Лінгвістична система Вільгельма фон Гумбольдта

Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню  форми. Внутрішня форма мови —  це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими  засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення об’єкти візуються  в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється  та втілюється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої форми  кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі  граматичних категорій і в  неповторних структурах усіх мовних рівнів.

Внутрішня форма є головною в  мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від  іншої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості  національного світобачення. Поняття  внутрішньої форми згодом творчо використав український мовознавець  О. Потебня щодо слова. Під внутрішньою  формою він розумів відображені  в етимології слова певні ознаки.

У зв'язку із внутрішньою формою Гумбольдт  торкається проблеми значення й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як той предмет  був осмислений мовотворчим актом  у конкретний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. Так, у санскриті, де слона  називають то таким, який двічі п'є, то двозубим, то одноруким, кожен раз  розуміючи один і той самий  предмет, трьома номенами позначені  три різні поняття.

 

3. Звук як основа мовлення

Звукова форма є вираження, створюване мовою для нашого мислення. Поняття «творення», у власному розумінні  цього слова, можна застосувати  тільки до первісного зображення мови, однак про цей стан ми нічого не знаємо безпосередньо. Звукова форма  становить основну підвалину  відмінності мов. Не всі звуки  в кількісному відношенні,як і  в матеріальному, однакові. Голосні  звуки, наприклад, менш матеріальні, ніж  звуки приголосні. В. Гумбольдт називає  членороздільний звук основою мислення і матеріальним знаряддям дару слова.

Мова повністю грунтується на духовній стороні людини, отже, її дія тільки і потрібна для того, щоб крик тварини перетворити на членороздільний  звук. Призначення і здатність  звука — бути значущим, і не взагалі, а в розумінні, яке визначається деталями відображуваного мислення. Тільки це призначення і є сутністю членороздільного звука, і тільки воно відрізняє членороздільний звук від тваринного крику, з одного боку, і від музичного тону, з другого.

Будь-який звук має в  собі речового стільки, скільки потрібно, щоб стати доступним нашому слухові. Речовість цю (звук, що чуємо) можна  зовсім відокремити і представити  чисту артикуляцію звуків без  будь-якого звукового домішку.

Звук без шкоди для  своєї визначеності допускає безмежну кількість видозмін, які розпізнаються  нашим уявленням безпомилково. Звук є елементом мовлення. Чи будемо міркувати про мову, чи ні, за всіх обставин можна знайти в ній два начала, очевидно, відмінні одне від одного, а саме: звукову форму та її вживання для назв предметів і для зв'язку думок. Відмінність мов полягає власне у звуковій формі. Це пояснюється насамперед тим, що вона в різних мовах виникає по-різному, а також тим, що різною мірою сприяє або перешкоджає внутрішнім прагненням мови. «Здатність звуків,— писав В. Гумбольдт,— складати у своєму загальному підсумку чітку систему, тобто їхні особливі властивості, за якими кожний із них посідає місце в одній категорії з одним становить протилежність іншим. Ця здатність іде від самого способу їх [звуків.— Г. У.] утворення».

Поділ простого складу на приголосний  і голосний, якщо сприймати їх як самостійні звуки, є штучним. У звукових ланцюгах «чистих», «відрубних» звуків не буває. Процес взаємних впливів проймає  мовлення від початку до кінця, незалежно  від того, чи це є окремий склад, чи окреме слово, чи словосполучення, чи висловлення, чи цілий твір.

Досконалість мови щодо звуків залежить не стільки від чисельності  їх, скільки від обмеження.звуками, необхідними для мовлення, і належної рівноваги між ними.

Для того щоб увійти до складу мовлення, слова повинні позначати, крім самих предметів, ще їх стан, і  звуки, що позначають ці стани, можуть належати до форм самих слів.

В. Гумбольдт не заперечував  відповідності між звуком і значенням. Однак у цій відповідності  він не вбачав каузальних зв'язків. На його думку, їх можна «відгадувати відчуттям». «Сполученням звукової форми  з внутрішніми законами мови,—  писав він,— закінчується її (мови) утворення»*. Нерозривний зв'язок думки, органів мовлення і слуху в  мові ґрунтується на початковій будові людської природи. Чітка визначеність звука цілком необхідна розуму для  сприйняття предметів. При цьому  великі потенційні можливості звука  до видозміни не послаблюють уявлення людини про його варіантність. Навпаки, уявлення здатне розрізняти ці видозміни  без найменших помилок.

 

4. Слово як внутрішня форма  звука і поняття

Для В. Гумбольдта мовотворення знаходить своє остаточне завершення у формі слова, яка безпосередньо  пов'язана з поняттям. Вчений писав: «Слово є повністю дозрілі квіти  мови; у слові мова дає свій остаточний витвір». В. Гумбольдт характеризує з матеріалістичних позицій відношення слова до мислення. Він вважав, що розумова діяльність цілком духовна  і внутрішня, яка не залишає по собі ніякого сліду, за допомогою  слова перетворюється на об'єкт і  стає доступною відчуттям.

Нерозривний зв'язок думки, органів мовлення і слуху в  мові ґрунтується на початковій будові людської природи. Чітка визначеність звука цілком необхідна розуму для  сприймання предметів. У прагненні  людини підпорядкувати різноманітність  предметів ідеальній єдності  звуки служать їй представниками предметів. Слово є відбитком  не власне предмета, а породженого  ним у нашій душі образу. В мисленні суб'єктивна сила утворює собі предмет. Наші уявлення формуються не тільки сприйманням  у спосіб споглядання готових  предметів. З даними відчуттів неодмінно  проявиться внутрішня самостійна дія  розуму. Обсяг слова становить  межу, до якої поширюється самодіяльна  сила мови. За переконанням В. Гумбольдта, еволюція способу спілкування йшла не від елементів до структури  висловлення, а навпаки, від синтаксичної будови до її компонентів. «Не мовлення складається із слів, а навпаки, слова  походять з органічної сукупності мовлення».

Лінгвіст багато разів  звертається до питання про можливість виявлення причинних зв'язків  між словом і об'єктивно існуючою дійсністю, до питання про вмотивованість словоформи, про корелятивний характер звукових ланцюгів, вважаючи, що цього  пояснити не можна. «Яким чином,—  пише вчений,— зовнішні предмет  ти, що виражають усі наші почуття  і внутрішній рух душі, можуть виражатися в слові одним сприйманням  на слух, це в більшості випадків залишається не поясненим». Єдність  слова, його флексії і органічний склад висловлення не повинні  відокремлюватися одне від одного при  розгляді мови. Внутрішня єдність  слова має найширше або найвужче значення.

Єдність слова утворюється  з внутрішнього почуття мови стосовно до потреб розвитку думки і звука.

Слово не можна розглядати як щось закінчене. Воно навіть не має  в собі готового, замкнутого поняття, а тільки спонукає людину власним  розумом створювати поняття в  особливий спосіб. Називаючи самий  звичайний предмет, наприклад «кінь», всі ми розуміємо одну й ту саму тварину, але кожний з нас сполучає з цією назвою свою власну уяву, більш  чутливу або більш загальну, живу або бездушну у вигляді мертвого знака.

Уявлення, пробуджуване словом у різних людей, залежить від особливостей кожного з них, але всіма виражається  однією й тією самою словоформою, одними й тими самими звуковими комплексами. Кожне слово є знаком особливого поняття. Склад є звуковою єдністю, але він стає словом тільки тоді, коли одержує значення. Значення ж  ставить вимогу сполучити в одну одиницю кілька складів, з яких будується, як правило, словоформа. Отже, в слові  є подвійна єдність звука і  поняття. В силу цієї подвійної єдності  слова стають знаковими елементами мовлення. В мовленні склади не можуть виступати як автономні одиниці, оскільки вони не мають значення. Слова  є окремими предметами навколишнього  світу. Між словами і поняттями  завжди повинна бути відповідність. Природно, що споріднені поняття виражаються  спорідненими звуковими ланцюгами. Тільки слово може зробити поняття  окремою одиницею в потоці думок. Воно додає до поняття багато чого, що зумовлено лексико-семантичними актуалізаторами.

За допомогою слова  ідея набуває конкретності. Словом же вона скеровується і в певні  межі. Із звуків слова, його близькості до інших подібних за значенням слів, із того, що збереглося в ньому хоч  і такого, що переноситься на нові предмети, поняття, і з його побічних відношень  до відчуття і сприймання створюється  певне враження. Це враження стає звичним. Воно вносить новий момент в індивідуалізацію самого по собі менш певного, але більш  вільного поняття. З кожним позначуваним словом сполучаються все нові й нові почуття, невільно збуджені образи й  уявлення. Різні слова зберігають одне до одного відношення тією мірою, в якій вони впливають одне на одне. Слово, збуджуючи уявлення про предмет, викликає, правда, іноді малопомітно, сприймання, яке відповідає одночасно і своїй природі і природі предмета. Воно викликає також безперервний хід думок людини, який супроводжується такою ж безперервною послідовністю сприймань.

 

5. Відношення мови до мислення, поняття і предмета

Із взаємозумовленої залежності .думки і слова випливає, що мова є засобом перетворення суб'єктивного  в об'єктивне, засобом вираження  не тільки вже пізнаної дійсності, а  й пізнання раніше невідомої. Сукупність пізнаного є надбанням усіх мов  і незалежна від них.

У людей поєднується  духовне начало, тобто здатність  мислити, синтезувати думки, і суто фізичне — вміння членувати ціле за допомогою вимови, наголосу.

Уміння людини вимовляти звуки  може бути пояснено не тільки у фізичний спосіб. Лише сила розуму спроможна  розчленувати матеріальну природу  мови і виділити окремі звуки. При  виділенні, окремих звуків здійснюється процес, який можна назвати мовленевим членуванням. Словоформа як комплекс звуків повне значення одержує лише в  складі мовлення.

Поняття і звук, сполучаючись відповідним їх суті способом, є  мовленням, складниками якого є  слово.

Мова зображає не предмети, а завжди поняття про них. Ці поняття  утворюються розумом самостійно під час народження слова. Слово, яке називає поняття, не є представником  самого предмета, який впливає на почуття, але виражає суб'єктивний погляд на предмет у той або інший  момент. В. Гумбольдт вважав, що утворення  понять є дією, яка ніби передує  утворенню відповідного членороздільного звука. Виразити поняття означає  об'єднати дві речі, які ніколи не можуть перейти одна в одну.

 

 

Висновки

Німецький мовознавець, літературознавець, філософ і державний діяч В. Гумбольдт  посідає значне місце в історії  науки про мову. Із почуттям глибокої пошани говорив про нього Ф. Бопп; його учнями і послідовниками називали себе Август Потт, Гейман. Штейнталь, Георг Курціус, Август Шлейхер, Карл Фосслер і навіть такий учений, як Іван Бодуен де Куртене. На філософських та мовознавчих погля дах В. Гумбольдта прагнуть побудувати свої теорії мови такі сучасні мовознавці, як наприклад, Лео Вайсгербер. А Мейє в рецензії на одну працю Л. Вайсгербера, різко критикуючи його за спробу повернути мово знавство назад до Гумбольдта, писав: «Цей філософ не зробив нічого для прогресу науки про мову, як, наприклад, творець індоєвропей ської граматики і лінгвістики Бопп, і не створив школи, визначної цінними працями і численними учнями».

Така оцінка значення наукової діяльності, наукової мовознавчої спадщини В. Гумбольдта надто вже неточна: по-перше, В. Гумбольдт, за влучною характеристикою Олександра Потебні, стоїть на межі двох напрямів науки: він «геніальний передвісник нової теорії, що не зовсім звільнився від пут старої», тобто є вченим свого часу, своєї епохи, і, по-друге, В. Гумбольдт — палкий прихильник і захисник формованого порівняльно-історичного мовознавства, основоположник порівняльної граматики малайсько-полінезійських мов і основоположник нової галузі науки про мову — загального, теоретичного мовознавства.

В. Гумбольдт знав величезну  кількість мов, починаючи від  мови басків і кінчаючи мовами аборигенів Північної Америки і мовами малайсько-полінезійськими. Такий багатющий фактичний матеріал забезпечував широчінь мовознавчої  проблематики, лінгвістичних поглядів В. Гумбольдта, ґрунтовність, точність, проникливість його спостережень та висновків. Філософські ж переконання  В. Гумбольдта формувалися під впливом  класичної німецької філософії.

 

Література

 

1. Ковалик І. І. Самійленко С. П. Загальне мовознавство. – К. : Вища школа, 1985. – 209 с.
2. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник. Видання 2-ге, виправлене і доповнене: — К. : Видавничий центр «Академія», 2006. — 464с.
3. Семчинський С. В. Загальне мовознавство.— К. : Вища шк. Головне вид-во, 1988. — 328 с.
4. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. — К. : Вища шк. Головне вид-во, 1980. — 210 с.