Стилі і норми української літературної мови в професійному спілкуванні

 
 
 
 
 
 

  Реферат

  На  тему:

  Стилі і норми української літературної мови в професійному спілкуванні. 

 

   ПЛАН 

  1. Мовний стиль. Стилі української  мови в професійному спілкуванні.

  2. Мовні норми і культура мови.

  3. Типізація мовних норм.

  4. Становлення українського правопису і його сучасні проблеми. 

 

1. Мовний стиль.  Стилі української  мови в професійному  спілкуванні

     

  Кожна високорозвинена сучасна мова поділяється  на стилі. Слово “стиль” походить від латинського stilus (“паличка для письма”) і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології, менеджменті тощо.

        Мовний  стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.

        За образним висловом Дж. Свіфта, “стиль – це потрібні слова  на потрібному місці”. Так, наприклад, слово говорити – нейтральне і може використовуватися в будь-якій ситуації, ректи – застаріле й урочисте, балакати – розмовне, мовити – піднесено-урочисте, гомоніти – розмовно-голубливе, просторікувати – зневажливе, патякати – просторічно-зневажливе.

        Кожний  мовний стиль має:

1. сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);
2. призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і под.);
3. форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);
4. характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т. ін.).

  Досконале знання специфіки кожного стилю - запорука успіху в будь-якій сфері спілкування, зокрема й у професійній.

        Якими ж стилями  слід послуговуватися під час  професійного спілкування?

        У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі:

1. розмовний, який має два різновиди:

        а) розмовно-побутовий; б) розмовно-офіційний;

  2) книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній).

        Деякі науковці виділяють  також епістолярний (стиль приватного листування) і конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг тощо).

        Очевидно, що стилями професійного спілкування є розмовно-офіційний різновид розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий.

        Розмовно-офіційний підстиль – це засіб усного спілкування на виробництві, у громадсько-політичній сфері. Розмовно-офіційне спілкування (або ділове) визначається соціальними функціями мовців, на відміну від побутового, готується заздалегідь і, як правило, не виходить за межі обумовленої теми. Для цього підстилю характерне вживання простих коротких речень, певна емоційність висловлювань, усні діалоги і полілоги, використання несловесних засобів (жестів, міміки, інтонації, логічних наголосів).

        Офіційно-діловий  стиль - це стиль, який задовільняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства.

        Це один із найдавніших  стилів української мови: його ознаки знаходимо в документах 11-12 століття, в українських грамотах 14-15 століття.

        Найважливішими  рисами офіційно-ділового стилю є такі:

  1) високий ступінь стандартизації  мовних засобів, широке вживання  типових мовних зворотів, наприклад:  відповідно до ..., у зв’язку з тим, що ..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.;

  2) точність, послідовність і лаконічність  викладу; 

  3) відсутність образності, емоційності,  індивідуальних авторських рис;

  4) наявність реквізитів, які мають  певну черговість і постійне місце;

  5) для чіткої організації текст  ділиться на параграфи, пункти, підпункти;

  6) лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами  суб’єктивної оцінки;

  7) речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень.

  Офіційно-діловий  стиль поділяється на підстилі:

1. Законодавчий (використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно-ділові стосунки між державою і її громадянами;  реалізується в текстах Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо);
2. Дипломатичний (використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури;  реалізується в текстах конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот (звернень),  протоколів, меморандумів (дипломатичних листів), договорів, заяв, ультиматумів (дипломатичних вимог);
3. Юридичний (використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж), обслуговує правові та конфліктні відносини; реалізується в текстах актів, позовних заяв, запитів, протоколів тощо);
4. Адміністративно-канцелярський (використовується в професійно-виробничій сфері, у діловодстві; реалізується в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.).

  Науковий  стиль – це стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.

        Найважливіші  особливості наукового стилю:

1. логічність, недвозначність викладу;
2. насиченість термінами, абстрактною лексикою;
3. використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо;
4. документування тверджень (наявність цитат, посилань);
5. монологічний виклад.

        Науковий стиль  має такі різновиди:

        1. Суто науковий  (розрахований на фахівців; стиль монографій, наукових   статей, рецензій, наукових доповідей, дисертацій, курсових і дипломних робіт, рефератів і т.д.), який поділяється на науково-технічний і науково-гуманітарний;

        2. Науково-популярний (використовується для зрозумілого, доступного викладу наукової інформації нефахівцям; реалізується в неспеціальних часописах, книгах);

        3. Науково-навчальний (стиль підручників, лекцій, навчальних посібників).

        Фахівець повинен  досконало володіти всіма стилями  літературної мови, які використовуються в професійному спілкуванні. 

        2. Мовні норми   і культура мови

        Національна мова - це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя.

        Літературна мова - це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд.

  Літературна українська мова пройшла три періоди свого розвитку:

  -  давньоукраїнський  (ХІ – ХІІІ ст.);

  -  староукраїнський  (ХІV – середина ХVІІІ ст.);

  -  сучасний, або новий  (з кінця ХVІІІ ст. дотепер).

  Перші писемні пам'ятки, у яких зафіксовано ознаки української мови і які збереглися до наших днів, сягають ХІ ст. (Остромирове Євангеліє 1056 – 1057 рр., “Ізборники Святослава” 1073 р. і 1076 р.).

    Пам'ятками другого етапу є  грамоти, акти ХІV – ХV ст., „Судебник”  князя Казимира 1468 р., „Литовський статут” 1566, 1588 рр. (українська, або руська, мова була офіційною мовою Великого Литовського князівства), перший переклад Євангелія українською мовою - Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр., “Словник” і “Граматика” Лаврентія Зизанія (1596 р.), “Лексикон словенороський” Памво Беринди (1627 р.), твори Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Кирила Ставровецького.

  Початком  нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” Івана Котляревського, написані народною мовою. Отже, зачинателем нової української літературної мови став Іван Котляревський, а основоположником - Тарас Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій старої мови, запозичень, з усної творчості та мовлення українців Наддніпрянщини, відшліфував мовні норми.

        Українська літературна  мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених  норм, які є обов’язковими для  всіх її носіїв. Унормованість –  одна з головних ознак української  літературної мови.

        Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.

        Мовні норми характеризуються:

        - системністю (наявні  на всіх рівнях мовної системи);

        - історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

        - соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами  суспільства);

        - стабільністю (не  можуть часто змінюватися).

        Із поняттям “мовна норма”  пов’язане поняття “культура  мови”.

        Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.

        Якщо норма існує  на рівні “правильно-неправильно”, то культура мови - на рівні “краще, точніше, доречніше”. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини.

        Отже, досконале володіння  мовою, її нормами в процесі мовленнєвої  діяльності людини й визначає її культуру мовлення. 

        3.Типізація  мовних норм

        У сучасній українській  літературній мові розрізняють такі типи норм:

  1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

•    тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай,  чьому, Польщьа);
•    дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);
•   голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);
•   літера щ передає звуки  шч: вищий, що (а не висший, шо);
•   буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);
•   літера  ґ передає звук ґ: обґрунтування,  ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).