Сталий розвиток

Сталий розвиток — це розвиток, здатний задовольнити потреби су-часного покоління людей, не наражаючи на ризик позбавити майбутнє поко-ління можливості задовольняти свої потреби. При цьому економіка повинна забезпечувати людям задоволення їхніх потреб та законних бажань, але їхнє зростання не повинно виходити за межі екологічних можливостей екосфери.

Перехід до сталого розвитку держави  в цілому можливий тільки у ра-зі, якщо буде забезпечений сталий розвиток її регіонів. Це передбачає фо-рмування ефективної просторової структури  економіки країни за умови дотримання балансу інтересів усіх регіонів.

Проблеми, що вирішуються в кожному  регіоні, повинні відповідати загальнодержавним  завданням, але при цьому слід враховувати місцеві особливості.

Зокрема, це передбачає:

•          формування регіонального господарського механізму, що регулює соціально-економічний  розвиток території;

•          реструктуризацію регіонального господарського комплексу  з ура-хуванням місткості локальних  екосистем та вимог ринкової еко-номіки;

•          розробку комплексних міжрегіональних схем функціонування еко-номіки, які дозволяють підвищити її ефективність.

Регіон, який не відповідає ключовим ознакам сталого розвитку, не може вважатися розвинутим.

1.1. Взаємодія  людини, суспільства і природного  середовища

Реальною основою відношення людини до природи є її діяльність, яка  в результаті завжди здійснюється у  природі і з даними нею матеріалами. Основні форми взаємодії людини і природи:

1) Екологічна - визначає вимоги  до навколишнього природного  середовища як середовища проживання  людини (забезпечення газового і  гідрологічного режимів, обміну  речовин і засвоєння відходів).

2) Економічна — зумовлена соціальними  законами розвитку суспільства  як його потреба у використанні  природних об'єктів для задоволення  матеріальних потреб суспільного  розвитку (використання природних  ресурсів у вигляді сировини  для різних галузей промисловості,  земельних площ для сільського  господарства тощо).

3) Ідеологічна - виражається в  комплексному використанні природи  в процесі розвитку народного  господарства, в управлінні якістю  навколишнього середовища.

Взаємовідносини суспільства і  природи пройшли в своєму розвитку ряд етапів, які суттєво відрізняються  один від одного. Людство досить давно усвідомлювало цей факт і намагалося класифікувати ці періоди. Перші спроби такої класифікації обмежувалися міфологічним світоглядом  та пануванням релігії.

Згідно з цими уявленнями природа  розглядалась як явище, що має чітку  внутрішню організованість і  підпорядкованість законам краси  і гармонії. Пізніше лише з відмовою від релігійного світогляду і рядом фундаментальних відкриттів в природі стало можливим зробити дійсно наукову періодизацію історії взаємовідносин суспільства і природи.

Узагальнивши історію розвитку взаємовідносин суспільства і природи  та взявши за критерій пануючий спосіб організації людської діяльності виділимо періоди:

I Природоподібноїлюдської діяльності (період присвоєння готових продуктів  природи)

II Природозгідної людської діяльності (період, коли в результаті накопичення  знань про природу, людина переходить  до пристосування природного  середовища під свої потреби,  узгоджує свої знання з пізнанням  законів природи)

III Індустріальної людської діяльності (період, коли з'явилися машини  людини намагалися завоювати  природу)

IV Постіндустріальний (нової природозгідності) - період, коли головною метою  виробництва стає інформація  і виникають реальні передумови  подолання глобальної екологічної  кризи та подолання негативних  наслідків втручання в природу.

Індикатори – певні нормативи  і умови, на яких грунтується стійкий (сталий) розвиток. Існує близько 130 індикаторів, що характеризують різні  сторони та аспекти стійкого розвитку.

Сталість розвитку економіки регіону  можна оцінювати за допомогою  трьох груп індикаторів — економічних, соціальних та екологічних.

Економічні індикатори утворюють шість груп (рис. 1):

 

1. Виробничо-економічні — відображають узагальнені техніко-економічні результати і тенденції функціонування господарського комплексу регіону, виявляють потенційні загрози в його галузях.

2. Структурні — відбивають структуру господарського комплексу, яка склалася в цілому та промисловості зокрема, що дозволяє оцінити спеціалізацію регіону, раціональність структури на макрорівні з позицій сталості економіки. Ці індикатори вказують на відхилення в макропропорціях господарського комплексу території.

3. Інвестиційні — відображають рівень інвестиційної активності в регіоні, що дає уяву про інтенсивність ділової та виробничої діяльності.

4. Фінансові — характеризують бюджетну забезпеченість населення, дебіторську та кредиторську заборгованість на одного працюючого, кількість сплачених податків у регіоні, тобто відбивають фінансову самостійність та сталість території.

5. Науково-технічного потенціалу — характеризують рівень сприйнятливості сфери виробництва до досягнень науково-технічного прогресу, тенденції розвитку науково-технічного потенціалу, без якого неможливі прогрес та подальше функціонування економіки, а також інформують про загрозу відставання рівня розвитку виробництва від світових досягнень.

6. Зовнішньоекономічної діяльності — свідчать про рівень конкурентоспроможності продукції галузей господарського комплексу, характеризують раціональність структури експорту та імпорту, ефективність зовнішньоекономічних зв’язків.

Соціальні індикатори сталого розвитку регіону повинні визначати параметри соціальної дійсності, недотримання яких може перетворити потенційні загрози порушення соціальної рівноваги на реальні. Ці індикатори фіксують норми та завдають орієнтири соціального розвитку регіону з точки зору забезпечення його сталого розвитку (розподіл доходів та видатків, їх зміни, міграція та стан ринку робочої сили, розвиток систем освіти, культури, охорони здоров’я). Соціальні індикатори можна об’єднати в такі групи (рис. 2):

1. Жummєвoгo рівня населення — характеризують номінальні та реальні доходи населення, рівень його добробуту.

2. Стану трудових ресурсів — свідчать про рівень зайнятості та безробіття населення, попит та пропозицію робочої сили на ринку праці.

3. Здоров’я населення — відображають рівень захворюваності населення, середню тривалість життя.

4. Демографічної ситуації — відбивають рівень природного репродукування населення, смертності, народжуваності, а також зовнішньої міграції.

5. Криміногенної ситуації — характеризують рівень злочинності у регіоні, в тому числі економічної.

 

Рис. 2. Класифікація соціальних індикаторів  сталого розвитку регіонів

 

Наступним кроком у визначенні сталості регіонів є розробка системи їх відстеження, аналізу та прогнозування.

Визначальну роль у цьому процесі  покликаний відігравати якісний  аналіз характеру зміни кожного  показника та їх комплексу. На рис. 3 наведено можливі області зміни індикаторів.

У даному процесі найважливіше не допустити граничного (максимально  чи мінімально допустимого) значення індикатора, а в разі його появи забезпечити  нормалізацію ситуації.

Недотримання такої вимоги порушує  сталий процес розвитку факторів відтворення, формує руйнівні тенденції, призводить до порушення сталості розвитку економіки  регіону. Граничні значення визначаються експертним шляхом з урахуванням  особливостей економічного стану та ґрунтуються на значеннях аналогічних  індикаторів у різних країнах  світу відповідно до групування їх Світовим банком [1].

 Рис. 3. Області змін індикаторів

Показники динаміки і пропорцій  національного виробництва

У системі національних рахунків передбачені індекси основних соціально-економічних показників, які вимірюються у відсотках до базового (попереднього) року:

де П_зв., П_баз. - значення соціально-економічного показника відповідно у звітному та базовому періодах.

З допомогою індексів можна оцінити  динаміку соціально-економічних процесів в Україні за ряд років, визначити  темпи розвитку економіки, провести порівняльний аналіз тенденцій в  економіці (табл. 17).

Наведені дані свідчать про позитивні  тенденції в національній економіці, активізацію виробництва, підвищення його ефективності.

Таблиця 17. Індекси основних соціально-економічних показників (відсотки до попереднього року)

Показники	Роки
	1998	1999	2000	2001
1. Валовий внутрішній продукт	98,1	99,8	105,9	109,1
2. ВВП на одну особу	98,8	100,6	16,7	109,9
3. Основні засоби	100,8	101,3	101,0	101,1
4. Грошові доходи населення	108,6	113,8	140,5	125.2
5. Кількість зайнятих у всіх  сферах економічної діяльності	98,9	97,7	97,5	98,5
6. Кількість безробітних (на  кінець року)	157,0	117,0	98,0	87,0
7. Середньомісячна реальна ЗП	87,1	103,4	103,6	120,4
8. Інвестиції в основний капітал	106,1	100,4	114,4	117,2
9. Зовнішньоторговельний оборот	86,8	86,5	117,8	110,8

В офіційній статистиці, крім індексів основних соціальних економічних показників, застосовують індекси цін і тарифів.

Найчастіше використовуються індекс споживчих цін (ІСЦ), індекс цін виробників промислової продукції, індекс цін реалізації продукції сільськогосподарськими підприємствами, індекс цін інвестицій в основний капітал та ін.

Динаміку загального рівня цін  та окремих їх видів визначають за допомогою індексів Леспейреса, Пааше та Фішера.

Індекс цін Леспейреса показує зміну рівня цін упродовж певного часу при незмінній структурі виробництва і споживання. Цей індекс, обчислений для стабільного споживчого кошика, називається індексом споживчих цін (ІСЦ). Він обчислюється як відношення сукупних цін споживчого кошика у поточному та базовому періодах:

ІСЦ = Ціна споживчого кошика у поточному періоді / Ціна споживчого кошика у базовому періоді

До споживчого кошика відносяться  продукти харчування, одяг, взуття, предмети особистої гігієни, оплата житлово-побутових  послуг, транспортні послуги, послуги  медичного, освітянського, духовного  характеру тощо. У високорозвинених країнах світу до ринкового кошика входить близько 300 найменувань товарів  і послуг. В Україні при обчисленні ІСЦ враховують понад 60 назв товарів  і послуг.

Поширеною є методика визначення індексу споживчих цін з урахуванням економічної ваги товару чи послуги у споживчому кошику. Економічна вага встановлюється для базового періоду. Індекс споживчих цін в такому випадку обчислюється за формулою:

де Ц^А ,Ц^Б ,Ц^М - ціна різних видів товарів споживчого кошика в поточному періоді; – ціна різних видів товарів споживчого кошика в базовому періоді; d^A,d^B,d^N - економічна вага (частка видатків різних видів товарів споживчого кошика).

Індекс споживчих цін обчислюється щомісячно і він є найпоширенішим показником рівня інфляції.

Для виявлення динаміки загального рівня цін використовується індекс Пааше, який враховує зміну обсягу та структури виробництва і споживання поточного року. Він обчислюється за формулою:

Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називається дефлятором ВВП.

Дефлятор ВВП використовується для визначення реального ВВП:

Для згладжування неточностей в  оцінці загального рівня цін за індексом змінних і постійних ваг визначається індекс Фішера, який визначається як середнє геометричне індексів Леспейреса і Пааше:

Різні індекси використовують для  різних цілей. Так, при оцінці рівня  добробуту населення враховують ІСЦ, а для визначення темпів зростання  – дефлятор ВВП.

При аналізі та оцінці стану економіки, формуванні індикативних планів економічного і соціального розвитку України  використовують макроекономічні показники  структури національного виробництва:

— співвідношення між фондом відшкодування  і національним доходом, фондом споживання і фондом нагромадження в національному  доході;

— кінцевий продукт у валовому національному продукті;

— співвідношення між фондом виробничого  нагромадження і ресурсами невиробничого  споживання;

— співвідношення між фондом відшкодування  і фондом оплати праці;

— співвідношення між першими і  другими підрозділами, промисловою  продукцією груп А і Б;

— співвідношення між грошовими  доходами населення і роздрібним товарообігом, купівельною спроможністю населення і ринковими фондами;

— співвідношення між ввезенням  та вивезенням продукції, сировиною  і готовою продукцією.

Аналіз структури ВВП за категоріями  кінцевого використання (табл. 18) свідчить, що протягом 1998-2001 pp. в Україні кінцеве  споживання займає значну частку коштів, а капіталовкладення у національне  виробництво становлять лише четверту частину до споживання. Незначна частка валових нагромаджень відображає процеси  деіндустріалізації національної економіки.

Таблиця 18. Динаміка структури ВВП за категоріями використання, %

№ з/п	Складові структури ВВП	Роки
		1998	1999	2000	2001
1	Кінцеві споживчі витрати	81,5	77,0	75,2	77,9
2	Валове нагромадження основного  капіталу	19,6	19,3	19,7	20,2
3	Зміна запасів оборотних коштів	1,2	-1,8	0,1	0,2
4	Чистий експорт (за винятком імпорту)	-2,3	5,5	5,0	1,7