Покрова до вінця веде

14.10.2011

9 клас

Заліковий виховний захід 

Тема:                                  Покрова до вінця веде 

Мета: ознайомити учнів з особливістю свята Покрови Пресвятої Богородиці;

            розвивати творчі здібності учнів,  навички декламації, інсценування;

            виховувати почуття національної  свідомості, власної причетності  до            

            культурних надбань свого народу, любов до рідної землі, її  традицій,

            вірувань.

Обладнання: декорація української хати у приміщенні шкільного етнографічного музею (стіл, лави, макет печі). 

Хід роботи

1-й  учень.

Молитвою тебе вітаєм, мати.

Царице світу, неба і землі,

Пречиста Діво, радуйся, Маріє,

Твій світлий  образ на небеснім тлі

Чудесною появою зоріє.

Твій постамент  — землі камінний

гльоб,

Стоїш на нім, мов  статуя осяйна,

І усміх Твій, найкраща із оздоб,

Горить, мов ласки  незбагненна тайна.

А за тобою світлий  сонця диск

Тебе освітлює згори і знизу,

Тобі дарує  свій промінний блиск,

Тебе вдягає в золотисту ризу.

Дванадцять зір, блискучих і ясних

Короною чоло твоє вінчають,

І тихе сяйво  сіється від них

На Божий світ у радості й відчаю.

У тебе під стопою злющий гад,

Розтоптаний, без  їжі і без сили,—

Ти вбила гріх, і зла пекельний чад

Уже не труїть серце  помертвіле.

І ми, задивлені  у образ твій.

Молитвою Тебе вітаєм, Мати.

Прийми цей  дар ласкавості своїй.

Бо кращого  тобі не можем дати. 

Ведучий. Доброго дня всім!

Ведуча. Ось і знову ступила на наш поріг золоточола осінь. Свічками запалахкотіли берези, вбралися в золоті шати красені-клени, а осокори вже скинули своє золотисте вбрання. Тихі, мрійливі, зажурені стоять ці осінні дні Земля переливається усіма відтінками золота, а над нею – синє, чисте, бездонне небо. І здається, ніби це знову, вже вкотре, прийшла своїх молитвах до нас Прекрасна Діва Марія і знову розкинула над нами свій небесно-синій покров. І здається, що ввібрала ця осінь всю красу, всю непорочність, все щастя і горе Тієї, яка, незважаючи на все заподіяне їй людьми лихо, стала їх найпершою захисницею, Тією, до кого ми звертаємось у своїх молитвах.

Ведучий. Осінь. Пора радості та смутку, пора спокою і тривог, найбагатша, найщедріша пора. Можливо, саме тому так багато свят на честь Богородиці восени.

       За народним календарем у жовтні  закінчувалась осінь, і тому  він був перехідним від осені  до зими. Початком зими в українському  селі вважалось свято Покрови, яке відзначається на честь події, що відбулася цього дня у Візантії в Х столітті. 

1-ша  учениця. Царгород, столицю Візантії оточили араби. У храмі святої Богородиці на Влахернах, де переховувалися її ризи, правилася всеношна. Серед парафіян ревно молився Андрій Юродивий. Здавалося, становище захисників міста було безнадійне, якби не сталося чудо. Вранці він побачив на небі над містом Матір Божу із сонмом святих. Богородиця опустила додолу омфор (покривало у вигляді широкого шарфа, котрий звичайно жінки носили навколо шиї) й накрила ним християн. З небесною підтримкою, греки-християни перемогли сарацинців. 

2-га  учениця. Дослідники вважають, що культ Покрови – покровительки й заступниці – сформувався на основі давніх культів слов’ян-язичників на честь жіночого божества продовження роду (Лади, Живи). Відгомін цього культу добре простежується в дівочих заклинаннях-молитвах: 

Свята Покрівонько,

Покрий мою  голівоньку

Оцею осінню.

Хоч і драною хустиною,

Аби з хорошою  людиною,

Щоб із сторони,

Щоб свекорко, як батенько,

До мене були.

Свекрівонька, як матінка,

Мене прийняли.

Щоб діверки  та зовиці,

Мов братики  і сестриці,

До мене були.

Щоб ділечко  поробила,

Чужій сім’ї догодила,

Всім мила була,

Не лаяна і  не бита,

Нагодована і  вкрита

Спатоньки лягла. 

Ведучий. З Покровою наставав час сватань та одружень.

Ведуча. А от як в Україні відбувалося сватання. 

Ведучі  залишають зал.

Далі  відбувається інсценізація уривка п’єси Г. Ф. Квітки-

Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».

Звучить весела українська музика.

До  залу входить Стецько. 

Стецько. Оце ж увечері й старостів пришлемо. Чи присилать?

Уляна. Аякже! Присилай, присилай. (У бік.) Побачиш, якого облизня піймають.

Стецько. А піч колупатимеш?

Уляна. Як-то вже не колупатиму? Отак усю поковиряю. (Щипає його за боки.)

Стецько. (видирається, сміється). Бач, яка жартівлива! Зачим так робити?

Уляна. Затим, що я тебе шаную (тихо), як ту собаку рудую!

Стецько. Ну кажи ж ти мені: як ми оженимось. То що будемо робити? Га? Кажи, кажи.

Уляна. Ти знаєш, а я не знаю.

Стецько. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?

Уляна. Та не знаю. Ну тебе зовсім.

Стецько. (сміючись). Еге! Так я тобі усе розкажу: нігде правди діти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Сміється.) Напечемо коржів, зомнемо маку, та намішаємо з медом, та й посідаємо, та й їстимемо. І не мудро скажеш? (Побачивши у неї нову хустку) А що то в тебе? Хустка? Чи не мені то?

Уляна. Кому ж, як не тобі, мій вороне чорнесенький! (Тихо) Твоїй пиці вона і пристала.

Стецько. А ке сюди, я приміряю.

Уляна. Та нехай же увечері, сама тобі почеплю (тихо), що і у двері не потовпишся.

Стецько. Що то, мабуть,гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно, жонатому; що усі ж то, усі, куди оком закинеш, усі женються. Будеш же мені головоньку мити і голубити?

Уляна. Змию, змию (тихо), що тебе і чорт не пізна. Цур вже йому! Прожену його відсіля та й втечу додому. (До Стецька) А приголублю ось так: ось ходи сюди. 

Стецько збирається підійти  до Уляни, раптом до залу входить Олексій. 

Олексій. (стає між ними). Здорова, Уляно! Нехай тобі Бог помага!

Уляна. (кидається до нього). А, мій Олексієчку! Де ти узявся? Я на тебе цілий день чекала.

Олексій. Дурний, що і прийшов, не чув би об своїм нещасті.

Уляна. Ох, мені лихо! А що там за нещастя?

Олексій. Здоров, Стецько! Поздоровляю тебе засватавшись!

Стецько. (поважно). Спасибі.

Олексій. Так оце увечері до Уляни і за рушниками пришлеш?

Стецько. Пришлемо.

Олексій. Боже ж вам помагай! (Повільно іде.)

Стецько. Спасибі.

Уляна. Прощай, Уляно!

Стецько. Іди здоров!

Стецько. (у бік). О батечки! Що мені робити? Він нічого не зна, та й сердиться й утіка. Як би його зупинити? Олексію, чого-бо ти сердишся? 

У цей час чути голос  Одарки. 

Одарка. (гукає). Уляно, Уляно! А іди обідати!

Уляна. Зараз, мамо, прийду.

Одарка. Коли Стецько тут, клич і його.

Стецько. Ось-осьдечки я. Обідати? Зараз. Що то вже я люблю обідати! Я б вдень і вночі усе б обідав. (Залишає зал)

Олексій. Що, Уляно, чула? От за якого дурня ідеш!

Уляна. Чи я ж сама за нього іду, чи що?

Олексій. А як же? Коли і за рушниками веліла прислати? Я сам чув.

Уляна. Не моя воленька: мати силує!

Олексій. Ти ж їй казала, що мене любиш?

Уляна. Казала усе: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й ні за кого не піду; так і говорити не дає. (Рішуче) Та вже на все піду, а за Стецьком не буду!

Олексiй обіймає Уляну, вони залишають зал.

Звучить музика. До залу вбігає танцювальний гурт, виконує український народний танець.

У цей час до залу заносять стіл, лаву, макет neчi, створюють декорацію украшської хати. До хати входять Одарка, Пpoкin та Уляна. Одарка з Прокопом сідають за стіл, Уляна зупиняється біля neчi. Чути стукіт у двері. Це прийшли старости. 

Прокіп. (голосно). Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо до господи; а коли так co6i, то вибачайте.

До  хати входять Скорик, Тимиш та Стецько.

С к о р и к тримає паляницю. За старостами до хати входить О л е к с i й, стає осторонь.

Прокіп. (поважно). А що ви за люди i вщкшя Бог пришс?

Скорик. Преждє усєво позвольте во фрунт стать i без темпов вам честь отдать, а просто покланитца i добрим словом прислужитца. (Подає Прокопу паляницю.)

Прокіп. (приймає паляницю, кладе її на стіл). Хліб святий приньмаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша piч не до діла, то не треба i вас, i вашого хліба. Сідайте, люди добрі; може, здалека ідете? (Старости сідаютъ, саджаютъ поруч iз собою Стецъка.) А відкіля ви, панове, з якої землі?

Скорик. Ми з землі дальної. Кали слихали, аж з Франції.

Стецько. Вже й видно москаль, зараз i збрехав. Ми притьмом з-за Харкова. (Тимиш стримує Стецъка.)

Скорик. Нет, ми прахадяща, партийонна каманда. А вот з нами какая гисторія, просимо паслухать. Раз у прошлом у годі були ми у паході, у диком народi. А в одному городі как раз сидєл вот євтот (показує на Стецъка) дикой князь. Войсько єво штурмує, а он знай сабє бунтуєт, паднімаєт угору плечі i гаворит тікії речі: з городом вам атдамся за всєм, толькі патєштє меня тем, оддайте мінє али птицю, али чорную куницю, али красную дівицу, какую у вас iзбepy i до себе приведу. Вот ми как пашли шукати, тридцять гасударств прашли, а такова дива не нашли. I тут разом пала нам пароша...

Тимиш. Так-таки, так.

Стецько. Бов-бов-бов! То по москалевій брехні дзвонють. Яка літом пороша?

Скорик. Малчи, шпийон! Не дасть закону сповнить. Вот как пала пароша, i на пароші слєд увидали i слідіть стали. Наш дикой князь татчас па слєду взнал i как апеченой закричал: вот мая нi птиця, нi чорна куниця, а красная дівиця! Пайдьом єйо ськать i на нєйо пароль узять. Вот ми па слєду i пайшли, i да вашого дому прийшли. Тепер ми себе розсуждаем: певно, наша нi птиця, нi куниця, а красная дівиця у вас у xaтi, тут єйо i палучить желаєм.