Буття людини в суспільстві

Міністерство  освіти та науки України

Херсонський державний університет

Кафедра образотворчого мистецтва та дизайну 
 
 
 
 
 

Буття людини в суспільстві

Курсова робота з філософії 
 
 
 
 
 
 

Виконавець:                                             студентка денної форми навчання

                                                                     221 групи Факультету культури і мистецтв

                                                      Кандаурова Юлія Володимирівна 

Науковий  керівник: 
 
 

Херсон 2011

    ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………………….………….....3

Розділ 1. Буття людини. Суспільний характер людського буття………………..7

1. Суть, зміст категорії буття…………………………………………….......…7
2. Буття людини як співбуття……………………………………………..........9
3. Філософське розуміння поняття суспільство. Громадянське суспільство й держава…………………………………………………...........12

Розділ 2. Індивідуальне та соціальне в  людському бутті……………………….....19

        2.1. Індивідуальне та соціальне. Поняття індивід………………………......19

      2.2. Поняття особистість – як єдність життєвого досвіду людини…...24

        2.3. Особистість і народ – дві цілісності в людському бутті.................27

Висновки...................................................................................................................................31

Список джерел та літератури..........................................................................................33

                  

          
 
 
 
 
 
 
 

    ВСТУП

    Категорія буття – це єдність форм і способів існування. Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід ( V – IV ст. до н.е. ).  У філософських бесідах Парменід обґрунтував наявність у світі нової сили, здатної утримувати світ людини і Всесвіт у порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність. Така сила, за Парменідом, – необхідність, що асоціювалася з порядком. Незримий світ – гарант видимого світу – найдосконаліший, найпрекрасніший і гармонійно влаштований, де панують Благо, Світло, Добро. Саме такий світ, називав Буття.              

      Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття філософи розробляли різні концепції світу. Іммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. У філософській антропології буття розглядається як здатність людини виходити за сферу суб’єктивності і обґрунтовувати усе суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою. Неотомісти визначають чисте буття – як божественний першопочаток, що має духовний зміст.

    Розробка  філософами категорії буття  мала корисні результати: виявлено специфічний  зміст буття, обґрунтована логічна  і гносеологічна необхідність категорії  у філософії та ін.

    У широкому розумінні буття є те,що існує: матерія, речі, властивості, зв’язки  і відносини. Буття – загальна основа практично діяльного і  пізнавального освоєння людиною  світу.

    Відкритість буття здійснюється шляхом постійного трансцендування людини до того, що виходить за межі її буття; цілісність – шляхом віднайдення у процесі трансцендування. На шляху до трансцендентного людина зустрічається з чимось спорідненим з її власним буттям. Це – буття іншої людини.

    Дійсне  людське буття здійснюється як співбуття. Ідея співбуття викристалізувалася у межах екзистенційної філософської традиції, де вихідними завжди було наголошення на винятковій специфічності  людського існування як особливого типу реальності, на своєрідності й неповторності кожної окремої людини.

    Людське співбуття в усьому його обсязі включає  відносини довіри й порозуміння, зовнішні контакти, сторонність, байдужість, відношення покори й панування тощо.

    Реальне сумісне буття людей є таким, що між ними не завжди відбувається безпосередній обмін смислами. Частіше  вони пов’язані між собою через  обмін діяльністю. Людина суцільно оточена речами й знаками –  продуктами діяльності інших людей. Її буття виявляється суцільно опосередкованим, але саме тому – суцільним співбуттям з іншими людьми. Творцем, власником  і розпорядником усіх існуючих форм і способів опосередкування, посередником між усіма людьми виступає суспільство.

    У марксистській традиції суспільство  розглядається як остаточний гарант достотного співбуття людей –  як абсолютний їх посередник, як суб’єкт  сукупної діяльності, виробництва й  відтворення. Суспільство – це система  відносин і зв’язків, в якій здійснюється життєдіяльність індивідів.

    Смислову  структуру суспільства у взаємодії, як соціального цілого, як реального  вияву й ствердження співбуття  людей, складають громадянське суспільство  й держава. Поняття громадянське суспільство – це певна сукупність відносин між людьми й форм організації  їх спільного життя, в яких вони беруть участь, добровільно вносять у  них свою ініціативу й свою відповідальність. Наявність громадянського суспільства забезпечує індивідам простір для самореалізації поза державними структурами.

    Одвічною  проблемою людського буття, є проблема співвідношення індивідуального та соціального.

    Індивідуальне та соціальне – це ті полюси, між  якими виникає смислове поле проблем  буття людини в суспільстві. Поняття  "індивідуальне" виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на ґрунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі.

    В осмислені проблем соціального  буття людини діяли дві головні тенденції, які мають деякий "центр симетрії" – індивід. В найширшому розумінні індивід – це представник якогось класу об’єктів, член певної множини. Усі індивіди приналежні до певного класу об’єктів, відмінні між собою своїм розташуванням у просторі. За слушним висловом Віктора Франка, "бути означає відрізнятися". Всі ми, як індивіди, несхожі між собою. Несхожість – це наша спільна “індивідна” ознака.

    Соціальне через свою пов’язаність з індивідуальним набуває додаткової якості – особистісності. Саме поняття "особистість" визначає людину як певну конкретну форму поєднання індивідуально-неповторного та суспільно-людського.

    Саме  тому актуальність теми полягає в тому,що досить поширеними та невід’ємними від сьогодення є ідеї, про необхідність для людини виходити за межі свого індивідуального існування, вступати в смислову взаємодію, в комунікацію з іншими людьми. Саме тому досліджуючи тему "буття людини в суспільстві" ми можемо розглянути ці проблеми.

    Об’єктом  дослідження роботи є буття людини в суспільстві та погляди філософів, які намагалися вирішити цю проблему.

    Предметом дослідження є окремішність людини, її відособленість від інших людей  і від світу взагалі.

    Мета  дослідження. Розкрити суть та прослідити специфічні особливості буття людини в суспільстві.

    Завданнями  дослідження насамперед є:

• з’ясувати суть та зміст категорії буття;
• дослідити буття людини як співбуття;
• визначити філософське розуміння поняття суспільство;
• розглянути індивідуальне та соціальне в людському бутті.

       Структура роботи. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку джерел та літератури, що містить 15 найменувань. Обсяг основного тексту роботи складає 24 сторінок, загальний обсяг 33 сторінок.   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ 1

    БУТТЯ ЛЮДИНИ. СУСПІЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ЛЮДЬКОГО БУТТЯ

1. Суть, зміст категорії буття

    Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (V – IV ст. до н. е.). В період Парменіда частина людей перестала вірити у міфологію, оцінюючи її як вигадку. Тим самим руйнувалися основи тодішнього розуміння світу, базу якого складали боги і традиції. Світ, що здавався людям доти надійним і стабільним, виявився нестабільним і хитким. Людина втратила життєву опору. Оцінюючи античний період життя суспільства, сучасний іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав, що тривога і страх перед світом людей, які втратили опору в житті, надійний світ традицій, віру в богів, безперечно були жахливими. Саме тоді вперше Парменід усвідомив ситуацію, фактичну кризу людського існування і поставив на місце влади богів – владу думки. У філософських бесідах Парменід обґрунтував наявність у світі нової сили, здатної утримувати світ людини і Всесвіт у порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність. Така сила, за Парменідом, – необхідність, що, насамперед, асоціювалася з порядком. Заведений у Всесвіті хід речей, говорив Парменід, не може раптово, за чиєюсь волею змінитися: день завжди прийде на зміну ночі, сонце раптово не погасне, люди не загинуть водночас. Пармеиід визнавав наявність за речами предметно-чуттєвого світу, своєрідного гаранта існування. Незримий світ – гарант видимого світу – найдосконаліший, найпрекрасніший і гармонійно влаштований, де панують Благо, Світло, Добро. Саме такий світ, що раціонально осмислюється і осягається, називав буття.

    Введення  Парменідом у філософію поняття  буття виявилося вельми перспективним  і плодотворним. За допомогою поняття  буття філософи розробляли потім  різні концепції світу. Іммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії, життя, буття – це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб'єктивності і обґрунтовувати усе суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Знаменитий німецький екзистенціаліст Мартін Хайдеггер, який віддав сорок років життя вивченню проблеми буття, підкреслює, що питання про буття і його вирішення Парменідом зумовили долю західного світу. За Мартіном Хайдеггером, буття виникає із заперечення ніщо, тоді як ніщо дозволяє сущому занурюватися, завдяки чому розкривається буття. Для розкриття буття має потребу в тому сущому, що називають існуванням. Буття – своєрідна просіка, що відкриває таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і полягає у розкритті таємниці. Такий сенс може появлятися лише у наявності людського існування, розкриття якого відбувається завдяки настроям. А сенс існування – у виявленні буття як просіки всього сущого.

    Французький екзистенціаліст Жан-Полъ Сартр (1905-1980 pp.) відмічав, що буття чиста, логічна тотожність з собою самим. У ставленні до людини тотожність виступає як буття-в-собі, як пригнічена, огидна поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття. Філософ Григорій Сковорода виділив три світи: мікрокосм, макрокосм і світ символів. Матеріаліст Іван Франко розумів під буттям природу. У сучасній історії філософії існує багато підходів до вирішення проблеми буття. І все ж кожний із способів вирішення проблеми іманентно містить питання, невизначеність, які стимулюють нові філософські пошуки.

    Проблему  буття, очевидно, можна вважати вічним питанням філософії. І все-таки розробка філософами категорії буття дала корисні результати: виявлено специфічний  зміст буття, обґрунтована логічна  і гносеологічна необхідність категорії  у філософії та ін. У широкому розумінні буття є захоплююча реальність, гранично загальне поняття  про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв'язки і відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює  і матеріальне, і духовне. На відміну  від категорії існування, де акцент робиться на вираженні просто наявності  якихось фрагментів реальності, у  категорії буття не сама наявність, а присутність конкретних реальностей  у їх якісній визначеності. Категорія  буття повніше характеризує багатоманітний світ, тому що існувати і бути виражають  різний зміст, що відрізняється уже  на рівні буденної свідомості. Якщо людина соціально пасивна, обмежується  життям живої істоти, то про неї  говорять, що така людина не живе, а  існує. Буття людини, отже, по своїй  суті передбачає активний прояв усіх її сил у всіх сферах життєдіяльності. Буття - загальна основа практично діяльного  і пізнавального освоєння людиною  світу. Важливою особливістю категорії  буття вважається обов'язкова наявність  у реальних речей певних властивостей. Щоб мати які-небудь властивості, річ  спочатку повинна бути. І в такому розумінні буття передує всьому, що є у світі.