Вчення про свідомість людини

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Рівненський державний гуманітарний університет

Факультет документальних комунікацій  та менеджменту

 

 

Р Е Ф Е Р  А Т

з дисципліни

«Основи психології та педагогіки»

на тему: Вчення про свідомість людини

 

 

 

Виконала: студентка ІІІ курсу

групи МТІ-31 галузі знань «Менеджмент»

Бурич О.В.

 

Перевірив:

викладач Бордюк В.М.

 

 

 

 

РІВНЕ – 2011

 

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Сутність, особливість і структура свідомості людини………………...4
2. Вчення про свідомість людини………………………………………….8

Висновки…………………………………………………………………………12

Список використаної літератури………………………………………………..13

 

 

ВСТУП

 

Психологія робить спроби розв’язати питання, що турбують людство, на максимально абстрактному рівні. З одного боку, це спрощує завдання, тому що не потрібно заглиблюватися в безліч понять, котрі виникають з кожним разом все більш, як тільки з’являється нова підстава для класифікації певного явища або новий аспект його існування. З другого боку, це, навпаки, ускладнює осмислення факту через те, що таке розширення немає меж. Узагальнюючи поняття на одному рівні, завжди можна вийти за його межі, і цей процес є нескінченним.

Подібне відбувається і відносно поняття „свідомість”. Мислителі  і науковці прагнуть осягнути сутність і зміст цього явища, визначити  його походження. Проте, огляд дослідницької роботи протягом достатньо тривалого періоду показує, що вивчення свідомості є зовсім нелегким завданням, а іноді, здається, таким, що не може бути розв’язаним. Обо’язково досліджують науковці і мислителі такі питання, як філософське осмислення свідомості як явища, визначення його природи через різноманітні концепції і теорії. А також певна увага приділяється особливостям вивчення проблематики свідомості філософією, наукою, релігією.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність, особливісті і структура свідомості людини

 

Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, у процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.

Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів:

• знаряддєво-предметної діяльності, яка охоплює виготовлення й предметне застосування знарядь праці і веде з часом до створення та розширення світу олюдненої природи, сфери матеріальної й духовної культури;

• діяльного спілкування  між людьми, яке має свої матеріально-технічні,

інформаційно-інтелектуальні й моральні аспекти.

Функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до "компетенції свідомості належить осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дійсностi, так і до інших людей, до суспільства, оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків згідно з певними поняттями та критеріями. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світ її "Я", але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного та суспільного.

Людина усвідомлює, мислить, відчуває, бажає, воліє, діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціально-культурної цивілізації, певної спільноти.

Аналізуючи свідомість, крім уже названої найсуттєвішої риси — єдності особистісного та суспільного, вирізнити ще ряд її характерних особливостей, сторін, структурних елементів. Усі вони зрештою зумовлені тими факторами, які виокремили людину з тваринного світу й піднесли її над цим останнім.

Усвідомлення предметної дійсності має своїм другим полюсом усвідомлення самого себе, самосвідомість. Зверненість свідомості на себе називається ще рефлексивністю (від лат. retlexus — обернення назад, відображення).

Таким чином, свідомість водночас предметна й рефлексивна. Людина усвідомлює зовнішню дійсність як об'єкт своєї діяльності, інтересу, уваги, пізнання, а саму себе — як суб'єкт, тобто того, хто діє, має інтерес, спрямовує увагу, пізнає. Вона робить своїм об'єктом і себе, своє власне буття, сутність та існування, ніби роздвоюючись сама в собі. Треба зазначити, що не тільки фізичний організм, а й психіка людини містять у собі значно більше, ніж це охоплюється її пізнанням, ясною свідомістю, і тому давній вислів "Пізнай самого себе" має глибокий смисл. Відношення "суб'єкт — об'єкт" властиве тільки світу людини. Для тварини її відношення до інших предметів та істот не існує як її відношення і як ставлення, вона не відрізняє себе від зовнішньої природи і від своєї власної життєдіяльності.

Самосвідомість, як і свідомість загалом, формується у процесі предметної діяльності й спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись на інших людей, як у "дзеркало". Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе "очима інших", але згодом також й інших оцінювати

"через себе", тобто  з точки зору своєї власної,  виробленої і усвідомленої нею позиції. Отже, здатність роздвоюватися в собі (в нормі зберігаючи єдність особистості), вести внутрішній діалог із собою, ставитись певним чином до самого себе зумовлена суспільною сутністю людини. Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній діяльності, і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті.

Внаслідок предметної та рефлексивної свідомості, універсальності практичної діяльності й спілкування в людини виникає відчуття й розуміння себе членом і представником людського роду (родова свідомість), формуються уявлення про світ у цілому (універсум), про простір і час як загальні форми будь-якого буття; при цьому в часі виокремлюється теперішнє, минуле й майбутнє. Теперішнє переживається зараз, минуле зберігається в пам'яті, в майбутнє спрямовуються мрії, задуми, плани.

Отже для людини, як відображені  в її свідомості, закріплені в самій структурі світосприйняття, починають існувати ті загальні форми, в яких існує, рухається, змінюється, розвивається об'єктивний предметний світ.

Свідомість завжди є певним знанням. Знання — це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї, форма духовного оволодіння дійсністю, інформація. Людина усвідомлює те, що вона має ці відомості, цю інформацію, знання. Вона ставиться до своїх знань як до свого духовного надбання, багатства. Вона оперує цими знаннями, розпоряджається ними, цілеспрямовано використовує їх у своїй діяльності. При цьому людина відрізняє себе, своє "Я" не тільки від своїх предметів і від своєї діяльності, а й від своїх знань. Про це свідчать вирази: "я знаю", "мої знання".

Мислення як узагальнене, опосередковане, цілеспрямоване пізнання, здійснюване за допомогою слів, мови, є свого роду стрижнем свідомості: без мислення немає людської свідомості. Мислячи, людина пізнає дійсність, об'єктивний світ у його сутнісних властивостях, зв'язках, відношеннях, і завдяки мисленню вона творить нове — те, чого раніше не існувало.

Вищим рівнем мислення є  розум — у спеціальному значенні цього поняття, коли ми відрізняємо розум від розсудку. Розумне мислення — це не просто оперування готовими поняттями, а й зміна, розвиток самих понять, це

вміння осмислити єдність  протилежностей та їх взаємопереходи (а саме таке мислення називається діалектичним). Розумне мислення здатне відходити від стереотипів, порушувати звичні стандарти, воно адогматичне (не визнає застиглих положень — догм), критичне — все піддає сумніву, перш ніж сприйняти за істину; воно має пошуковий, евристичний (від грецьк. eurisko — відшукую, відкриваю), тобто орієнтований на відкриття або створення нового характер.

Хоч мислення є "стрижнем" свідомості, все ж до структури  останньої входять такі форми психічної діяльності, які традиційно вирізняються психологією, — почуття (оскільки вони усвідомлені), воля.

Почуття, емоції — це безпосереднє відображення дійсності в її відношенні до потреб та інтересів людини. Відповідно до характеру цього відношення юдини до дійсності робить для неї можливою свободу вибору — тієї чи іншої мети, того або іншого шляху, способу її досягнення, певного варіанта діяння й поведінки. Така свобода завжди має свої межі, які визначаються як об'єктивними обставинами, так і суб'єктивними можливостями, — але тією або іншою мірою вона існує.

Свобода ґрунтується на пізнанні й цілеспрямованому використанні об'єктивних зв'язків, закономірностей, можливостей, тенденцій. Дії та вчинки людини не є абсолютно довільними — вони визначені, детерміновані, але не визначені наперед, оскільки в їх детермінацію включається свідоме самовизначення. Свобода — явище конкретно-історичне. Вона не "дарована"

від початку, а розвивається, "завойовується" зусиллями людства  й кожної окремої людини, розширюється та збагачується. Людина стає вільною, оскільки пізнає об'єктивну — природну й соціальну — необхідність, оволодіває нею й діє відповідно до неї, тобто перетворює світ на основі його власних законів, інакше кажучи, вільна діяльність людей проявляється як форма, спосіб реалізації об'єктивної необхідності. Але було б обмеженим трактування свободи лише як пізнаної необхідності.

Отже, людина, завдяки своїй  свідомій, планомірній, розумно-вільній діяльності, сама стає особливим фактором еволюції природи — спочатку земної, а з часом і позаземної, — фактором космічної еволюції, який здатний підвищувати рівень організації природи.

 

 

3. Вчення про свідомість людини

 

З філософським вченням про матерію  безпосередньо пов'язане вчення про свідомість. Співвідношення матерії  і свідомості становить суть основного  питання філософії. Засвоєння змісту вчення про свідомість формує погляди  людей на роль в історії суб'єктивного  фактору, стимулює розвиток їх діяльності і спонукає займати активну життєву  позицію під час вирішення  складних суспільних проблем, у повсякденному  житті. Глибоке усвідомлення цього  вчення дає можливість всебічно і  ґрунтовно осмислити основні  завдання і мету формування розвиненої особистості, створення здорового  морального клімату в суспільстві. У науці й філософії немає  складнішої проблеми, ніж проблема свідомості. Однак, слід пам'ятати, що лише наукове осягнення природи свідомості може відкрити істину. Істина одна, а  помилок може бути багато.

Перші уявлення про свідомість виникли  в стародавні часи. Самоспостереження  привело людей до висновку, що в  їх головах відбуваються процеси, які  відрізняються від процесів у  навколишньому середовищі. Наприклад, можуть виникати уявлення про речі, які ми зараз не спостерігаємо; людина може уявляти те, чого ніколи не бачила, може фантазувати, мріяти і т. ін. Тоді ж з'явились думки про існування  душі і було поставлено питання: "Що таке душа?", "Як вона співвідноситься  з предметним світом?" При відповіді  на ці питання погляди філософів  розділились.

У релігії душа людини з самого початку розглядається як вияв божественного, надприродного розуму. Вона є "іскрою Божою", яку Бог забирає, коли карає  людину.

Об'єктивні ідеалісти (Платон, Г. Гегель та ін.) розглядали свідомість як духовну  субстанцію, що існує поза і до матеріальних речей; зовнішній світ, на їх думку, визначається світом ідей, абсолютним духом, світовим розумом або волею, які утворюють внутрішню сутність предметів, що чуттєво сприймаються.

Суб'єктивні ідеалісти (Д. Берклі, Е. Мах, Д. Юм та ін.) виходили з абсолютної несумісності матерії і свідомості, але вважали справжньою реальністю лише відчуття людини; речі, на їх думку, становлять вторинне буття, похідне  від відчуттів.

Філософський дуалізм розглядав  душу і тіло як незалежні одне від одного начала. Biн теж не зміг пояснити суть взаємозв'язку психічних і фізіологічних процесів у організмі людини.

Матеріалісти минулого в дискусіях  з ідеалістами відкидали ідею про надприродний характер свідомості та її субстанціальність і доводили, що джерело свідомості міститься  в матерії. Однак вирішити питання, як свідомість виникає в процесі розвитку матерії, їм не вдалося.

Тривалі дослідження свідомості засвідчили, що вона є єдністю психічних процесів, задіяних в осмисленні людиною об'єктивного  світу і власного буття. Сучасна наука довела, що свідомість існувала не завжди, вона є властивістю матерії, яка виникла в процесі історичного розвитку та ускладнення її форм. Свідомість не є чимось містичним, надприродним, не властивим природі. Під відображенням у філософії розуміється властивість матерії внутрішньо перебудовуватися внаслідок зовнішнього впливу, відповідно реагувати па нього. Відображення завжди пов'язане зі взаємодією двох і більше об'єктів. Тому його характер залежить як від зовнішніх дій, так і від внутрішнього стану об'єкта, що реагує на дію.

На рівні соціально організованої  матерії виникає свідомість —  якісно нова форма відображення. Її можна назвати активно-перетворювальною. Свідомість людини не тільки відображає об'єктивний світ, а й бере активну участь у його творчому перетворенні.