем і паном. Вона його організовує, упорядковує, перетворює і використовує для свого життя і розвитку.

    Особливості буття людини не вичерпуються тим, що людина – природна істота. Людина –  істота, яка володіє свідомістю і  здатна до людських форм спілкування. Наявність свідомості у людини якісно виділяє її серед інших високорозвинених тварин, і надає її буттю нових особливостей.

    По-перше, завдяки свідомості людина на основі предметно-практичної діяльності задовольняє  свої потреби і тим самим взаємодіє  з іншими формами буття.

    По-друге, людина має не тільки свідомість взагалі, а й душу, що дозволяє їй усвідомлювати  саму себе, свою історичність. Індивідуальний дух встановлює зв'язок людини зі світом інших буттєвих форм, усвідомлює їх суть, і тим самим піднімається над світом тварин і природи.

    Людина  – суспільна істота, тому що не здатна стати людиною поза соціальним оточенням, у повній ізоляції від інших людей. Її життєдіяльність не може проходити нормально без використання знань, знарядь праці, досвіду, що здобуті і створенні іншими людьми.

    Процес  соціалізації індивіда – необхідний атрибут життєдіяльності кожної людини, який продовжується усе життя. Суспільна сутність людини проявляється і в тому, що вона бере безпосередню участь у суспільному житті: у колективній праці, соціальних реформах, страйках, війнах. Адже, абсолютним посередником між усіма людьми виступає суспільство.

    Суспільство – система відносин і зв’язків, в якій здійснюється життєдіяльність  індивідів. Суспільство розглядається  як остаточний гарант достотного співбуття людей, як абсолютний їх посередник, як суб’єкт сукупної діяльності. А отже, буття людини – є суспільним буттям.

    Проблему  буття людини в суспільстві, можна  вважати вічним питанням філософської науки, яка прагне осягнути характер існуючого, спосіб цього існування, цого форми, структуру цих форм. Вона намагається осягнути нескінченність і вічність буття. 
 
 
 
 
 
 
 
 

СПИСОК  ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Мир философии: Книга для чтения, – М., 1991. – Ч.П. – Разд.6. – § 3.
2. Бубер М.Я и Ты // Квинтэссенция: философский альманах, 1991. – М., 1992.
3. Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. – Киев, 1991.
4. Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека (современная немецкая практическая философия). – Киев, 1994.
5. Кон И. Дружба: этико-психологический очерк. – М., 1980.
6. Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.З.
7. Одиссей: человек в истории. – М., 1990. – Вып.2. Личность и общество.
8. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас // Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – Київ, 1994.
9. Ортега-и-Гасет Х. Человек и люди // Ортега-и-Гасет Х. Дегуманизация искусства. – М., 1991.
10. Поршнев Б.Ф. Социальная психология и история. – М., 1979.
11. Франк С.Л. Духовные основы общества: введение в социальную философию // Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1992.
12. Фромм Э. Из плена иллюзий: столкновение с Фрейдом и Марксом // Фромм Э. душа человека. – М., 1992.
13. Хайек Ф.А. Дорога к рабству // Вопросы философии. – 1990. – № 10, 11, 12.
14. Хесле В. Кризис индивидуальной и коллективной идентичности // Вопросы философии. – 1994. – № 10.
15. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.