Українсько-російський суржик

План

Вступ

1.Що таке суржик.Його різновиди та типи;

2.Причини виникнення українсько-російського  суржику;

Висновок 

     Вступ

      Характеризуючи основні проблеми та найдискусійніші моменти в підходах до українсько-російського суржику (УРС), можна говорити про такі аспекти трактування цього мовного явища.

    1.Насамперед це питання мовного статусу УРС, щодо чого існують протилежні підходи з трактуванням його : 1) у межах власне української мови – як а) явища тільки рівня мовлення, тобто великої кількості ідіолектів у мовленні певних верств населення країни, б) як певного явища вже певного рівня, тобто відповідного соціолекту української мови ( як змішаного периферійного відгалуження її структури на зразок говірок перехідного типу), в) нарешті, явища як мовлення(сукупності ідіолектів),так і мови (одного із соціолектів),хоча , звичайно, виразну межу між цими формами вияву суржику провести неможливо; 2) за межами власне української мови – а) як явища (сукупності ідіолектів або ідіому), вже проміжного між українською і російською мовами, або б) навіть як окремої ( не української і не російської ) мови.

        Розуміння  УРС як сукупності явищ мовленнєвого  рівня визначається тим,що в  ньому не вбачають узусу –  на відміну,наприклад, від діалектів,  у тому числі перехідних говірок  на українсько-російській мовній  межі ,або жаргонів,пор.: «Трясянка і суржик являють собою величезну кількість різною мірою русифікованих ідіолектів. Пропорції , в яких у такому мовленні змішані білоруські/українські і російські риси,бувають найрізноманітніші…Тому,на відміну від перехідних говірок,які мають власний узус, у трасянці і суржику узусу немає»; «Суржик є невпорядкованою,безсистемною ‘‘мовою’’,яка може хаотично ,непередбачувано змінюватися.Кількість лексем,у яких замість української основи вживається відповідний російський субстрат, для кожного мовця є індивідуальною,непрогнозованою».

    При інтерпретації  УРС як явища мовного рівня  його розглядають як різновид  української загальнонародної мови,який  уже сформував певну «нішу»  серед інших не кодифікованих  її ідіомів у загальній структурі  українського просторіччя або  поряд з ним,незважаючи на досить  значну динаміку цього явища   і відсутність більш чи менш  повного збігу його елементів  у мовленні його носіїв, що  мало б не дозволяти йому  стабілізуватися як ідіомові.

    При розумінні  УРС як явища і мовлення ,і  (залежно від ступеня закріпленості  тих чи інших елементів інтерференції  у вжитку) мови можна, як видається,  відійти від його традиційного  трактування, яке дедалі більше  нражається на критику, пор., наприклад : «Розглядаючи його (УРС. – О. Т.) за традиційною схемою – як варіант розмовно-побутової мови неосвічених прошарків населення – можна дійти висновку, що неосвічений прошарок становить в Україні 90% (чому саме стільки? – О. Т.) населення, оскільки елементи суржику лунають сьогодні звідусіль : з продовольчих ринків,шкільних кімнат ,аудиторій вищих навчальних закладів, з трибуни парламенту».

    Ці два структурно-функціональні  різновиди УРС – як соціолект і як сукупність ідіолектів – диференціюються як за власне мовними ознаками, так і за психологічними настановами її носіїв.

    Суржик (буквально — «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші») — побутове мовлення, в якому об'єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Термін «суржик» (без додаткових визначень) вживається переважно щодо українсько-російського суржику. Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де проживає українське населення - на Стародубщині, Курщині, Подонні, Кубані, Ставропольщині, Терщині, Поволжі, Поураллі, Тюменщині, Омщині, Цілині (Сірий Клин), Зеленій Україні.

    За даними досліджень Київського міжнародного інституту соціології, у 2003 р. поширеність «суржикомовності» серед дорослого населення різних регіонів України становила від 2,5% (Західний регіон) до 21,7% (Східно-Центральний регіон), а загалом по Україні — близько 12%. Але варто враховувати, що через очевидні проблеми з проведенням чіткої межі між «суржикомовністю», вживанням окремих елементів суржику і «чистою» україномовністю чи російськомовністю такі оцінки можуть бути лише приблизними.

    Суржик на рівні мовлення – як українсько-російський суржик (УРС),так і російсько-український суржик (останній відсутній як соціолект, але існує як ідіолекти ) – становить небажане для самого мовця явище при його прагненні до контрольованого користування мовою – як базовою ( наприклад, досить частотні русизми в українському мовленні осіб з базовою українською мовою, які загалом володіють її літературною формою і прагнуть спілкуватися саме нею,або українізми в російському мовленні осіб з базовою російською мовою ), так і не базовою, другою ( наприклад , русизми в мовленні осіб з базовою російською мовою при переході їх на українську мову спілкування ; подібні випадки стають тепер досить помітним явищем ). Такий різновид суржику існує на рівні індивідуального мовлення і визначається тільки рівнем мовної компетенції його носіїв ( хоча певний набір лексико – фразеологічних русизмів є спільним для УРС в цілому). Мотиваційна основа індивідуального УРС складається з цивільних настанов трьох типів – потреби в адекватній номінації і взагалі в адекватнішому , на думку мовця, мовному самовираженні , складнішої потреби в підвищенні свого культурно-мовного іміджу ( хрестоматійний приклад – образ Свирида Петровича Голохвостого-Галахвастова з комедії М.Старицького «За двома зайцями») і ( при спілкуванні з російськомовними особами, які, на думку мовця, можуть не розуміти його російського мовлення ) потреби в досягненні того, щоб бути зрозумілим. Носіями УРС як ідіолекту є в основному представники УРС як соціолекту  в разі переходу їх до спілкування на теми, що виходять за межі звичайного побуту , та з носіями російської мови , але також і інші категорії українського населення ,що не повністю засвоїли норми російської мови.

    На територіях, де існують діалектні континууми, природним є й існування перехідних діалектних форм між спорідненими мовами сусідніх народів — наприклад, між українською мовою та російською, білоруською, польською або словацькою. Одним з природних механізмів розвитку мови є також запозичення елементів інших мов у результаті мовних контактів. Однак розвиток і розповсюдження українсько-російського суржику в Україні пов'язані з тривалим співіснуванням цих двох мов на одній території у нерівному соціально-політичному статусі. У період належності українських територій до Російської імперії, російська мова була мовою вищих соціальних верств і, за державної підтримки, обслуговувала потреби державного апарату, науки, техніки, освіти, армії та флоту тощо, а функції української мови переважно обмежувалися побутовим спілкуванням, фольклором або художніми творами здебільшого про сільське життя.Такі умови сприяли формуванню відношень диглосії з російською мовою у ролі «вищої», а розмовної української (або її місцевих діалектів, або суржику) — у ролі «нижчої» (за іншою термінологією, мов відповідно «високої культури» та «низької культури»). В умовах диглосії, форми і лексика з «вищої» мови часто «просочуються» до «нижчої», але у дещо адаптованій формі.

    У період існування СРСР українська мова дістала певну державну підтримку (особливо в роки так званої «українізації»), але загалом теж виконувала другорядні функції порівняно з загальнодержавною російською мовою, яка домінувала у сфері науки, техніки, економіки, вищої освіти, державного управління, у партійно-державному апараті і силових структурах, у засобах масової інформації і книговидавництві, а також була «мовою міжнаціонального спілкування». Вплив російської мови на інші мови у СРСР посилювався також через впровадження загальної освіти, розвиток економіки, урбанізацію, мілітарізацію, міграцію населення (у тому числі вимушену) та інші радикальні соціальні перетворення. У самій Росії до 2-ї половини XX ст. практично зникли територіальні діалекти російської мови у їх «незайманому» вигляді, поступившись місцем напівдіалектним формам мови або майже правильній літературній мові з деякими регіональними особливостями.

    Суржик виявляється насамперед у масовому запозиченні лексично-фразеологічних русизмів, переважно в українському фонетичному та морфологічному оформленні: больниця, пойняти (ть), розрішити (ть), щитати (ть), не положено, ніззя, конєшно, уп’ять, пошти «майже», по силі возможності; участувати (ть), оказувати (ть) помощь. Фонетичні (акання, і зам. й пом’якшення приголосних перед е або перехід е після пом’якшених приголосних в і тощо) та морфонологічні, словотвірні й певні морфологічні русизми звичайно лексикалізовані, не поширюються як регулярне явище на однотипні українські лексичні одиниці: хароший, нада, канєшно, спасіба, симпатичний, понімати (ть), дєтський садік, сімдесят, дєнь рождєнія, тілівізор, скільки часов?; уст раювати (ть), при уборці та при уборке (-є, -і) (але звичайно тільки в сорочці й подібні); настройщик, смєнщик, окуліровка; оформлення іменників в іншому граматичному числі (мебель). Власне морфологічні, а також синтаксичні русизми трапляються рідше: наприклад, оформлення іменників в іншому граматичному роді (гірка полинь, сильна біль), відмінкових формах (у родовому відмінку, однина, іменник чоловічого роду на приголосний з флексією -а/-я замінюють -у/-ю: холода, холодца і т.ін.), у формі множини на –а/-я дома, учителя і подібні; синтаксичні зв’язки при керуванні, що калькулюють російські зразки дякую вас, пробач мене.

    Якщо до початку 1990-х слід констатувати постійне наростання українсько-російського суржику у сферах неофіційного спілкування в плані кількісного збільшення в ньому елементів російської мови (порівняйте навіть баб ушка і дєдушка) і розширення його функціонування по території всієї країни та одночасно помірне використання його елементів у художній творчості, то пізніше в ділянках мовної комунікації, що звичайно обслуговувалися суржик, і в мовній поведінці осіб, які звичайно спілкувалися суржиком, окреслюється кілька інших тенденцій розвитку. Зокрема: а) у зв’язку з розширенням сфери соціального функціонування української мови як державної, з одного боку, активізувався перехід носіїв суржику на усне й писемне спілкування українською літературною мовою, а з другого – внаслідок цього ж посилилося засмічення літературної мови на рівні мовлення елементами суржику; б) у зв’язку зі становленням сфери приватної форми власності в установах цього типу в південно-східних і центральних регіонах, включно з Києвом, стало звичайним функціонування цілком літературної російської мови (зовні це особливо помітно в закладах сфери обслуговування); якщо в радянський час в установах подібного профілю звичайно спілкувалися російською літературною мовою в її «південноросійському» варіанті або українсько-російським чи російсько-українським суржиком, то тепер такі ознаки мовлення дедалі більше характеризують перевірку тільки виконавців некваліфікованих робіт; в) у зв’язку з загальною демократизацією суспільного життя і зняттям редакторських обмежень різко активізувалося вживання стилізованої форми суржику в художній творчості, в розмовному жанрі естради (нерідко в утрируваній формі, відсутній у самій живій мові, наприклад у Б. Жолдака: «про ізвращенцьов», «…який, хоч полностью осліпльонний своєю нездоровою страстью, а все таки собрата прекратіть на время отношенія к нівєсті»).

     З урахуванням цих історичних факторів, у багатьох публікаціях суржик розглядається і оцінюється не у суто лінгвістичному аспекті, а у соціально-політичному, у контексті політичної боротьби за роль і статус української та російської мов в Україні, процесів русифікації або, навпаки, українізації. З одного боку, суржик характеризується як мовлення сільських жителів, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста; як проміжна субмова, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською: «За умови виключно російськомовної школи, церкви…, адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови… А з огляду на те, що до 80 % селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику»; як продукт «засмічення» чистої української мови русизмами або навіть як «хворобливе явище, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів». Згідно з альтернативною точкою зору деяких московських нефілологів, суржик є цілком природним явищем; деякі такі публіцисти взагалі називають суржик справжньою «народною» формою мови, а сучасну літературну українську мову — «штучним галицьким новоязом», нав'язуваним народу «націоналістами».

       Можна виділити три лінії у формуванні та функціонуванні українсько-російського суржику, які зумовлені різним культурно-освітнім рівнем, різними типами мовної поведінки його носіїв і ступенем їхньої лояльності до тієї чи іншої з контактних умов.

    1) Суржик як мова досить спонтанного користування, що реалізується у мовленні осіб з недостатнім культурно-освітнім рівнем, котрі не тільки незадовільно володіють як українською, так і російською мовами, а й не надають особливого значення таким властивостям своєї мовної поведінки. Суржик тут виявляється в загальних рамках функціонування просторіччя в супроводі не тільки інших просторічних та діалектичних одиниць української мови, а й просторічних одиниць російської мови. Основною причиною такого суржику є нездатність мовців реалізувати свою потребу в номінативній діяльності на основі засобів тільки української мови. Його носіями є верстви україномовного населення як сіл, так і міст (не тільки переселенці із сільської місцевості в першому поколінні), причому не лише південно-східних регіонів, де відбуваються масові контакти україномовного населення з російськомовним, а й зокрема Галичини. Наприклад, численні русизми в мові сільського населення Львівської області (записи 1-ї половини 1960-х рр.): ссуда, розщитатися,участувати, принімати участь, потом, все равно; зокрема виробнича і сільськогосподарча лексика: проїзводство, погружчик, питомник, плотник, копка (копання), пропашка, уборка. Просторіччя або говіркова мова з численними русизмами є фактично єдиною формою мовної поведінки цих осіб.При перенесенні ситуації спілкування з розмовно-побутової до виробничої або офіційних сфер кількість таких позанормативних елементів може не набагато зменшуватися на користь літературної мови (української або російської).

2) Суржик як мова достатньо усвідомлюваного користування, що реалізується в мовленні осіб, котрі загалом знають як українську, так і російську літературні мови (зі школи, зі ЗМІ; російську, крім цього, - насамперед з постійного російськомовного оточення, а українську – останнім часом з офіційного спілкування, діловодства), хоч і не мають навичок мовного автоматизму в користуванні ними, особливо першою. Носії такого суржику відчувають не тільки певний брак відповідних номінатних і стилістичних засобів української літературної мови у своїй мовній компетенції, а й незручність у користуванні нею (за межами її обов’язкового вживання) як не прийнятою, непрестижною в їхньому мовному середовищі. Але з другого боку, ці особи не виявляють прагнення до повного переходу на російську мову (принаймні в усній формі комунікації), також, безперечно, відчуваючи психологічну незручність такого кроку. Вводячи до свого мовлення численні русизми з метою не тільки номінації, а й «піднесення» свого культурно-мовного образу і показуючи, т.ч., що вони вже переросли рівень провінціального, «сільського» оточення та перейшли до «культурнішого» міського, ці особи разом з тим продовжують демонструвати етнічно-мовну лояльність щодо свого традиційного середовища. Така мотиваційна основа суржику характерна переважно для україномовного населення загалом російськомовних міст (насамперед, звичайно, вихідців із села), для певних категорій жителів сільської місцевості (зокрема, для осіб на керівних посадах), і, якщо говорити про регіональні відмінності, вона непоказова для Галичини. Мовна поведінка носіїв такого суржику загалом характеризується українсько-російською (з переходом їх у відповідних ситуаціях за межами звичного середовища на спілкування російсьою мовою) або (тепер дедалі частіше) українською функціонально-стильовою (з переходом на спілкування українською літературною мовою) диглосією.