Соціальна робота з наркозалежною молоддю

Метою медико-соціальної роботи є досягнення оптимально можливого рівня адаптації та функціонування осіб з фізичної, психічної та соціальної патологією. Як правило, такі особи опиняються у важкій життєвій ситуації. Об'єктом медико-соціальної роботи в наркології є різні контингенти осіб, що мають виражені медичні і соціальні проблеми, викликані зловживанням і залежністю від ПАР, які взаємно потенціюють один одного і їх рішення важко в обсязі односторонніх професійних заходів. Робота з такими контингентами однаково важка і малоефективна як для медичних працівників, так і для спеціалістів соціальних служб, оскільки вони неминуче виявляються перед колом проблем, що виходять за рамки їхньої професійної компетенції і перешкоджають успішної професійної діяльності.

Особливість соціальної роботи з наркозалежними полягає в тому, що як професійна діяльність вона формується на стику двох самостійних галузей - охорони здоров'я та соціального захисту населення. Вітчизняний і зарубіжний досвід показує, що, незважаючи на докладені координацію зусиль у допомозі особам, які мають як медичні, так і соціальні проблеми, реальна координація відомчих дій недостатньо ефективна. [20, с.308].

Оптимальна взаємодія виробляється лише після тривалої спільної роботи в суміжному секторі, після відповідної підготовки і вибору спеціальних форм роботи, які дозволяють об'єднати дії представників різних спеціальностей в особі нового фахівця з соціальної роботи, який отримав відповідну медичну (у нашому випадку наркологічну) спеціалізацію.

Медичні працівники на практиці змушені виконувати ряд функцій соціальних працівників - вітчизняні дипломовані фахівці з соціальної роботи з'явилися лише в останні роки і їх кількість незначна. У свою чергу, соціальні працівники у своїй діяльності дуже часто працюють з клієнтами, які страждають і фізичної патологією, тобто виступають і в ролі лікарів.

Щоб позначити місце медико-соціальної роботи серед суміжних видів діяльності, необхідно відзначити координуючу роль соціального працівника у вирішенні всього комплексу проблем клієнта, що опинився в складній життєвій ситуації і вимагає співучасті фахівців споріднених професій - лікарів, психологів, педагогів, і інших фахівців.

Таким чином, напрями діяльності фахівця із соціальної роботи в будь-якій сфері соціальної допомоги випливають з його основних функцій: діагностичної, прогностичної, правозахисної, організаційної, попереджувально - профілактичної, соціально-медичної.

Все більше число програм з реабілітації осіб, залежних від ПАР, розробляються і реалізуються на практиці при безпосередній участі фахівців з соціальної роботи, тому, діяльність фахівця з соціальної роботи в наркологічному закладі набуває все більш значущу роль.

Діяльність фахівця із соціальної роботи на медико-соціальному етапі допомоги наркоманам полягає в наступному:

-       вирішення організаційних та терапевтичних проблем у тісній взаємодії з медичним персоналом;

-       організація та участь в спеціальних психологічних тренінгах, що сприяють ранній реадаптації та реабілітації пацієнтів;

-       організація сімейної психотерапії та участь в ній;

-       організація та участь у різних програмах реабілітації і реадаптації пацієнтів.

Функції фахівців з соціальної роботи, займаються проблемами наркоманії, і обсяг знань, необхідних їм для ефективної діяльності, визначені посадовими обов'язками соціального працівника.

1. Спеціаліст із соціальної роботи визначає систему соціально - психологічних та соціально - правових відносин у сфері профілактики та лікування наркоманії.

2. В області профілактики: сприяє проведенню широкої інформаційно - просвітницької роботи з поданням наркоманії як хвороби, що має фізіологічні, психологічні та соціальні причини, прояви і наслідки.

3. В області лікування:

- встановлює первинний контакт з наркозалежним;

-  повідомляє клієнтам необхідну інформацію про хворобу, способи боротьби з нею, формує установки на лікування;

-  встановлює зв'язок клієнта з лікувальними програмами Центру і групами самодопомоги («Анонімні наркомани»);

-  здійснює соціально - психологічну допомогу членам сім'ї і близьким клієнта, встановлює їх зв'язок з лікувальними програмами для родичів і групами самодопомоги.

4. В області реабілітації: координує реабілітацію наркомана в сім'ї, допомагає у вирішенні соціальних проблем, співпрацюючи з державними, громадськими та приватними організаціями.

5. Спеціаліст повинен знати: постанови, розпорядження, накази вищестоящих органів, методичні та нормативні керівні матеріали з соціальної роботи в загальній і наркологічній практиці, сучасні методи допомоги наркологічним хворим та їх близьким, передовий вітчизняний та зарубіжний досвід роботи фахівців з соціальної роботи в сфері допомоги наркоманам. [17, с. 76].

Для соціальних працівників, які не мають медичної освіти в області роботи з наркоманами необхідні спеціальні знання про біо-психо-соціальної моделі хімічної залежності, про залежність і соціумі в мікро - і макропроявах, про моделі та принципи лікування наркотично залежних. Соціальний працівник повинен використовувати у своїй роботі знання про сім'ю та співзалежності, про особистісні, етнічні, соціальні і культурні фактори освіти та розвитку залежності, про СНІД та наркоманію, а також про профілактику залежності. Соціальний працівник повинен враховувати етичні особливості професійного консультування при роботі з оточенням, суспільством, ЗМІ, аналізувати результати роботи, мати навички їх статистичної обробки та ведення документації [14, с.125].

Фахівець, що бере участь у профілактичній роботі, повинен володіти психокорекційними технологіями, а також вміти терпляче завойовувати довіру клієнта.

             2.2 Форми та методи профілактики наркоманії

Профілактику будь-якого захворювання прийнято поділяти на первинну, вторинну й третинну. Первинна профілактика спрямована на попередження хвороб, вторинна - має на меті засоби стримувати темп розвитку хвороби і попереджувати ускладнення, а третинна - являє собою комплекс реабілітаційних впливів на хворих.

У підлітковій наркології первинна профілактика - це запобігання адиктивної (залежної від психоактивних речовин) поведінки підлітків. Вторинна - запобігання рецидивів після лікування ранніх форм  наркоманії. Третинна – реабілітація, в тяжких випадках кількаразових рецидивів і безуспішного лікування.

Міри первинної, превентивної профілактики спрямовані на підтримку й розвиток умов, що сприяють збереженню фізичного, особистісного й соціального здоров'я, на попередження несприятливого впливу факторів соціального й природного середовища. Якщо правоохоронним органам не вдається повністю збалансувати незаконний обіг наркотичних речовин, якщо наркотики, з різних причин, залишаються відносно доступними в підлітковому й молодіжному середовищі, то первинна профілактика здобуває вирішальне значення в порятунку кожного окремого підлітка й усього підростаючого покоління від смертельної небезпеки.

Ефективність первинної профілактики визначається двома критеріями: по-перше, масовістю; по-друге, особистісною спрямованістю.

Первинна профілактика повинна служити підвищенню наркостійкості підлітків і молоді. Наркостійкість кожної окремої людини прямо залежить від рівня розвитку його особистості, від його здатності суб’єктивно (відповідально) приймати рішення в умовах невизначеності й ризику.

Різноманіття підходів до профілактики наркоманії, що склалися до теперішнього часу в нашій країні й за кордоном, поділяються в такий спосіб:

Інформаційний підхід. Він заснований на поширенні інформації про наркотики. Прихильники цього підходу переконані, що знання про вживання психоактивних речовин та їхні наслідки стануть ефективним поштовхом для формування здорової поведінки й відмови від наркотиків.

Підхід, заснований на впливі соціальних факторів. Вживання наркотиків передбачає найважливішу роль соціального середовища в розвитку людини, що є джерелом зворотнього зв'язку для особистості,вона розглядається як система заохочень і покарань. У соціумі, насамперед, варто шукати передумови вживання наркотичних речовин самою особою. Найбільш вдалими варіантами цього підходу можна розглядати педагогічний і правоохоронний.

Педагогічний підхід пояснює ризик формування девіантної поведінки шкідливими звичками, педагогічною занедбаністю, вихованням у соціально неблагополучних сім'ях.

Правоохоронний підхід як основні ознаки ризику розглядає певні форми поведінки (азартні ігри, участь в асоціальних дитячих і підліткових групах). Профілактика  наркоманії  в рамках цього підходу спрямована, насамперед, на мікросоціум – сім'ю, підліткові компанії, шкільні колективи.

У рамках підходу формування життєвих звичок наркотична залежність розглядається як повчальна форма поведінки, що транслюється конкретною субкультурою. Предметом профілактики є підвищення в підлітків стійкості до різних соціальних впливів, у тому числі бажання спробувати наркотики.

Підхід, заснований на ефективному навчанні, розвитку емоційної сфери людини. Вважається, що вживання наркотиків, починають люди з недостатньо розвиненою емоційною сферою, що мають у структурі свого виховання так звану «заборону на емоції».

Особистісно-орієнтований підхід, відповідно до якого дитина не буде курити або вживати інші психоактивні речовини по внутрішньо особистісних мотивах.

Духовно - орієнтований підхід розуміє наркоманію як вираз кризи духовності в суспільстві. Ціль профілактики  наркоманії  - сформувати в підлітка моральну поведінку, систему цінностей, з якої наркотик був би виключений.

Представники дозвіллєвого (альтернативного) підходу вважають, що профілактика  наркоманії  полягає в розвитку альтернативної діяльності. Для цього необхідно розвивати такі соціальні програми, у яких підлітки могли б реалізовувати власні потреби в гострих відчуттях, прагнення до ризику, підвищену поведінкову активність.

Формування здорового способу життя. Основна ідея цього підходу - формування здорової особистості, яка має на меті здоровий життєвий стиль, що впливає не тільки на власне благополуччя, але й на сприятливій позитивній зміні середовища, соціальної й культурної ситуації.

Суть етно-культурного підходу полягає в тому, що  наркоманія  розглядається в контексті «кризи культури» й «кризи свідомості» на сучасному етапі культурно-історичного розвитку. Криза розуміється не як «тотальний занепад вимираючої цивілізації», а як сформована неузгодженість зовнішнього й внутрішнього середовища людини. [17, -207с.]

Кожний з підходів має свої можливості й обмеження. Ведучими профілактичних програм, як показує практика, є або педагоги, або соціологи, або лікарі, або навчені волонтери. Тому психологічні форми й методи роботи вони використовують тільки як допоміжні елементи.

Профілактика  наркоманії  повинна бути спрямована на сприяння у вирішенні протиріч, конфліктів дорослішання підлітків у період інтенсивного розвитку їхньої особистості.

З’ясовано, що для всіх наркоманів періоду дорослішання характерне переживання незадоволеності потреб у визнанні, у приналежності до значимої групи, у любові, повазі, що є для них першочергово-визначальними в даний момент. При цьому конкретний зміст потреб підлітком усвідомлюється недостатньо.

Первинна профілактика наркоманії – це створення певних умов для породження, підтримки і самовідтворення намагань. Намагання створюють умови для визнання підлітком себе як особистості, що виключає наркотики із засобів побудови своїх відносин із собою та світом. У цьому і є головна мета первинної профілактики. Плануючи первинну профілактику, важливо вирішити питання про те, що необхідно для того, щоб намагання «яке виникло одного разу», надалі «самовідтворювалося» й «самопідтримувалося».

На жаль, ні в сім'ї, ні в школі не вчать підлітка тому, як переборювати й вирішувати внутрішньо особистісні неузгодженості й протиріччя. Здоровий спосіб життя як панацея від всіх проблем у підлітковому віці актуально не залучається. Фізкультура й спорт, художня самодіяльність, цікаві екскурсії, книги, участь в олімпіадах, все, що прийнято називати зайнятістю підлітка, саме по собі не забезпечує йому психологічну стійкість до виникнення наркозалежності. Як показує практика, не забезпечують психологічний захист і харчові добавки, вітаміни, дієти. Навчання підлітків стратегіям поведінки, що переборює відносно життєво важливі проблеми орієнтується на когнітивні, раціональні «пригнічення» одних (негативних) спонукань іншими (позитивними з погляду вихователя). Однак результат такого навчання залишається для підлітка зовнішнім, не знаходить чуттєво-тілесного резонансу, а значить відчужується.

Отже, сприяючи підліткам у вирішенні їхніх завдань дорослішання, можна сформувати в них чуттєво-тілесну й індивідуально-психологічну стійкість до негативних залежностей. Вирішення завдань дорослішання – це узгодження суб'єктивних (не об'єктивних) протиріч, тілесно представлених в особистості. Конструктивний дозвіл цих протиріч переживається як відкриття в собі нових, надлишкових можливостей при зовнішній і внутрішній фіксації психічного стану суб'єкта «Я - МОЖУ!» переважаючого дефіцитний стан «Я -ХОЧУ» [2, с.213]