Лінгвістичні основи навчання іноземних мов

План

 

 

1. Лінгвістичні основи навчання іноземних мов
2. Мовний аспект у навчанні іноземних мов
3. Мовленнєвий аспект у навчанні іноземних мов
4. Лінгвокраїнознавчий аспект
5. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лінгвістичні  основи навчання іноземних мов

 

Вивчення української  мови пов’язане з формуванням системи знань про одниниці та вища мови, а також виробленням умінь та навичок їх використання в процесі реальної мовної комунікації. Сукупність знань, умінь та навичок складає основний зміст процесу викладання української як іноземної і лежить в основі поняття «мовна або лінгвістична компетенція». Вмотивованим є її зв’язок з комунікативною та країнознавчою компетенціями, тому що будь-яка мова вивчається з урахуванням явищ культури, історії, побуту народу, мову якого вивчають.

Українська вища школа накопичила немалий досвід викладання української мовияк іноземної. У процесі викладання цього предмета широко використовують суміжні науки, такі як мовознавство, психологію, логіку, фізіологію та інші. З кожним роком усе більше застосовують новітні методи і прийоми навчання із залученням технічних засобів: аудіовізуальні методи, комп’ютеризовані програми; кіно- і телекурси тощо. Уведення до навчального процесу різних технічних засобів і створення сучасних лабораторій, безперечно, сприяють прискоренню процесу практичного оволодіння мовленням. Однак і досі науковці перебувають у пошуку оптимальних методів і принципів навчання, теоретичних засад, на яких базується методика викладання української мови як іноземної. Специфіка цього предмета полягає в тому, що сам предмет навчання стає засобом засвоєння фахових предметів, пізнання нового середовища, нової культури, нових традицій і в той же час формує нову особистість.

У цьому аспекті  є актуальним визначення лінгвістичної основи навчання української мови як іноземної.

Питання лінгвістичної  основи науковці розглядають у розділі  змісту навчання. До нього входить: 1) лексичний, граматичний і фонетичний матеріал; 2) уміння й навички, що необхідні для оволодіння усним мовленням, читанням і письмом; 3) тексти; 4) тематика для усного мовлення й читання; 5) мовні поняття.

Лінгвістичний компонент, включає мовний, мовленнєвий і лінгвокраїнознавчий матеріал.

Викладання української  мови як іноземної вимагає водночас практичного

оволодіння законами мови й мовлення в короткий термін, що й пояснює важливе значення лінгвістичної основи навчання. Філософів, психологів і лінгвістів здавна цікавили проблеми мови і мислення. Науковці розглядають діалектичну єдність мови і мислення як єдність форми і змісту. Дійсно, наші думки оформлюються через мову. Але кожне явище має специфіку виникнення, функціонування й розвитку, що й досліджують філологи, психологи та інші науковці. Навчати мови – це не означає навчати іншого способу мислення, а, радше, навчити викладати свою думку чужою мовою так, щоб був зрозумілий зміст думки. Зв’язок української мови, яку вивчає студент як іноземну, і мислення, сформованого рідною мовою, безперечно, існує таким чином, що новий спосіб мислення формується засобом української мови через набуття певного життєвого або фахового, теоретичного або практичного досвіду сучасної реальності. Отже, не можна навчити іншомовного мислення, а можна розвивати мислення майбутнього

фахівця українською мовою.

Перед викладачем постає завдання навчити іноземця користуватись українською мовою у процесі формування його загальнолюдських і фахових знань.

Методика викладання української мови як іноземної має  практичний характер. Так що під час дослідження лінгвістичної основи її навчання важливе розмежування на мову й мовлення в лінгвістиці.

Сучасна лінгвістика визначає мову як соціально значущий код і правила його функціонування, що закріплені у свідомості людей. Мовлення розуміємо як реалізацію мовної системи в конкретних актах спілкування. Мова і мовлення становлять дві сторони одного явища, єдине ціле. Вони характеризуються властивостями, що доповнюють одна одну. Однак вони оперують одиницями, специфічними для кожної зі сторін – розрізняються одиниці мови та одиниці мовлення.

До одиниць мови належать: фонеми, морфеми, лексеми, речення, текст тощо. Це елементи мови, що згуртовані за формально-семантичними ознаками. Одиниці мовлення складають ситуативно зумовлені вислови різної довжини, де елементи мови згруповані за семантико-комунікативними ознаками. Одиниці мовлення співвіднесені з конкретною ситуацією спілкування. На відміну від змісту навчання української мови як рідної, коли вивчають систему мови, зміст навчання української мови як іноземної потрібно починати з навчання мовлення, тобто слід навчати розуміння, повторення почутого, творення елементарних мовленнєвих висловів, зумовлених ситуацією спілкування.

Проте слід пам’ятати, що вивчення готових фраз у ситуативному підході  не може якісно забезпечити оволодіння українською мовою як іноземною, оскільки оволодіння мовою можливе тільки тоді, коли засвоєння мовленнєвого матеріалу веде до формування в іноземця системи мови, коли він може будувати фрази відповідно до правил граматичного оформлення і слововживання в акті спілкування.

Отже, у навчанні української мови як іноземної слід дотримуватися послідовності від мовлення до мови, тобто навчати системи мови через мовлення у процесі організованого цілеспрямованого спілкування.

Новітня методика викладання залучає лінгвістичні основи для прискорення розуміння мовної системи, для виділення достатнього й необхідного оптимального навчального матеріалу, для пізнання й засвоєння структури й рівнів мови.

 

 

 

 

Мовний аспект у навчанні іноземних мов

 

Лінгвістичний компонент включає мовний матеріал: відібраний фонетичний, граматичний, лексичний мінімуми, і мовленнєвий матеріал – ситуативно-тематично зумовлені зразки мовленнєвих висловлювань різної довжини.

Вивчення фонетики, граматики, лексики зумовлюється спілкуванням, що веде до порушення традиційної послідовності розгортання системи мови.

Мова – це комунікативна  система, що функціонує в актах мовленнєвого спілкування. Мовленнєву діяльність слід розглядати як висловлювання й розуміння. Те й інше мають як усну, так і писемну форми. Одним із ключових моментів методики є опанування взаємозв’язку актів висловлювання й розуміння в усній та писемній формах.

Мовні засоби комунікації (слова, граматичні явища тощо) утворюють  мовні знання, а саме: знання основ мови, яку вивчають, як систему, правила, через які одиниці мови перетворюються в осмислений вираз, поняття,  значення яких виражається по-різному в різних мовах, у тому числі й тих, через призму яких сприймається й відображається у свідомості людини навколишній світ, а також моральні й естетичні категорії.

Ідеться про поняття, яких нема в рідній мові (наприклад, система флексій, видова дієслівна пара тощо) і які підлягають формуванню в їхній свідомості.

Знання основних словотворчих ресурсів української мови, особливостей їх

використання  допомагає розкрити комунікативні можливості українського словотвору, забезпечує адекватність вибору мовних засобів відповідно до

ситуації висловлювання, сприяє розвитку навичок мовної здогадки, полегшує процес семантизації похідних слів, увиразнює структуру морфологічних форм та багатство формальних показників лексико-граматичних та граматичних категорій тощо. Виділення афікса в структурі слова і тлумачення його семантики, стверджують методисти, слід розглядати як граматичне вміння, яке необхідне для групи іноземців будь-якого рівня.

 Предметом особливої уваги іноземців слід зробити полісемічні іменники на -ств-о (-цтв-о), які окрім значення збірності містять інші семи: ’дія’,

’стан’, ’ознака’. Наприклад, іменник учительство  вживається в двох значеннях: 1. збірн. Учителі. 2. заст. Те саме, що вчителювання.

Доречно в іншомовній аудиторії розглянути випадки зрушення в семантичній структурі багатозначних збірних іменників, зумовлені змінами в суспільно-політичному житті держави за останнє десятиліття.

Увиразнення семантики  слова, особливостей його вживання та функціонування у зв’язку з його словотвірною структурою робить процес оволодіння українською мовою як іноземною свідомим, сприяє глибинному розумінню мовних одиниць та явищ, знання яких створює надійну базу для формування міцних як мовних, так і мовленнєвих, лінгвокраїнознавчих умінь і навичок.

При формуванні лексичних  навичок педагог повинен, перш за все, на початку навчання дуже вдумливо підійти до добору лексики в процесі  спілкування з дітьми: вона має бути конкретною та максимально зрозумілою учням. Основне завдання тут - допомогти дітям усвідомити, що лексика потрібна їм для спілкування. Значення нового мовного знаку слід розкривати за допомогою різноманітних наочних засобів.

Нова лексика  може вводитися лише на основі відомої лексики. У ході вивчення іноземної лексики педагог має допомагати дітям знаходити зв'язок між уже відомою та новою лексикою.

Комунікативна методика припускає навчання граматики на функціональній та інтерактивній основі. Це означає, що граматичні явища вивчаються не як «форми» та «структури», а як засоби відображення певних думок, відносин, комунікативних намірів.

Прихильники прямих методів  вважають, що багатократне повторення одних і тих же фраз у відповідних  ситуаціях формує в решті решт здатність не допускати граматичних помилок у мовленні. Прислів'я та приказки якнайкраще сприяють автоматизації та активізації даних граматичних форм і конструкцій. Наприклад, наказовий спосіб виконує у спілкуванні спонукальну функцію, і з його допомогою можна виразити прохання, пораду, пропозицію, побажання, дозвіл, заборону, застереження, які містяться в прислів'ях та приказках: «Не вчи орла літати, а солов’я – співати ».

Відомо, що тренування учнів  у використанні граматичних структур, яке потребує багатократного їх повторення, стомлює дітей своєю одноманітністю, а затрачені зусилля не приносять швидкого задоволення. Зробити нудну роботу більш цікавою допоможуть ігри.

При вивченні граматики  використовується принцип аналогії з рідною мовою там, де аналізуються подібні явища. Пояснення будуються в цікавій та доступній для дітей формі (граматичні казки, історії та пригоди мови, вірші тощо). У тих випадках, коли вивчаються явища, не властиві рідній мові, потрібно використовувати казки та історії, елементи наочності, побудовані на тому чи іншому граматичному явищі, яке слугує для дитини свого роду дискусійним сигналом, що дозволяє мислити і в подальшій роботі пам'ятати це явище. Щодо засвоєння граматики, найефективнішим вважається комунікативний метод, під час реалізації якого діти проговорюють кожну дію.

 

Мовленнєвий аспект у  навчанні іноземних мов

У досягненні практичних, розвиваючих, освітніх та виховних цілей  велику роль на початковому етапі  відіграє аудіювання як вид мовленнєвої  діяльності. Воно слугує ефективним засобом навчання іноземної мови. Важливим компонентом змісту навчання аудіювання є психологічний компонент - доведення сприйняття та розуміння звучання іноземної мови до рівня навички та вміння.

Використання читання  у якості джерела здобуття інформації створює необхідні умови для стимулювання інтересу до вивчення іноземної мови. Оволодіння вмінням читання іноземною мовою робить реальним та можливим досягнення виховних, освітніх та розвиваючих цілей вивчення даного предмета.

У сучасній методиці є багато різноманітних форм і методів, які допомагають реалізувати основне завдання - практичне застосування учнями набутих навичок у комунікативній ситуації, спираючись на власний досвід, особисту думку, попередні знання та уяву, моделюючи свою поведінку згідно заданої ситуації.

Оволодіння мовленнєвими навичками здійснюється в кілька етапів. На першому етапі дитина ознайомлюється зі значеннями мовних одиниць – простих і складних (слів-речень). Складання дітьми речень з двох-трьох слів сприяє синтаксичному засвоєнню мови - у вигляді граматично об'єднаних в одне семантичне ціле окремих мовних одиниць. Другий етап - пасивне мовлення. Це усвідомлення і запам'ятовування словесного виразу, тобто багаторазове зіставлення дитиною мовної одиниці з відповідними предметами та явищами реальної дійсності. А вже третім і останнім етапом є активне мовлення, тобто використання слів чи виразів у мовленні.

 

                                   

 

 

 

                                Лінгвокраїнознавчий аспект

 

Вивчення іноземної мови нерозривно пов'язане з прониканням у культуру її народу, оскільки мова і культура нероздільні. Як відомо, лінгвокраїнознавчий аспект спілкування передбачає обов'язкове ознайомлення учнів з системою уявлень про основні національні традиції, звичаї та реалії країн, мова яких вивчається, а також оволодіння учнями необхідним мінімумом етико-візуальних форм мовлення. Цей аспект дійсно важливий, оскільки він сприяє розширенню загального кругозору дітей, що відображається у майбутньому на їх успішності, наприклад, з географії, естетики, світової художньої літератури, навколишнього світу тощо.

Ввести дитину у світ культури іншої країни, мову якої вивчають, - дуже важливе завдання вчителя, вирішуючи  яке він буде сприяти формуванню у дітей загальнолюдської свідомості. Тому навчання  іноземної мови слід будувати як діалог культур: рідної та іноземної. І найголовніше у процесі навчання іноземної мови пам'ятати, що, приходячи на уроки іноземної мови, дитина має почуватися, немов вона потрапила в іншу країну. Головним чином, за це відповідає оформлення класу іноземної мови. Окрім звичайної наочності, тут будуть і символіка та прапор країни, тут же й ляльки у національних костюмах. Тобто усі характерні реалії країн, мову яких вивчають діти, повинні бути присутні, щоб стимулювати інтерес до культури та традицій, і тим самим - до мови.