Лінгвістична система Вільгельма фон Гумбольдта

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Глухівський національний педагогічний університет 

імені Олександра Довженка

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему: «Лінгвістична система Вільгельма фон Гумбольдта»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

підготувала магістрантка

філологічного факультету

групи 40-61 МУ

заочної форми  навчання

 Кульша  А.А.

 

 

Глухів 2012

 

Зміст

гумбольт мова звук слово

Вступ

1. Мова як діяльність  і національна свідомість

2. Внутрішня і зовнішня  форми мови

3. Звук як основа мовлення

4. Слово як внутрішня  форма звука і поняття

5. Відношення мови до  мислення, поняття і предмета

Висновки

Література

 

 

Вступ

В. Гумбольдт є засновником  загального мовознавства і водночас творцем теоретичних основ, на які  спираються всі ідеалістичні напрями  в науці про мову. Важко назвати  якогось іншого вченого, який міг  би порівнятися з ним глибиною і силою впливу на весь наступний  розвиток теоретичної лінгвістики. У сучасному зарубіжному мовознавстві помітне місце посідає так  зване неогумбольдтіанство. Багато проблем, поставлених В. Гумбольдтом, є об'єктом живих дискусій і  в наші дні.

Непослідовність, суперечливість поглядів В. Гумбольдта з ряду питань теоретичної лінгвістики (природа  і сутність мови, відношення мовної практики психічної індивідуальності до мови нації, тлумачення внутрішньої  форми слова) зумовлюють ідеалістичний  початок його філософії мови. Основний принцип його наукового аналізу  — послідовно орієнтуватися на вірогідні  факти,— а також глибина філософського  аналізу лінгвістичних феноменів  різних параметрів мови, широта інтерпретації  досліджуваних явищ мови. Праці вченого  пройняті науковим розумінням мови, її ролі у суспільному житті, корелятивного  характеру мови, зв'язку її з мисленням  і об'єктивно існуючою предметністю.

Непослідовність І. Канта, який суттєво вплинув на лінгвістичні погляди В. Гумбольдта, відбилася  на його філософії мови. Його перу належать такі праці: «Про виникнення граматичних  форм і їх вплив на розвиток ідей» (1822), «Про двоїну» (1827), «Про буквене  письмо і його зв'язок з будовою  мови» (1824), «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку» (1843), «Про зв'язок письма з мовою» (1836), «Про мову каві на острові Ява» (1836—1839). Для теоретичної лінгвістики  особливе значення має остання тритомна праця, зокрема перший том її, який має окрему назву «Про відмінність  будови людської мови і про вплив  цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду». Важливою в методологічному  відношенні є також праця «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку». В цих останніх двох працях В. Гумбольдт сформулював  своє розуміння лінгвістики, запропонував методику дослідження мовних фактів.

 

1. Мова як діяльність і національна  свідомість

В. Гумбольдт не тільки не заперечує, а й всіляко підкреслює ви значну роль особи, індивіда у творенні й розвиткові мови. Та з не меншою категоричністю він підкреслює, що мова не є довільним витвором окремої  людини, а належить завжди цілому народові, що у формуванні мови бере участь увесь  народ, що мова завжди розвивається тільки в суспільстві. Аналізуючи взаємозв'язки окремої особи, народу і мови, В. Гумбольдт  наголошує на тому, що мова підноситься  над окремими індивідами, що в кожну  хвилину мова належить і тому, хто  говорить, і тому, хто розуміє, бо ж обидва вони є представниками народу, що людина розуміє себе остільки, оскільки її слова зрозумілі іншим, що пізніші  покоління успадковують мову від  поколінь мину лих, що народ виражає  у мові думки і почуття. Мова за своєю будовою тотожна для  всіх людей: у ній так чудесно  поєднується індивідуальне і  загальне, що однаково правильно сказати: «Увесь рід людський говорить однією мовою, і кожна людина має свою мову» .

Мова як цілісна структура, її походження, перспективи розвитку, відношення до виникнення людини, до її еволюції —  всі ці та інші питання, на думку  В. Гумбольдта, є прямим об'єктом  теоретичного мовознавства. Є різні  тлумачення походження мови. Проте  свідомим творінням людського розуму пояснити її не можна. Людина, її природа  є основою виникнення мови. Вона безпосередньо закладена в людині. Мову не можна було б придумати, якби її образ не був закладений у людському  розумі. Людина може зрозуміти хоч  єдине слово як членороздільний  звук, який позначає поняття, всю мову повністю і в усіх її зв'язках  уже тому, що вона (мова) є внутрішньо притаманною суттю людської істини. «Людина,— наголошував Гумбольдт,—  є людиною тільки завдяки мові». Проте структура мови не лежить «мертвим вантажем», а стає законом, яким зумовлюється розумова діяльність людини. Перше-ліпше  слово є вже засобом визначення. Воно ж спричиняється до функціонування всієї мови, і хоча не належить до числа тих явищ, які не творяться  свідомо людським розумом, все ж  розум відіграє в ньому домінуючу  роль. Подібно до інстинкту тварин «мова є інтелектуальним інстинктом розуму». Процес діяльності розуму передбачає мову. Вони (розум і мова) тотожні й нерозлучні. Це дає змогу розглядати мову як діяльність, а не як закінчену справу. «Мова,— твердив В. Гумбольдт,— є не продукт діяльності (ergon), а діяльність (energeia)».

Стимулом, спонукою до виникнення мови була природа на первісному етапі  її розвитку. Одночасно з цим вона є результатом іншої форми  природи, тобто продуктом інтелектуально-фізіологічної  роботи. Суть появи мови полягає  в установленні системи безконечного числа взаємопов'язаних відношень  між її структурними компонентами. Виняткова роль у цьому належить найпростішим актам мислення, глибина  яких не доступна спостереженню, оскільки вони (акти мислення) необхідні для  розуміння і відновлення навіть поодиноких мовних елементів.

Заслуговує на увагу  помічений В. Гумбольдтом той  факт, що в процесі становлення  й розвитку мови, безвідносно до національної форми її виявлення, не засвідчено жодного випадку, коли б  її граматична будова перебувала у  процесі формування. «Ніколи,— підкреслює В. Гумбольдт,— жодна мова не була захоплена в момент становлення  її форм». Історична правильність цього  твердження може бути проілюстрована співвідношенням граматичної будови і діалектів народів початкових цивілізацій. На всіх етапах розвитку мова виявляє непослідовну тенденцію  до збереження у своїй структурі  цілісності, єдності всіх компонентів: матеріальних, формальних, ідеальних  тощо. Наприклад, висловлення, що грунтується  на сукупності граматичних форм, становить  закінчену єдність. В. Гумбольдт  зауважував: «Акту думки, в якому  створюється єдність поняття, відповідає єдність слова як чуттєвого знака, і обидві єдності повинні бути в мисленні і через посередництво  мовлення якнайбільше зближені одна з одною. Як розумовим аналізом здійснюється членування і виділення звуків у  вимові, так і навпаки — вимова повинна виявляти аналогічну дію  на матеріал думки і, переходячи від  одного нерозчленованого комплексу  до другого, через членування прокладе шлях до досягнення абсолютної єдності».

Філософська концепція  мови Гумбольдта визначається ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за якого вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв'язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та духовним життям.

Услід за Кантом Гумбольдт  розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й  розвивається за своїми законами. Застосовуючи це положення до визначення мови, він  пише: «Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно пов'язана  з людською духовною силою, так кожна  конкретна мова пов'язана з духом  народу — носія цієї мови. Мова —  це зовнішній вияв духа народу: «мова  народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Первинним є  дух народу: «[...] духовна сила є  найбільш життєвою і самостійною  першоосновою, а мова залежить від  неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відображає найсвоєрідніші й найтонші риси народного духа, проникає в  його таємниці.

Гумбольдт констатує нерозривність  понять «мова» і «народ», «мова» і  «культура». За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а  народ — це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна  від культури. Вона тісно пов'язана  з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мова закладена  в самій природі людини. Вона необхідна  для розвитку її духовних сил і  формування світогляду.

На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний  засіб вираження думки, Гумбольдт  доводить, що мова і мислення тісно  пов'язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мислення не просто залежить від  мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — органи оригінального мислення націй.

Мова є зовнішнім виразником народного духу, який В. Гумбольдт  ототожнює з народною мовою. Не віддаючи переваги в часі ні мові, ні духові, таємниця об'єднання яких не піддається поясненню, не доступна людській свідомості (кантіанська теорія «речі в собі»), В. Гумбольдт твердить, що реальною підставою для визначення початку розрізнення мов є дух народу. Мова є безперервною діяльністю духу.

Мова не становить довільного витвору окремої людини, а належить завжди всьому народові; наступні покоління  одержують її від поколінь попередніх. Мова завжди розвивається у співдружбі людей. Людина розуміє саму себе не інакше, як тільки шляхом переконання  у зрозумілості своїх слів для  іншого. Мова найтісніше переплітається з її носіями, з нацією, народом. Розвиток мови, за переконанням В. Гумбольдта, цілком залежить від дії в ній сили національного духу. Якщо мова у  своїй органічній тканині є витвором нації, то, не піднявшись до цього пункту в науці про мову, дослідник  не може остаточно розв'язати питань, які стосуються виникнення мов, внутрішнього життя їх, походження і основних відмінностей між ними. Зв'язок між  мовою й нацією В. Гумбольдт пояснює  у своїй основній теоретичній  праці так: «Оскільки форма мов  завжди обов'язково національна, то безпосередніми діячами у створенні їх бувають, певно, самі народи».

У кожного народу, не виключаючи найнеосвіченішого, як поняття, так  і мова — і в розглядуваному відношенні переважно — становлять своє особливе коло. Цим колом визначаються обрії спроможності народу до безмежного людського розвитку. З цього кола він може видобувати без стороннього  сприймання будь-яку частковість, властиву людській природі. У зв'язку з цим  у мові народу не можна вважати  чужим того, що при уважному її розгляді з цього боку може бути знайдено у власних її підвалинах ніби в  зародку. В. Гумбольдт пояснював  мову, її явища через призму сприймання законів діалектики. «Мову,— писав  він,— не можна уявляти раз  назавжди готовим матеріалом; її треба  уявляти такою, що вічно відновлюється  за певними законами».

Мовну діяльність, мову, її компоненти В. Гумбольдт розглядав  з погляду синтетичних процесів. З самих перших своїх елементів  мова складається в результаті синтетичної  діяльності в точному розумінні  цього слова: через цей синтез завжди утворюється щось нове, чого не було в жодній із з'єднуваних частин до сполучення їх. «Синтез,— робить висновок В. Гумбольдт,— досягається  тоді, коли вся будова звукової форми  і все внутрішнє утворення  змикається між собою за один прийом». Певного синтезу внутрішньої і зовнішньої сторони треба шукати не в окремих прикладах, а в утворенні і формі всієї мови.

 

2. Внутрішня і зовнішня форми мови

Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму  в мові. Для В. Гумбольдта мова не є простою аморфною масою. Вона складається  з форми і матерії.

Форма мови — це живий, індивідуальний намір народу діяти в утворенні  мови так або інакше своїм розумом  і почуттям. Але нам ця діяльність доступна не в безперервній цілісності внутрішнього прагнення, а тільки в  окремих її діях, і нашій цікавості  не залишається нічого іншого, як тільки помічати однакові риси а цих діях і об'єднувати їх в якесь ніби консервативне загальне поняття. Під  формою мови лінгвіст розуміє не так  звану граматичну форму, «Поняття форми  мови,— зауважує він,— поширюється  далі правил словосполучення і словотворення, якщо в цьому останньому вбачати  приєднання відомих логічних категорій  дії, субстанції, властивості і т. ін. до коренів і кореневих слів».

Отже, форма — це ієрархічна систематизація звуків, звукових ланцюгів за параметрами; наприклад, формою звука  є його компоненти, формою складу —  звуки, формою морфеми — склади, формою слова — морфеми тощо. Формі протистоїть зміст. Під  змістом мовознавець розуміє  матерію. Він зауважує: «Щоб знайти матерію форми мови, треба вийти  за її межі. В середині цих меж  можна приймати щось за матерію тільки відносно, наприклад іменники щодо відмін». Співвідношення форми і  матерії В. Гумбольдт розглядає  під кутом зору діалектичної відносності. Визнане в одному випадку за матерію, в другому треба буде вважати  формою. Слова, запозичені мовою, можуть бути матерією доти, доки не набудуть громадянства цієї мови. З цим останнім вони набувають  і форми. Так, слова попурі, мерсі, таксі, кіно тощо вживаються в українській  мові як безформні. Однак вони є безформними  не взагалі. У мовах, з яких запозичаються  такі слова, вони мають форму. Але  такі слова іншомовного походження, як опера, пальто» група і багато інших, набули форми української мови, переставши бути просто матеріалом. Загалом кажучи, в мові, безвідносно до національної форми її виявлення, безформної матерії не буває. «Справжня матерія мови,— писав В. Гумбольдт,— з одного боку — звук взагалі, з другого — сукупність чуттєвих вражень і мимовільних рухів духу, які передують утворенню поняття, що здійснюється вже за допомогою слова».

В. Гумбольдт вважав, що мова дає для висловлення й  мовлення лише зразкову форму. Вибір  же особливого виду її повністю віддається свавіллю мовця, його смакам й уподобанням.

Форма — це «постійне  й однакове в діяльності духа, взяте  в усій сукупності своїх зв'язків  і систематичності, що підносить  членороздільний звук до вираження  думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови необхідне  її системне вивчення. Це положення  Гумбольдта згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в сентенцію  «мова— це форма, а не субстанція».