Становлення і розвиток науки про дошкільне виховання

     У Києві було засновано Фребелівський  інститут з ініціативи голови Київського Фребелівського товариства, доктора  медицини, психолога, педагога, дослідника основних етапів нервово-психічного розвитку дитини Івана Сікорського (1842—1919). Його праця «Виховання у віці першого  дитинства» (1884) започаткувала систематичні дослідження вітчизняною педагогічною наукою розвитку психіки дитини у  перші роки життя. 

     Один  із перших спеціальних дошкільних закладів в Україні було засновано у 1858 р. з ініціативи дружини редактора  газети «Киевские губернские новости» О. Чернишової. У 1882—1889 pp. у Києві  діяв приватний садок К. Безмено-вої. За змістом роботи він був подібним до елементарної школи, в якій корисне  і серйозне поєднувалося з приємним і цікавим для дітей. Особливо популярним серед української інтелігенції був дитячий садок, відкритий  на початку 70-х років XIX ст. сестрами Марією і Софією Лінд-форс (Русовою), в якому вперше було втілено ідеї національного дошкільного виховання.

     З-поміж  тогочасних учених, практиків, які займалися  проблемами дошкільного виховання, особлива роль належить С. Русовій, яка, обґрунтовуючи значення національної системи дошкільного виховання, виявила неабиякий талант психолога  і материнське розуміння неповторності  дитячої особистості. Головне завдання виховної системи вона вбачала у  формуванні людського в дитині, створенні  можливостей для виявлення її творчих сил, діяльного ставлення  до життя, її праця «Дошкільне виховання» стала першим українським підручником  з дошкільної педагогіки (за основу було взято лекції, прочитані слухачкам  Фребелівського педагогічного інституту  в Києві).

     Національний  дитячий садок С. Русова розглядала як виховний заклад, у якому дитина прилучається до культури свого народу. Виховання «на рідному ґрунті»  активізує «її творчу діяльність, розворушує її думки, її цікавість». Тому навчання повинно здійснюватися  рідною мовою: «Бо як узяти дитину 3—5 літ, то вона, звісно, знає, розуміє  тільки ту мову, якою до неї балакає  мати, яку вона повсякчас чує від  перших хвилин свого життя навкруги себе. Тільки з цією мовою — з  цими згуками, словами, виразами — в  зв'язку й працює її душа, тільки до неї озивається, ледве ще розпочинаючи працювати, розум дитини». Ці вимоги до виховання і навчання дошкільників, на думку Русової, повинні підсилюватися  психологічними умовами, серед яких першорядною є вимога індивідуалізації виховних впливів, врахування того, «що найближче духовному складу» дитини.

     Характерною ознакою гуманістичної педагогіки С. Русової є толерантність і  повага до світогляду кожного народу і кожної конкретної особистості. Метою  виховання дітей дошкільного  віку мають бути не знання, а збудження  в дитині її духовних сил, розвиток пізнавальних здібностей, виховання  почуттів. Крім рідної мови, важлива  роль у цьому належить природознавству  як засобу виховання духовності дитини з перших років життя. Допомагаючи  вихователям, вона збирала вірші, народні  казки, залучала до цієї роботи виховательок, слухачок курсів, писала оповідання про  природу, в яких розповідь розгортається  від особи дитини. Для навчання грамоти створила «Український буквар».

     Моральне  виховання дошкільників Русова розглядала як гармонію індивідуальної волі і  колективного порядку: «Українська  дитина не дуже експансивна, вона занадто  вразлива й часто-густо ховається  від інших зі своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити  її цікавість, тоді виявиться її талановита вдача й озветься глибока чулість». На таку працю здатні гуманістично налаштовані педагоги. 

     На  початку XX ст. активізувався рух  за об'єднання вчених, педагогів-практиків, які займалися вихованням дітей  дошкільного віку: у 1901 р. було організовано Київське товариство сприяння вихованню  і захисту дітей, у 1902р. — Київське товариство народних дитячих садків, які на благодійних засадах здійснювали  масштабну організаторську, науково-методичну, консультативну роботу.

     У цей час розгорнула активну діяльність Наталія Лубе-нець (1877—1943), яка очолювала  Київське товариство народних дитячих  садків, видавала журнал «Дошкольное  воспитание», читала лекції у Фребелівському педагогічному інституті, працювала  в Колегії дошкільного виховання  при Департаменті народної освіти, її праці «Педагогічна система Ф. Фребеля», «Народний дитячий садок», «Дошкільне виховання і народна  школа», «Фребель і Монтессорі» містять  цінні спостереження і міркування щодо виховання дітей у перші  роки життя, організації педагогічного  процесу в дошкільних закладах. Завдяки діяльності благодійних товариств до 1917 р. у Києві працювало 11 народних дитячих садків, діяло також 13 приватних садків. Дошкільні заклади було відкрито у Житомирі, Севастополі, Харкові, Черкасах, Чернігові. Всього в Україні їх було 38. Зусиллями Товариства народних дитячих садків і Фребелівського товариства у Києві розпочато підготовку педагогічних кадрів для дошкільного виховання. У 1908 р. було засновано Фребелівський жіночий педагогічний інститут. 

     Значну  роботу з розбудови суспільного  дошкільного виховання було розгорнуто в Українській Народній Республіці (1917—1919). У серпні 1917 р. Центральна Рада утворила Генеральний секретаріат  освіти (із січня 1918р. — Міністерство народної освіти), у структурі якого  був відділ позашкільної освіти і  дошкільного виховання. Очолювала  його автор концепції національних дитячих закладів в Україні С. Русова. За її участі тривала робота над підготовкою закону про загальність, обов'язковість, безкоштовність дошкільного виховання, підготовлено проект «Регламенту дитячих садків». У 1919 р. було прийнято Закон «Про надання прав державної служби працівникам позашкільної освіти і дошкільного виховання», впровадження якого мало залучити до справи дошкільного виховання кваліфікованих спеціалістів.

     Зусилля науковців було зосереджено на конкретизації  проблем дошкільного виховання  у нових історичних умовах. У 1922 р. видрукувано пройняту ідеєю природовідповідності у вихованні книгу лектора  Київського вищого інституту народної освіти Ольги Дорошенкової «Дитячий садок», яку працівники дошкільних закладів використовували як методичний посібник. Становленню суспільного дошкільного виховання на західноукраїнських землях у 20—30-ті роки XX ст. сприяли громадські товариства «Просвіта», «Українська захо-ронка», «Рідна школа» та ін. У великих містах Галичини в 30-ті роки працювало до 20 постійно діючих закладів — «захоронок». У повітових містах і сільській місцевості влітку функціонували сезонні «діточні садки» для дітей віком 3—10 років. «Просвіта» організовувала так звані «діточні пописи» — свята для дітей і їх батьків, свята матері. Зібрані на них кошти використовували на матеріальне забезпечення садків, утримання сиріт. Підготовку педагогічних кадрів здійснювали на педагогічних курсах коштом товариства «Рідна школа». У 1929 р. при ньому було сформовано Комісію з дошкільного виховання і постійно діючі курси, на яких майбутні «садівничий» вивчали психологію дошкільного виховання, методику релігійного і фізичного виховання, гігієну, ручну працю. У 1938—1939 pp. вийшов друком перший у Західній Україні часопис «Українське дошкілля», присвячений організаційним і методичним питанням виховання дітей дошкільного віку.  

     Особливо  плідними для розвитку й утвердження  гуманістичних ідей у сфері навчання і виховання були 20-ті роки XX ст., оскільки широкі кола наукової, педагогічної громадськості вбачали великі можливості щодо демократичного розвитку суспільства  через оновлення освіти. Однак  уже тоді в освітній політиці радянського  уряду намітилася і постійно зміцнювалася тенденція уніфікації її змісту, а  з утворенням СРСР вона набувала все  більшої ідеологічної завантажованості. 

     На  цей період припадають сподівання на розвиток власне української гуманістичної  педагогіки і навчально-виховної практики. То був час сміливих, іноді надміру  романтичних пошуків, радикальних  заяв, цікавих спостережень та оригінальних узагальнень. Та з утвердженням нової  влади соціально-політичний простір  для розвитку національної виховної системи став неухильно звужуватися, його наповнювала класова, комуністична ідеологія. У цьому процесі багато вчених, практиків змушені були відмовитися  від своїх поглядів, зупинити розпочату  роботу, окремим із них довелося навіть емігрувати. 

     Ще  однією особливістю було й те, що українська педагогічна думка розвивалася  не на своїй онтологічній основі, а  була складовою процесів у радянській педагогіці. В силу цього окремих  учених, яких традиційно зараховують до представників російської педагогічної науки, певною мірою можна вважати й українськими, бо одні з них є вихідцями з України, інші немало попрацювали тут і зробили вагомий внесок в історію вітчизняної педагогічної справи. 

     Деякий  час педагогічна теорія ще розвивалася  на об'єктивних наукових засадах, на певній віддалі від політичних процесів. Про це свідчать проблеми, які вона порушувала. Наприклад, українсько-російський педагог, психолог П. Блонський переконував  у своїх працях, що школа повинна  вчити не теоретичних знань, а  передусім життя, бути «яскраво гуманітарною, школою людяності у повному розумінні  цього слова», а вчитель — лише співробітником, помічником і керівником дитини в її роботі, не «звужуючи  дійсність до учіння, а розширяючи учіння до життя ». Тому у процесі  підготовки педагога необхідно зосереджуватися  на задоволенні духовних потреб студентів, максимальному забезпеченні їх психолого-педагогічного  компетентності. «Педагоги, — закликав П. Блонський, — перестаньте бути службовцями, думаючими про інструкції згори, а станьте людьми, думаючими  про дітей!» Блонський відомий  як автор праці «Вступ у дошкільне  виховання», підручника з педології, її засновники намагалися об'єднати дані різних наук у єдину науку про  дитину, розглядаючи педагогіку як прикладну психологію. Педологи вважали, що наукові дослідження мають  бути цілісними, починатися від народження дитини, враховувати єдність біологічних  і соціальних факторів розвитку. Вони прагнули якнайглибше вивчити дитину, використовуючи різноманітні методи дослідження, аналізуючи психофізіологічні дані її розвитку, умови життя і виховання, доводили, що спільне завдання педагогіки і педології полягає у формуванні фізично і розумове здорової людини. Однак соціальні зміни у суспільстві, утвердження комуністичної ідеології  призвели до того, що у 1936 р. цю науку  було оголошено шкідливою. 

     Сповідуючи  концепцію гуманістичного виховання, російський педагог Костянтин Вентцель (1857—1947) на передній план ставив виховання, а навчання розглядав як другорядний, підпорядкований елемент. Головну  мету виховання він вбачав у «звільненні  дитини і наданні вільній дитині усіх позитивних даних для розвитку її індивідуальності, її вільної особистості, для розкриття і найповнішого розгортання всіх дрімаючих у  ній творчих сил життя», а вихідним моментом — «розвиток волі шляхом вільної дії і шляхом самостійної  творчості». К. Вентцель обґрунтував  новий напрям — «космічну педагогіку», мета якої полягає у вихованні  особистості, що усвідомлює себе Громадянином Всесвіту. 

     Український філософ і богослов, директор Київського Фребелівського інституту дошкільного  виховання Василь Зеньковський (1881—1962) вказував на протиріччя між високими педагогічними деклараціями, офіційною  шкільною політикою та сутністю так  званого комуністичного виховання. Головним завданням виховання вважав звернення дитини до світу доброти  і людяності, до духовного вдосконалення. 

     У 20—30-ті роки було немало спроб створити оригінальні системи дошкільного  виховання за різноманітними авторськими  моделями. 

     Один  з авторів нової трудової школи, російський педагог Станіслав Шацький (1878—1934) переконував, що дитяче життя  повинно охоплювати фізичний розвиток і працю, мистецтво, гру, розумову і  соціальну діяльність. На його думку, ефективна модель дошкільної освіти має переймати все найкраще із зарубіжного досвіду, але не повторювати  його. 

     У цей час непоодинокими були спроби реалізувати теоретичні моделі на практиці. До таких спроб належать моделі дитячих  садків. Дитячий садок за методом  Єлизавети Тихеєвої (1867—1943) був заснований на системі комплексного підходу  до вирішення завдань мовленнєвого, розумового і морального розвитку дітей. Вона розробила систему спеціальних  розвивальних занять, дидактичний матеріал для розвитку органів чуття і  мовлення дітей, оригінальні ігрові прийоми роботи вихователя. 

     Дитячий садок за методом Луїзи Шлегер (1863—1942) ґрунтувався на твердженні, що кожен вік має свої особливості  розвитку, тому дошкільний заклад повинен  створити такі умови, за яких дитина могла  б нормально розвиватися фізично, розумово і морально, відчувати себе вільною, знаходити відгук своїм  запитам та інтересам. Дитині передусім  потрібна програма життя, а не програма занять.