Социальная педагогика

У приміщенні розореного маєтку Песталоцці організував  притулок для бідних і обездолених  селянських дітей. У Нейгофі він  здійснив свій всесвітньо відомий педагогічний експеримент (1774 1780 рр.). Практика промислових  шкіл Швейцарії та інших європейських країн могла наштовхнути Песталоцці на думку про те, що заклад, у якому  навчання дітей поєднується з  виробничою працею, не тільки в стані  існувати на основі самоокупності, але  може навіть приносити певний дохід.

Педагогічний  експеримент в Нейгофі складає  невід’ємну частину загальної програми Песталоцці з покращення становища  народу і долі селянських дітей. У  Нейгофському притулку, що прийняв 37 дітей  убогих селян (17 хлопчиків і 20 дівчаток) він вперше спробував втілити  в життя свій ідеал школи, яка  готує молоде покоління до життя, поєднуючи навчання з безпосередньою участю у виробничій праці.  

Вихованці Нейгофського притулку працювали в  сільському господарстві, прядильній і ткацькій майстернях (під керівництвом трьох кваліфікованих ткаль і  трьох досвідчених прядильниць). Песталоцці вважав неможливим обмежувати завданням школи тільки підготовкою  дітей до сільськогосподарської  праці. Він вважав, що виховання має  бути пристосованим до змінених обставин, готувати дітей народу до діяльності в різних галузях промисловості. Й.Г.Песталоцці ставив перед “Установою для бідних” великі виховні завдання: розвивати фізичні і духовні  сили, зміцнювати здоров’я, вчити мислити, виробляти працелюбність, формувати  повагу до людської гідності і т.д.  

Спостерігаючи за працею дітей у своєму виховному  закладі, він прийшов до висновку, що сама по собі праця, що виконується, є педагогічно нейтральною. Головну  роль відіграє виховний вплив особистості  педагога.  

За своїми педагогічними результатами нейгофський  досвід був позитивний, але в ході педагогічних пошуків Песталоцці зрозумів, що його розрахунок на самоокупність  праці вихованців не може виправдатись, так як вимоги економічної віддачі  були несумісними з гуманними  педагогічними завданнями.  

Вичерпавши  на утримання притулку всі особисті збереження і не отримавши благодійницької  допомоги, Песталоцці вимушений був  його закрити. Але при цьому він  зробив оптимістичний висновок: здійснені  ним педагогічні досліди з  виховання дітей селян можуть допомогти розв’язанню загальних  завдань виховання, оскільки розвиток всіх сторін особистості дитини складає  загальну мету виховання незалежно  від майнового стану і учнів.  

Відображенням нейгофського досвіду є школа  для народу, зображена Песталоцці в романі “Лінгард і Гертруда” (1781-1787). У ньому він і висловив свої заповітні мрії про викорінення  бідності при допомозі правильно  поставленого виховання. В особі  Гертруди, дружини каменяра Лінгарда, представлена ідеальна мати-вихователька, яка виробляє у своїх дітях  трудові навички і вміння і  в той же час турбується про  їх духовний розвиток.  

Свій  педагогічний експеримент Й.Г.Песталоцці продовжив у 1798 р. у Станці, де за дорученням уряду Швейцарської республіки прийняв керівництво дитячим  притулком, у якому було розміщено  біля 80 осиротілих і безпритульних  дітей віком від 5 до 10 років. Притулок проіснував лише півроку і був  закритий у зв’язку з військовими  діями.  

Песталоцці  вважав за потрібне побудувати дитячий  заклад за типом сім’ї, в якій він  взяв на себе роль люблячого і турботливого батька. Тут у нього зародилась ідея про елементарну освіту, яка  згодом перетворилась у певну  концепцію під назвою “метод Песталоцці”.  

Головним  методологічним положенням у поглядах Песталоцці виступає і його твердження, що моральні, розумові та фізичні сили людської природи (за його термінологією  сили серця, розуму і руки) мають  властивість до саморозвитку, до діяльності. Виховання ж покликане допомогти  саморозвитку і спрямувати його у  потрібному напрямку.  

Основним  у вихованні Песталоцці називає  принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки  сил і здібностей треба розвивати, вправляючи їх у тій послідовності, яка відповідає природному порядку  та законам розвитку дитини, тобто  починати з найпростішого і поступово  підніматися до дедалі складнішого.  

Метою виховання повинен бути різнобічний  і гармонійний розвиток всіх природних  сил і здібностей дитини.  

На основі принципу природовідповідності Песталоцці розробив теорію елементарної освіти. Він виділив три найпростіші  елементи, з яких повинно починатися будь-яке навчання: число (одиниця), форма (пряма лінія), слово (звук). Елементарне  навчання у нього зводилось, передусім, до вміння вимірювати, рахувати, володіти мовою. Свій елементарний метод Песталоцці розповсюдив на всі сторони виховання  дитини.  

Він був  першим з педагогів, хто диференціював  змістову і розвивальну сторони  навчального процесу та запровадив ідею розвивального шкільного навчання. Надаючи великого значення оволодінню знаннями, він вважав, що воно повинно  підкорятися більш головному  розвитку здібностей дитини.  

Виходячи  із своїх загальнодидактичних положень, Песталоцці заснував методику початкового  навчання. Він відкинув книжне початкове  навчання, яке ґрунтується на запам’ятовуванні і переказуванні і вимагав, щоб  дитина з ранніх років сама вела спостереження і розвивала свої здібності.  

Можна впевнено констатувати, що до педагогіки Песталоцці прийшов від соціології і став засновником соціологічного напрямку в педагогіці. Він підходив до школи як соціального явища, що тісно пов’язане з політичним, економічним, культурним, морально-побутовим  життям народу. Він прагнув будувати таку школу, що відгукується на злободенні соціально-економічні, культурні, побутові потреби народних мас в умовах переходу на мануфактурний спосіб виробництва.  

Процес  виховання, на думку Песталоцці, процес не тільки суперечливий, але й цілісний. В романі “Лінгард і Гертруда”  він відзначає: “Виховання людини –  не що інше, як шліфування окремих ланок  одного загального ланцюга, що пов’язує все людство; що окремі ланки виймають, над ними мудрують, наче вони існують  самі собою, а не становлять частини  одного загального ланцюга .” (11, 280). Тут  Песталоцці розцінює виховний процес як єдиний ланцюг, ланки якого не можуть бути ізольовані одна від одної. Помилки виховання полягають  у тому, що ці ланки виймаються, думають  над їх вдосконаленням, покращенням  в ізольованому вигляді, приводять  їх до порядку лише із зовнішньої сторони  і забувають про їх внутрішню  єдність, органічний зв’язок.  

Кращим  середовищем виховання “людяності”  в дитині Песталоцці вважає соціальну  атмосферу сімейної любові.  

Песталоцці  – яскраво виражений представник  соціальної педагогіки, разом з тим  є пристрасним прихильником сімейного  виховання. Для Песталоцці ця суперечність усувається тим, що сім’я – це перший елементарний осередок соціального  виховання. При цьому Песталоцці справедливо підкреслює, що заклади  суспільного виховання ніколи не зможуть взяти на себе повністю всю  справу виховання і замінити собою  повністю сім’ю. Заміною сімейному  вихованню школи ніколи в житті  стати не можуть, вони можуть служити  світові як доповнення до такого виховання  і для заповнення його прогалин. 

4. П. Наторп як засновник соціальної педагогіки. Історичні аспекти виникнення терміну  

На початку XX ст. в педагогічній теорії і практиці гостро постала проблема демократизації освіти і наповнення її реальним змістом, що відповідає досягнутому рівню  культури. 3 ідеєю інтеграції виховних сил суспільства з метою поширення  просвіти серед народу, за всезагальну  педагогізацію громадськості виступив Пауль Наторп один із основоположників соціальної педагогіки. У 1899 році він  опублікував книгу "Соціальна  педагогіка”, яка була перекладена на багато мов світу. У ній він обґрунтував поняття “соціальна педагогіка”: “Людина стає “людиною” тільки в людському суспільстві. І навпаки: існує і розвивається людське суспільство виключно завдяки людській освіті її членів .  

Щоб втримати в пам’яті ці необхідні взаємостосунки між суспільством і освітою, ми використовуємо вираз “соціальна педагогіка”. Індивідуалістична  педагогіка рахувалась би тільки з  окремим індивідом і з індивідуальним впливом на нього, як засобом виховання  і освіти. Але будь-яке виховання  окремого індивіда іншим індивідом  повинно підкорятися незрівнянно  більш могутньому виховному впливу, який виявляє суспільне життя  на всіх, що беруть в ньому участь. Основні умови виховання індивіда перебувають в житті суспільства. Таким чином, індивідуалістична  педагогіка вимушена звертатись до соціальної педагогіки і тільки за участю останньої  може бути науково і практично  обґрунтована” (9, с.301).  

Концепцію соціальної педагогіки як галузі педагогічної науки розвивали з філософського  боку П. Барс та П. Наторп. Цей напрям ототожнили з теорією суспільного  виховання. Інший напрям емпіричний досить чітко виклав у своїй праці  П.Бергемен “Соціальна педагогіка, що спирається на досвід”. Він вказував на значний вплив оточуючого середовища на молодь і позашкільні виховні  заклади. Проте на перше місце  ставив родину. Він вважав, що школа  не може виконати свої функції, якщо при  місцевих владах не створити виховних рад з правом втручання у виховну  діяльність родин з метою захисту  прав дітей аж до позбавлення батьківських прав.  

Прийнято  вважати, що започаткував соціальну  педагогіку як окрему галузь знань, німецький  філософ, педагог Пауль Наторп, він  намагався визначити її суть, поняття, категорії. Сам термін “соціальна педагогіка”  ввів німець Ф.В.А.Дістервег реформатор народної освіти і творець нових  програм з підготовки вчителів, що викладені у праці “Посібник  до освіти німецьких вчителів”. Спираючись на педагогічні погляди Й.Г.Песталоцці, А.Дістервег вказував на роль освіти і школи у розвитку середовища та необхідність підготовки вчителя  до роботи у ньому. Соціальну педагогіку він називав “засобом діяльності вчителя у середовищі”. А.Дістервег стверджував, що саме вчителі несуть відповідальність за виховання в учнів соціальних умінь.  

За іншими літературними джерелами, першим, хто  використав цей термін, був К. Магер, який спеціально досліджував соціальні  аспекти освіти і виховання. Він  зазначав, що соціальна педагогіка це досить широке поняття, яке передбачає виховання суспільства в цілому.  

На початковій стадії розвитку соціальної педагогіки як теорії і методики виховної справи, вона скеровувалася на поширені кризові  явища бездомність дітей, дітей-сиріт, та ін., виконуючи функції соціальної роботи. Ця соціальна допомога включала в себе педагогічну частину у  випадках опіки над дітьми чи підлітками та виховний вплив на об’єкт турботи. Вважалося, що соціальна педагогіка повинна не лише задовольняти базові потреби, але й формувати відповідальність за своє життя, самостійність, вміння і  бажання діяти, вчитися навичкам життя у суспільстві.  
 

Висновок. 

Отже, на початку соціальна педагогіка займалася  насамперед сиротами, але охопила  інші верстви населення після  введення принципу обов’язковості освіти. На її розвиток вплинули культурні  зміни, їх доступність до поширення, поява мас-медіа. До виховних впливів  школи і родини додалося безліч інших  від бібліотеки до кінотеатрів, що є  типовою ознакою індустріалізованого  суспільства. З кінця XIX ст. соціальна  педагогіка розвивалася переважно  у руслі вирішення суто соціальних проблем періоду війн і дезорганізації суспільства.