Прибуток підприємства та шляхи його підвищення» у вищій школі

     В умовах ринкових відносин велике значення має обґрунтування співвідношень  у спрямуванні прибутку на цілі виробничо-технічного та соціального розвитку підприємства, формування фінансового резерву, на виплати засновникам (власникам), дивіденди акціонерам тощо.

     На  рис. 4. 2  подано схему напрямів можливого  використання прибутку, що залишається  в розпорядженні підприємства після сплати податків

     

       

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Рис. 4. 2. Схема розподілу чистого прибутку підприємства 
 

     Питання 3. Методи аналізу прибутку підприємства

     Планування, прогнозування отримання прибутку суб'єктам господарювання необхідне  для складання поточних і перспективних фінансових планів. Визначення суми прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг) має деякі особливості залежно від сфери діяльності суб'єкта господарювання: виробничої сфери, торгівлі, сфери послуг.

     На  підприємствах виробничої сфери можуть бути застосовані три методи розрахунку прибутку від реалізації продукції: прямого розрахунку, за показниками витрат на одну гривню продукції, економічний (аналітичний) метод.

     Метод прямого розрахунку. Прибуток розраховується за окремими видами продукції, що виробляються і реалізуються. Для розрахунку необхідні такі вихідні дані:

1. Перелік і кількість продукції відповідної номенклатури (асортименту), що планується до виробництва і реалізації.
2. Собівартість одиниці продукції.
3. Ціна одиниці продукції (ціна виробника).

     Розрахунок  прибутку на основі показника витрат на 1 грн. продукції. Це укрупнений метод. Може застосовуватись по підприємству в цілому за розрахунку прибутку від  випуску, реалізації всієї продукції. Передбачається використання даних про виробничі витрати, реалізацію продукції за попередній період, а також очікувану їх зміну, що прогнозується в наступному періоді. За цього методу розрахунку також бракує можливості визначити вплив окремих чинників на обсяг прибутку, його зміну [21,с. 316].

     Економічний (аналітичний) метод. Може використовуватися  для розрахунку прибутку від випуску (реалізації) продукції. Він відрізняється  від уже розглянутих методів  розрахунку прибутку тим, що дає змогу  визначити не тільки загальну суму прибутку, але також і вплив на неї зміни окремих чинників: обсягу виробництва (реалізації) продукції; собівартості продукції; рівня оптових цін і рентабельності продукції, асортименту та якості продукції.

     Для розширення конкретних задач аналізу  прибутку, застосовується цілий ряд спеціальних систем і методів аналізу, що дозволяють отримати кількісну оцінку окремих аспектів його формування, розподілу та використання. В практиці управління прибутком розрізняють наступні основні системи і методи проведення аналізу управління прибутком:

1. Горизонтальний (або трендовий) аналіз прибутку. Базується на вивченні динаміки окремих його показників в часі. В процесі використання цього методу розраховуються темпи росту окремих видів прибутку, визначаються загальні тенденції його зміни.
2. Вертикальний (структурний) аналіз прибутку. Базується на структурному розподілі агрегованих показників його формування, розподілу й використання. В процесі цього аналізу розраховується питома вага окремих структурних складових агрегованого показника прибутку.
3. Порівняльний аналіз прибутку базується на співставленні значень окремих груп аналогічних його показників між собою. При використанні цього аналізу розраховуються розміри абсолютних і відносних відхилень порівнюваних показників.
4. Аналіз коефіцієнтів (R-аналіз) базується на розрахунку відношень різних абсолютних показників між собою. В процесі використання цієї системи аналізу визначаються різноманітні показники, що характеризують окремі аспекти формування, розподілу й використання прибутку. Найбільш поширеними є наступні системи аналітичних коефіцієнтів:

• коефіцієнти рентабельності.

     Рентабельність  активів  характеризує ефективність використання всього майна підприємства та обчислюється за формулою:

           Rак =   * 100, (4.7)

     де: Пзаг – загальний прибуток підприємства, тис. грн.;

     Пч  – чистий прибуток підприємства, тис. грн.;

     ОФ – загальна вартість основних фондів підприємства, тис. грн.;

     ОК – сума обігових коштів підприємства, тис. грн.

     Рентабельність  власного капіталу характеризує ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

           Rвл. кап. = * 100, (4.8)

     де: ВК – власний капітал підприємства, тис. грн.

     Рентабельність  акціонерного капіталу свідчить про  верхню межу дивідендів на акції та обчислюється так:

           Rак = * 100, (4.9)

     де: Кст – статутний капітал підприємства, тис. грн.

     Рентабельність  продукції характеризує ефективність витрт на її виробництво і збут і визначається за формулою:

           Rпр.заг. = * 100, (4.10)

     де: Rпр.заг. – загальна рентабельність продукції, %;

     Св – виробнича собівартість продукції, тис. грн.;

     Ав – адміністративні витрати, тис. грн.;

     Взб – витрати на збут продукції, тис. грн.

     Рентабельність  конкретного виду продукції розраховується за формулою:

           Rпрод. = , (4.11)

     де: Под – прибуток на одиницю продукції, грн.;

     Св – виробнича собівартість одиниці продукції, грн.;

     Ав  – адміністративні витрати на одиницю продукції, грн.;

     Взб – витрати на збут, грн.

• Коефіцієнти ефективності розподілу прибутку. Основною метою розрахунку та використання цієї системи коефіцієнтів є визначення ступеню оптимальності розподілу й використання отриманого підприємством прибутку.

     До  загальної оцінки ефективності розподілу  прибутку використовуються наступні основні  показники:

     Коефіцієнт  незалежності. Показує ступінь незалежності підприємства від зовнішніх джерел фінансування. Нормативне значення 0,5:

           Кнез = ВК / К, (4.12)

     де: Кнез – коефіцієнт незалежності;

     ВК  – сума власного капіталу підприємства;

     К – загальна сума капіталу, що використовує підприємство (баланс).

     Коефіцієнт  фінансової стійкості. Характеризує ступінь  фінансової стійкості підприємства, нормативне значення 0,7:

           Кфін.стійк = (ВК + ДЗ) / К, (4.13)

     де: Кфін.стійк – коефіцієнт фінансової стійкості;

     ДЗ  – довгострокові зобов’язання підприємства;

     Коефіцієнт ділової активності (оборотності активів). Цей показник розраховується за формулою:

           Кділ.акт = ЧД / Асер, (4.14)

     де: Кділ.акт – коефіцієнт ділової активності (оборотності активів);

     ЧД  – сума чистого доходу підприємства;

     Асер – середньорічна вартість активів підприємства.

     Коефіцієнт  покриття (загальної ліквідності). Показує  здатність підприємства покрити  оборотними активами поточні зобов’язання. Нормативне значення 2 – 2,5:

           Кпокр = ОА / ПЗ, (4.15)

     де: Кпокр – коефіцієнт покриття;

     ОА  – оборотні активи підприємства;

     ПЗ  – поточні зобов’язання.

     Коефіцієнт  участі власних оборотних коштів і довгострокових зобов’язань в запасах і витратах. Показує яка частина оборотних активів покривається за рахунок власного капіталу і довгострокових зобов’язань, нормативне значення > 0:

           ВОК = ВК – НеобА, (4.16)

     де:  ВОК – власний оборотний капітал;

     ОА  – оборотні активи підприємства.

           Куч = (ВОК + ДЗ) / ОА, (4.17)

     де:  Куч - коефіцієнт участі власних оборотних коштів і довгострокових зобов’язань в запасах і витратах;

     ДЗ  – довгострокові зобов’язання підприємства.

     Належне проведення аналізу прибутку дозволяє попередити можливе банкрутство, визначити  резерви збільшення суми прибутку і  підвищити рентабельність підприємства.

     Резерви збільшення суми прибутку визначають за кожним видом товарної продукції. Основними їхніми джерелами є збільшення обсягу реалізації продукції, зниження її собівартості, підвищення якості товарної продукції, пошук вигідніших ринків збуту, підвищення цін на продукцію, реалізація за більш оптимальні строки.  

4.2 Методика викладання практичних занять

Значне  місце в системі підготовки фахівців посідають практичні заняття. Головне  їх завдання — закріплення, переведення  у довготривалу пам'ять теоретичних  знань, формування навичок і вмінь  з тієї чи тієї навчальної дисципліни, оволодіння апаратом наукових досліджень.

Практичне заняття (лат. praktikos — діяльний) —  форма навчального заняття, під  час якої науково-педагогічний працівник  організовує для студентів аналіз окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує навички і вміння їх практичного застосування, через індивідуальне виконання відповідно сформульованих завдань.

Цю форму  занять проводять у лабораторіях або аудиторіях, обладнаних необхідними  технічними засобами навчання, обчислювальною технікою.

Науково-педагогічний працівник, якому доручено практичні  заняття заняття, за погодженням  із лектором навчальної дисципліни завчасно готує необхідний методичний матеріал — тести для виявлення рівня  оволодіння відповідними теоретичними положеннями, набір завдань різного ступеня складності.

Основні завдання практичних занять:

■ поглиблення  та уточнення знань, здобутих на лекціях  і в процесі самостійної роботи;

■ формування інтелектуальних навичок і вмінь  планування, аналізу й узагальнень, опанування навичок організації професійної діяльності;

■ накопичення  первинного досвіду організації  виробництва та технікою управління ним;

■ оволодіння початковими навичками керівництва, менеджменту та самоменеджменту.

Структура практичного заняття: попередній контроль знань, навичок і вмінь студентів; формулювання загальної проблеми та її обговорення за участю студентів; розв'язування завдань та їх обговорення; розв'язування контрольних завдань, їх перевірка й оцінювання. Оцінки за окремі практичні заняття враховують, виставляючи підсумкову оцінку з відповідної навчальної дисципліни.