Педагогічний портрет Євгена Гребінки

Звертається до цієї сторінки діяльності Є. Гребінки дослідниця його творчості Олена Пчілка: «Говорячи про Гребінку, – зазначає вона, – не можна минуть і його праці педагогічної. Учителюючи у Петербурзі, в кадетському корпусі, Гребінка відзначався простим, щирим поводінням з учнями й товаришами; подаючи своїм учням шкільну науку (руська мова й словесности),

Гребінка не заводив ніякої формалістики, дбав не лише про те, щоб  учні знали «букву» науки, а й про те, щоб вони розвивали й свою умислову здатність; часто давав їм писати «сочиненія», а в тім писанню бажав бачити їх вільну думку, подану в гарному вислові. Розбираючи ті «сочиненія», Гребінка не чіплявся до дрібниць, а брав на увагу зміст цілої праці й головні її прикмети, та обмірковував усе – разом з учнями, в класі; мову свою при тім пересипав властивим йому веселим гумором; отже, добродушне вказування якоїсь хиби в своєму писанні учень приймав до відома – без образи й гіркого почуття» [7].

Звернімо увагу на ту важливо  обставину, що в умовах миколаївської реакції дуже непросто було в навчальних закладах країни пропагувати передові думки свого часу, зокрема з питань літератури та методів її викладання, а також педагогіки. З цього погляду дуже показове свідчення сучасника і друга Є. Гребінки П. Єршова (автора популярної і нині казки «Коник-Горбоконик»), тоді викладача Тобольської гімназії: «У нас, братику, – писав він Гребінці, – така суворість, що викладачу не вільно мати власну думку, інакше назвуть мало не бунтівником» [11, с. 73]. Все ж Є. Гребінка завдяки своїй енциклопедичній освіті та начитаності, знанню сучасності, перебуванню в оточенні прогресивних діячів науки і культури, сформувався як передовий педагог. Яскравим

підтвердженням цього  є мемуари його колишнього учня у  Другому кадетському корпусі О. Сурожевського, який опублікував на сторінках «Исторического вестника» спогади про свого вчителя. «Пригадую, читаючи твір Потоцього 2-го, – згадує мемуарист, – він

(Гребінка – О.М.) натрапив на таку фразу: описувалося наше гуляння на березі річки Жданівки. Потоцький писав: «Незворушна тиша панувала всюди, вітерець злегка обдував наші вдоволені обличчя… і лише корова, сумно задумавшись, жувала біля паркану сіно… Ну, а скажіть мені, пане Потоцький, чому вона задумалася, та ще й сумно? – запитував Гребінка. – Ось і не знаєте! Та тому вона сумно задумалась, – повторював він, – що, ймовірно, або сіна було мало, або сіно було поганим.

Загальний регіт вторував цим словам, сам Гребінка був дуже задоволений і добродушно посміхався. Ось подібного роду зауваження завжди робив Гребінка під час розбору наших творів» [9, c. 818–819].

У своїх спогадах О. Сурожевський подає словесний портрет Є. Гребінки: був він «більш ніж середнього зросту, пропорційної статури, не огрядний, але й не худий, тримався прямо», «завжди був одягнутий, як франт; густе волосся його було закинуте назад, без хохла, що був тоді в моді. Від проділу, часто недбалого, волосся прямо спускалося на вилиці і не заверталося на лоб, що теж тоді було модно»; «ми, кадети, завжди милувалися блискучими чобітьми Гребінки, що вузько обтягували його ноги...» [9, с. 816]. Як бачимо, Є. Гребінка на сторінках «Исторического вестника» постає насамперед людиною, комунікабельною, веселою і життєрадісною. О.Сурожевський згадує його не як письменника, а як людину, яка навчала його грамотності, запрошувала до себе додому – на літературні вечори – своїх учнів, кадетів [9, с. 828].

У викладання словесності  Є. Гребінка вносив багато творчого елементу, привчаючи своїх учнів складати експромти, писати твори на теми з повсякденного життя, описувати власні спостереження. Гребінка-вчитель докладно аналізував учнівські твори, навчаючи вихованців висловлювати свої думки чітко, простою мовою, без прикрас та словесних штампів, які затуманювали думку.

Спеціальних досліджень на педагогічні теми Є. Гребінка не писав. Але свої думки з питань навчання і виховання він висловив у літературній творчості, неодноразово повертаючись до цієї проблеми в художніх образах; у своїх творах він критично подав форми та методи, а також моральні засади виховання молоді в царській Росії, – і в сім'ї, і за допомогою домашніх учителів, і в державних навчальних закладах, і в приватних пансіонах тощо.

Як педагог, просвітитель та людина виключно гуманна, він вірив, що вихованням, освітою, які вважав великою рушійною силою, можна з часом удосконалити суспільство. Роботу педагога Є. Гребінка вважав не лише своїм святим обов'язком перед суспільством, але й взагалі обов'язком кожної культурної, чесної та освіченої людини. Коли молодий герой його повісті «Записки студента» приїздить до Петербурга і підшукує собі службу, яка його задовольняла б усебічно, він зупиняє свій вибір на педагогічній діяльності.

Роздуми його оптимістично-піднесені: «...стану передавать свои знания молодым людям. Мне кажется, нет святее этой обязанности...» [1 (2, с. 155)].

Він висловлює власний  погляд на науку, виступає проти загальнопоширеної  тоді

школи зубріння, мріє зігріти  душі своїх вихованців гарячою любов'ю  до високого, благородного і прекрасного в житті: «Я понимаю науку не как сухое собрание правил, которое должен задолбить себе в голову бедный ученик, нет, наука, по-моему, есть известная форма, посредством которой мы передаем молодым умам живую идею, обогащая ум знанием и вместе согревая душу любовью к прекрасному, высокому...»[1(2,с.155)].

Простежимо на прикладах  з творів Є. Гребінки, як його педагогічні  ідеї втілюються в художній творчості. Прикро, але доводиться констатувати, що багато цих, часом не дуже оптимістичних, ідей, поглядів, думок продовжують бути актуальними і нині.

Зважаючи на те, що вчитель  є ключовою особою в процесі виховання, письменник велику увагу віддав проблемі вчителя. На сторінках його творів знайшли свою характеристику різні педагоги. У повісті «Приключения синей ассигнации» Є. Гребінка аналізує, чому з навчальних закладів країни виходять аморальні шахраюваті нероби, подібні до вигнаного з полку Подмьоткіна. Саме тут, як показує письменник, учні з наказу батьків привчаються давати хабарі власникові навчального закладу [1 (5, с. 101)]. Виховання школярів довірене

чужоземцеві, який майже  не знає рідної мови дітей, не має елементарного уявлення про методику викладання свого предмета, не любить своїх вихованців і не хоче помічати, що на його уроках вони куняють або завзято грають в карти на гроші. Побачивши в руках своїх учнів асигнацію, вчитель швидко її схоплює, «как ястреб хватает в поле слабого, беззащитного жаворонка», і ховає у кишеню. Нещасна асигнація, наділена автором здатністю критично оцінювати все бачене, скаржиться: «Бывала я в сундуке скупца, в ящике целовальника, в разных бумажниках и карманах, но нигде мне не случалось испытывать такой страшной, безотрадной, отчаянной темноты, как в кармане просветителяь юношества. Не знаю, из чего сшит был этот карман, но он не пропускал ни

малейшего луча света; мало этого, даже сторонние речи почти  в нём не были слышны... Я думала, что умру с тоски, лежа в этом тёмном кармане» [1 (5, с.103)].

До якого морального падіння  дійдуть школярі під проводом подібних учителів? Мало того, що уроки цього педагога закінчуються «шиканьем, свистом и разными возгласами» вихованців, але й ревізованим грошам вчитель одразу ж знаходить застосування, віддавши їх шевцеві за дві пари підметок.

Причина такої заборгованості вчителя полягає в тому, що бідолашний «спрягатель глагола» «одних сапогов износил на все жалованье». Щоправда, письменник довів, що вчитель нікчемний, але й бути вчителем у царській Росії, як показано в творі, це значить приректи себе на жебрацьке існування. Недарма письменник у цій повісті неодноразово до слова вчитель додає епітет «нищий». Учитель, показує Є. Гребінка, не може нормально працювати, він позбавлений необхідних засобів до життя та умов для своєї роботи.

Обурюючись системою нагляду  за діяльністю навчальних закладів миколаївської епохи, коли в них постійно збільшувалися штати чиновників, які наглядали за поведінкою учнів та вчителів, Є. Гребінка намагається виступити й проти цього ганебного прояву сваволі в країні і на сторінках підцензурних творів, користуючись своїм постійним прийомом езопівської мови з метою обминути цензуру, протестує проти того, що «всякая сволочь», буквально з вулиці, лізе в справи виховання та втручається в роботу педагога.

Тема виховання, обрана Є. Гребінкою, була в Росії надзвичайно актуальною вже в 30-і роки, а в 40-і роки ХІХ століття стає в центрі уваги демократичного суспільства. Тому невипадково педагог Є. Гребінка в своїй творчості так гостро поставив проблему виховання в сучасному суспільстві й особливо велику увагу приділив майбутнім громадянам – дітям. Крізь низку його творів проходить багато талановито відтворених образів дітей. Письменник майстерно привертає увагу читача до становища дітей

бідняцьких верств населення  розкішної царської столиці, підкреслюючи її соціальні контрасти. В повісті «Верное лекарство» подається такий епізод. Після описів бобрових комірів на шинелях блискучих офіцерів, розкішно вбраних жінок, старого в теплому сюртуку та хлопчика в хутряній шапці, зустрінутих героєм повісті на Невському проспекті холодного осіннього дня, письменник зі співчуттям змальовує образ бідного хлопчика. Біля крамничної вітрини, де виставлені художні вироби, збирається різна публіка. Не може відвернути очей від малюнків і босий хлопчик, який мерзне на холоді в

легенькому пістрьовому  халаті, але не відходить від вітрини: «...мальчик беспрестанно переменял ноги: подгибая одну, стоял, как журавль, потом становился на отогретую, а другую отогревал под халатом» [1 (2, с. 13)]. Дитина нічого навкруги не бачить, хоч поруч на Невському «...щегольские мундиры, удивительние бекеши», цілий натовп багатих людей, яким немає справи до роздягненої дитини. Так, у художніх образах письменник зумів підкреслити естетичні поривання бідняцької дитини, яка тягнеться до прекрасного, бо звичайний малюнок на тлі злиденного життя хлопця справді здається чудовим.

Педагогічна цінність творів письменника-педагога безсумнівна:

художніми засобами він намагається  формувати позитивні моральні якості

читача.

Як справжній досвідчений  педагог, Є. Гребінка постійно піклувався про майбутнє своєї сестри Людмили та молодших братів – Аполлона, Костянтина, Миколи і Михайла. Завдяки Євгену всі вони здобули освіту в Петербурзі. Так,Микола Гребінка (1819-1880), закінчивши Академію художеств, став художником-архітектором, академіком, міським архітектором Петербурга. Ставши фундатором масового будівництва, він багато зробив у цій новій галузі містобудування: побудував і перебудував понад сто будинків, храмів, які

зводились у період будівельного буму другої половини ХІХ ст. До нашого часу в Санкт-Петербурзі збереглося близько вісімдесяти споруд М. Гребінки [4]. В останні роки життя Є. Гребінка наполегливо працює на літературній ниві. Обсяг його літературної спадщини (понад 40 романів, повістей, оповідань, поезій, які стали народними, зокрема, «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Очи Черные», «Помню я ещё молодушкой была») промовисто свідчить про подвижництво й самовідданість письменника на терені літературної праці.

Зважмо, що в ці роки Є. Гребінці дедалі більше зусиль доводиться докладати, змагаючись із сухотами – недугою, що звела його зі світу. Немало енергії витрачає в цей час Є. Гребінка і на викладацьку працю. Добре усвідомлюючи роль і значення цієї грані життя суспільства, письменник з думкою про освіту для українського народу 17 травня 1847 р. відкриває в с.Рудки Лубенського повіту Полтавської губернії – тут був маєток штабс-капітана у відставці В. Ростенберга, батька дружини, Марії Василівни – парафіяльну

школу: винаймає для школи  будинок та забезпечує оплату праці  двох учителів: «Євгена Сиротенка й священика Василя Базилевського; у школі навчається 15 учнів» [10, с. 9]. Як бачимо, одна з останніх справ його життя безпосередньо стосується освіти.

Отже, підґрунтям педагогічного  таланту Є. Гребінки було родине виховання, навчання у Ніжинській гімназії вищих наук, найближче петербурзьке оточення, де знаходимо велику групу професійних викладачів різних навчальних закладів. Педагогічні здібності письменника яскраво виявилися не лише у процесі його вчителювання в навчальних закладах Петербурга, але й у художній творчості. Примітно, що початком творчого шляху

Є. Гребінки стало звернення  саме до жанру байки: в цьому відображується думка письменника про літературу як інститут виховання. Він був глибоко переконаний, що література здатна перетворювати людину, змінювати її на краще, апелюючи до її кращих якостей, її душі. У своїх байках, пройнятих просвітницьким духом, Є. Гребінка, визначаючи мораль, звертав увагу на суспільні пороки. Діючи у вигаданому, художньому просторі, він прагнув впливати і на простір соціальний, виправити таким чином наявні у ньому вади,втілити в життя мрії про суспільну гармонію. Цьому ж була підпорядкована і

його викладацька діяльність.

Література:

1. Гребінка, Є. П. Твори : В 5 т. / Упорядкування, підготовка текстів, вступна

стаття та примітки С. Д. Зубкова. – К. : Держлітвидав України, 1957.

2. Задорожна, Л. М. Євген Гребінка : Літературна постать / Л. М. Задорожна. –

К. : Твім інтер, 2000. – 160 с.

3. Косицин, А. А. Е. П. Гребёнка как литературный феномен : дис. ... канд.

филолог. наук : 10.01.01 / Косицин  Андрей Александрович. – Самара, 2010. –

242 с.

4. Лебединська, Т. Українська еліта Російської імперії / Т. Лебединська //

Українознавство. - 2007. - №4. - С. 58-60

5. Михайлов, М. Л. Є. П. Гребінка / М. Л. Михайлов // Хрестоматія критичних

матеріалів : посіб. для філолог. факультетів ун-тів та пед. ін-тів / Упоряд. С. М.