Теоретичні основи розв’язання проблеми виховання молодших школярів в дитячо-юнацьких клубах за місцем проживання

Особливо складним є  навіювання.  Навіювання - це вплив на підсвідомість, емоційно-вольову сферу, неусвідомлені мотиви, потреби, почуття. Воно розраховане на некритичне сприйняття, формування установок, а не поглядів. Навіювання не потребує докладної аргументації, але обов’язково має бути лаконічним, стверджувальним (тобто не розпочинати з частки „НЕ”), вимовлятися владним тоном і супроводжуватися пантомімікою впевненості. Зміст навіювання не повинен порушувати почуття людини, емоційні почуття самоповаги та моральні бар’єри. Не має сенсу використовувати навіювання до учнів з високою швидкістю та критичністю мислення. А також у ситуації, коли не з’ясовані мотиви вчинку вихованця.

Методи другої групи  можна вважати основними, тому що людина формується тільки у процесі діяльності та спілкування. Різноманітна (навчальна, виробнича, соціальна, естетична, ігрова) діяльність включає  дитину в систему взаємовідносин, в якій формуються реальні  цінності, що мають особистісний сенс для особи і керують її поведінкою.

Один із методів організації  поведінки – це привчання. Він полягає в організації планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звички. Привчання потребує чітких вимог, вправ, контролю, доброзичливості і терпіння. Для привчання важливий усталений режим життя.

Вправа -  це багаторазове повторення, закріплення. Вдосконалення способу дії, суспільної поведінки. Виконання вправ часто розпочинається з вимоги.

Вимоги повинні бути лаконічними, доступними для виконання, зрозумілими, не порушувати повагу до особистості вихованця. Вимога виконує  стимулюючі, організуючі і гальмуючі функції. Пряма вимога – наказ, вказівка, розпорядження – має бути діловою, інструктивною, вимовленою спокійним, рішучим тоном. Дуже корисні непрямі вимоги – прохання, порада, натяк, заохочення, довіра, доручення, умова тощо. Вони стимулюють атмосферу співробітництва і гуманних взаємовідносин.

Ефективним є метод переключення. Інколи замість того, щоб робити зауваження  вихованцю, залучити його до іншої діяльність.  Дуже ефективним є метод рольової гри. Гра – це діяльність, в якій імітуються реальні умови та дії.

У дитячі роки гра є  основним видом діяльності людини. За її допомогою діти пізнають світ. Без гри дітям жити нудно, нецікаво. Буденність життя може викликати у них захворювання. В грі діти й підліток перевіряють свою силу і спритність, у них виникають бажання фантазувати, відкривати таємниці і прагнути чогось прекрасного. За вмілого відокремлення гра може стати незамінимим помічником педагога.

Гра дарує щохвилинну радість, задовольняє актуальні  невідкладні потреби, а ще – спрямована в майбутнє, бо під час гри у  дітей формуються чи закріплюються  властивості, вміння, здібності, необхідні  їм для виконання соціальних, професійних, творчих функцій у майбутньому. І скрізь, де є гра, панує здоров’я, радість дитячого життя.

А. С. Макаренко писав: “Гра має важливе значення в житті  дитини… Якою буде дитина в грі, такою вона буде і в праці, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча відбувається перш за все в грі…” Отже, гра, її організація – ключ в організації виховання.

В грі формується багато особливостей особистості дитини. Гра  – це своєрідна школа підготовки до праці. В грі виробляється спритність, витримка, активність. Гра – це школа спілкування дитини.

Гра тільки здається легкою. А насправді вона потребує, щоб  дитина яка грається віддавала грі  максимум своєї енергії, розуму, витримки, самостійності.

 Гра ставить кожного  вихованця в активну позицію,  непомітно  примушує діяти, приймати рішення, спілкуватися, додержуватися правил, унаслідок чого засвоюються моральні норми, розвивається здатність краще розуміти інших людей, співробітничати з ними.  Ролі у грі мають діставатися усім, враховуючи виховну мету та умови гри.

До третьої групи  відносять методи, які призначенні  стимулювати суспільно-корисну  поведінку, або гальмувати неприйнятну. Цій меті може служити  будь-який метод, але частіше це різноманітні змагання, заохочення та покарання. Змагання завжди є могутнім стимулом діяльності, тому що враховує  прагнення більшості людей до самоствердження, активності. Змагання може бути колективним, або індивідуальним. Воно завжди має бути  гласним, конкретним, а результати та критерії оцінки треба піддавати   порівнянню. Невід’ємною часткою виховного процесу  є заохочення, схвалення, нагорода. Вони викликають задоволення, позитивні емоції, впевненість у своїх силах, що закріплює моральну поведінку. Оцінюватись і схвалюватися повинні не тільки результати, а і мотиви, старанність, способи діяльності, поведінки. Треба привчати дитину цінувати сам факт схвалення, а не вагомість нагороди. Схвалення діє ефективніше, ніж заборона, тому що базується на позитивних емоціях, які є необхідними і бажаними кожному. Але інколи необхідно загальмувати необхідну поведінку, яка може нанести шкоду вихованцям, іншим людям. Для цього використовується покарання. Воно може мати вигляд засудження, або природних наслідків від вчинку, але ніколи не повинно приносити фізичні  та моральні страждання. Покарання може принести користь, якщо усвідомлюється  його справедливість, якщо воно викликає співчуття. Не слід карати весь колектив і об’єднувати дітей у негативних емоціях, а також використовувати засудження дуже часто, так як дитина звикає до одноманітних впливів і не реагує на них. Часто корисніше схвалити так звану нормальну поведінку і тим самим відокремити, не підкріплювати негативні дії.

Стимулювання можна  здійснювати також за допомогою  різноманітних прийомів. Прийом – це сукупність окремих дій в структурі методу, частіше більш специфічних, менш загальних.

Прийоми поділяють на стимулюючі та гальмуючі. До перших відносять  моральну підтримку, вияв роботи, уваги, авансування позитивних якостей, укріплення віри вихованця в свої сили, активізацію  заповідних почуттів, флангових підхід, прояв гуманних почуттів, включення в цікаву діяльність, організація успіху в діяльності або спілкуванні. До гальмуючих – вияв засмучення, натяк, лагідний докір, попередження, іронію, прояв обурення, виклик тривоги перед можливим покаранням, паралельну дію, уявну байдужість, наказ, уявну недовіру тощо.

 

1.4.   Значення  впливу особистості педагога-організатора  дитячо-юнацького клубу за місцем  проживання на формування особистості  молодших школярів.

 

РОЗДІЛ 2. Практичні засади розв’язання проблеми виховання молодших школярів в дитячо-юнацьких клубах за місцем проживання.

2.1. Особливості діагностичної діяльності педагогів дитячо-юнацьких клубів за місцем проживання.

Самодіагностика особистості  і діяльності педагога - це оцінка власних можливостей у розв’язанні конкретних виховних завдань, включаючи самоаналіз особистісних рис і професійних умінь.

Вивчаються:

а) виховна діяльність педагогів;

б) індивідуальний стиль  педагогічного спілкування та керівництва;

в) поведінка у складних ситуаціях, в тому числі конфліктних;

г) культура розумової  праці та самовдосконалення;

д) рівень оволодіння педагогічними  знаннями;

е) авторитет у колег  та учнів і їхніх батьків;

є) володіння педагогічною технікою, технологією та методикою  індивідуальної педагогічної взаємодії;

ж) характер і причини  утруднень у виховній роботі.

Як бачимо, самодіагностика  – необхідна передумова набуття  і збереження професіоналізму педагога. Вона відбувається через самоспостереження, самоаналіз, самооцінку, самопрогнозування.

Самоаналіз – аналіз свого внутрішнього світу, своєї  діяльності; критичний аналіз успіхів  спілкування, врахування набутого досвіду, погляд на себе очима оточуючих людей. На підставі самоаналізу формується самооцінка як компонент самосвідомості. Не бажана як завищена, так і занижена самооцінка.

Самопрогнозування “Я - у майбутньому” доповнює картину  самопізнання характеристикою особистості  з урахуванням життєвих планів.

Самодіагностика допомагає педагогу завоювати авторитет в учнів за рахунок сформованих позитивних особистісних якостей і чіткої професійної позиції.

Критерієм справжньої авторитетності, на думку більшості вчених, можна  вважати збереженням позитивного  ставлення учня до вчителя після  виходу з під його нормативної  влади, наприклад, після закінчення школи. До цього часу важко розрізнити істинний авторитет та показну слухняність.

Отже, педагогічний авторитет  – це не пов’язана з соціальним статусом, примусом і винагородами здатність учителя впливати на думки, почуття і поведінку учнів.

Практика і дослідження свідчать, що авторитет педагога залежить не тільки і навіть не стільки від того, яким він є сам по собі, скільки від того, яким його уявляють вихованці.

Немає педагога авторитетного взагалі. Те, що викличе захоплення і вплине на одних учнів, може залишити байдужими інших і навпаки. Через те один і той самий педагог матиме різну значимість для різних учнів і неоднаковий потенціал виховного впливу.

Форми впливу залежно  від наслідків їх застосування можна  поділити на власне виховні і керуючі. До перших належать ті, в результаті яких відчувається відносна стабільність зміни в мотиваційно-ціннісній сфері та поведінці вихованців: референтна, експертна, інформаційна. Якщо результатом впливу є лише ситуативні зміни психічного стану та поведінки вихованців в умовах постійного зовнішнього контролю з боку вихователя, то слід говорити про керуючі форми влади: нормативну, владу примусу і винагороди.

Говорячи про  головну ознаку учительського хисту, І.Я.Франко писав:

Який же дар дістали  ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільш дісталось  їм.

З ним перегукується  і В.О.Сухомлинський: “Що було найголовніше у моєму житті? Без вагань відповідаю: любов до дітей.”

Основні методи педагогічної діагностики: «Метод – інструмент дотику до особистості» – вважав А.С.Макаренко.

Основні методи педагогічної діагностики (за Кочетовим А.І.):

І. Загальні методи вивчення особистості і колективу:

а) інформаційно-констатуючі (анкета, інтерв’ю, бесіда, анкета-коментар, ранжування);

б) оцінюючі (рейтинг): компетентні  судді, експертна оцінка, незалежні  характеристики, оцінка, самооцінка.

ІІ. Продуктивні методи: вивчення творчості учнів, тести  – особистісні, тести – ситуації.

ІІІ. Дієво-поведінкові  методи: спостереження (пряме, опосередковане, спостереження-включення і т. д.), дискусії, диспути, аналіз у взаємодії, ситуації (природні, штучні), соціометричні методи, встановлення референтності особистості і колективу.

Така класифікація методів  педагогічної діагностики дозволяє визначити зв’язок між методами діагностики, можливостями створюваних з їх допомогою моделей, описати і прогнозувати результат виховання і сам процес досягнення педагогічної мети.

Вибір засобу аналізу педагогічного  явища залежить від того, який результат хоче отримати педагог-дослідник. В одних ситуаціях вихователю потрібна експрес діагностика педагогічної ситуації, яка виникла у клубі, в інших необхідно провести довготривале спостереження за змінами стосунків між учнями, в третіх - виникає необхідність, використовуючи методи прогнозування, представити можливу результативність всієї виховної роботи в класі.

Функції кожного окремого методу можуть змінюватись залежно від засобу його використання і від того, яку  інформацію з допомогою конкретного  методу ми хочемо отримати.

Важливою вимогою, на думку вчених, до застосування методик діагностування є доступність їх для дітей. Тому кожне питання анкети чи тексту, тема твору, будь-які прийоми дослідження  повинні бути зважені, продумані  з позицій дітей. Потрібно передбачати, яку користь принесуть отримані результати для покращання роботи учнівського колективу, активу, а, отже, в якій формі відбудеться знайомство самих вихованців з цими результатами і т. п.

Достовірність, об’єктивність отриманих  даних залежить від відношення дітей, які піддаються вивченню, до самого педагога-дослідника: доброзичливість породжує об’єктивність, недоброзичливість – необ’єктивність отриманих даних.

Отже, педагогічна діагностика, як один з найважливіших етапів впровадження виховних технологій, дозволяє об’єктивно оцінити результати виховної роботи, побачити сильні і слабкі сторони впливу на дитину, дитячий колектив, сприяє переходу процесу діяння дітей в саморух.

 

2.2. Форми організації виховної роботи з молодщими школярами в дитячо-юнацьких клубах за місцем проживання.

 

2.3. Організація і аналіз результатів констатувального експеременту.

2.4. Організація і аналіз  результатів формувального експеременту.