Проблеми розвитку акціонерної форми господарювання та шляхи їх вирішення

     Шляхи удосконалення внутрішнього контролю в акціонерних товариствах

     Формами фінансово-господарського контролю є  попередній, поточний і наступний  контроль. Критерій розмежування цих  форм полягає у зіставленні часу здійснення контрольних дій із процесами  формування й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів.

     Відповідно  до пункту 5.1.1. рішення Державної  комісії з цінних паперів від 11.12.03 №571 до організаційної структури  системи внутрішнього контролю товариства входить служба внутрішнього аудиту, яка повинна здійснювати поточний контроль за фінансово-господарською діяльністю товариства. Служба внутрішнього аудиту повинна відповідати за своєасне виявлення та запобігання відхиленням, які перешкоджають законному та ефективному використанню майна та коштів товариства. Зокрема, до компетенції служби внутрішнього аудиту повинні належати повноваження щодо:

• контролю за організацією та функціонуванням системи бухгалтерського обліку;
• контролю за відповідністю даних бухгалтерського обліку фактичній наявності активів, їх належним збереженням;
• експертизи фінансової та операційної діяльності;
• підготовки оглядів діяльності товариства та розробки рекомендацій щодо підвищення її ефективності. Зазначене рішення має рекомендований характер.

     Як  свідчить світова практика, підрозділ  внутрішнього контролю (внутрішнього аудиту), зокрема ревізійної роботи, повинен займатися оцінкою функціонування системи внутрішнього контролю, виявленням ризиків.

     Система внутрішнього контролю - це політика і  процедури внутрішнього контролю, прийняті управлінським персоналом суб'єкта господарювання з метою забезпечення (наскільки це можливо) правильного й ефективного ведення господарської діяльності (в тому числі дотримання політики управлінського персоналу), збереження активів, запобігання шахрайству та помилкам, а також виявлення їх, забезпечення точності і повноти облікових записів, своєчасної підготовки достовірної фінансової інформації. Система внутрішнього контролю охоплює й інші питання, безпосередньо пов'язані з функціями облікової системи.

     Підприємницький ризик характеризується як небезпека потенційно можливої, імовірної втрати ресурсів або недоодержання доходів у порівнянні з варіантом, розрахованим на раціональне використання ресурсів у даному виді підприємницької діяльності.

     Кожному ризику відповідає свій прийом керування  ризиком. Кваліфікаційна система ризиків містить у собі категорії, групи, види, підвиди і різновиди ризиків.

     У залежності від можливого результату (ризикованої події) ризики можна  розділити на дві великі групи: чисті  і спекулятивні.

     Чисті ризики означають можливість одержання негативного чи нульового результату.

     Спекулятивні  ризики полягають у можливості одержання  як позитивного, так і негативного  результату.

     Систему контролю потрібно організувати таким  чином, щоб контроль здійснювався не за певний період, а щодня, щохвилини, і тоді він зможе охопити все інформаційне середовище підприємства.

     Комплектність персоналу, що здійснює функції контролю, є найважливішою характеристикою  системи внутрішнього контролю. Кадрові  проблеми підприємства відображаються на системі внутрішнього контролю. Так, часта зміна бухгалтерів веде до того, що функції обліку й контролю виконуються людьми, що не мають достатнього досвіду й роблять через це більше помилок. Нові керівники й посадові особи можуть бути не повною мірою ознайомлені із системою обліку підприємства й робити технічні й інші помилки.

     Побудова  логічно стрункої й універсальної  системи методик контролю можлива  через їх моделювання. Для вирішення  проблеми неефективності доцільно покласти в основу моделювання методик  внутрішнього контролю соціопсихологічні особливості дій персоналу підприємства. Результативність розробки та досягнення профілактичного ефекту від застосування методик контролю прямо залежить від підготовчих етапів, пов'язаних з обґрунтуванням їх інформаційної бази. Суть їх зводиться до:

• дослідження мотивації господарських порушень;
• побудови загальної моделі механізму формування господарського порушення;
• типізації господарських порушень;
• побудови окремих моделей різних типів господарських порушень.

     Для досягнення мети передбачено вирішення таких завдань:

1. Дати характеристику окремої моделі типу господарських порушень.
2. Розкрити суть типів господарських порушень.
3. Формалізувати елементи окремих моделей типів господарських порушень.

     Окрема  модель конкретного типу господарських порушень являє собою сукупність загальної логіки побудови окремої моделі та формалізованої системи елементів для кожного конкретного типу порушення.

     Перш  ніж перейти до розгляду суті запропонованої далі матриці типів господарських  порушень (табл. 2), варто звернутися до коментарів низки термінів:

• проти регламентна діяльність персоналу підприємства будь-якого рівня — порушення чинного законодавства або встановлених на підприємстві внутрішніх регламентів діяльності;
• уповноважені посадові особи в контексті даного дослідження – це персонал підприємства, наділений владними повноваженнями, до обов’язків яких входить санкціонування конкретних операцій і які несуть відповідальність у межах наданих повноважень.

     Таблиця 3.1.

     Матриця типів господарських порушень

     3.2. Фінансові методи  регулювання діяльності  акціонерних товариств

     Сфера і напрями політики державного регулювання  істотно розширились в умовах розвитку форм власності, зокрема у підприємництві. Роль держави зросла із створення загальних умов для функціонування приватних капіталів до невід'ємної складової частини процесу відтворення. У сучасних умовах державне регулювання економіки покликане вирішувати такі завдання: стимулювання економічного зростання; регулювання зайнятості; заохочення прогресивних зрушень у галузевій і регіональній структурі економіки; підтримання експорту. Ринкова економіка розвинених країн на сучасному етапі - це поєднання таких важелів підприємництва, як конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення з вивіреною стратегічною політикою державного регулювання економічних процесів. Про те, що закон про банкрутство повинен застосовуватись до всіх компаній в Україні, і держава не повинна контролювати ціноутворення на вільному ринку.

     Самостійним комплексним інструментом державного регулювання економіки виступає державне підприємництво. Державний  сектор економіки, в якому реалізується підприємницька функція держави, відіграє важливу роль у сучасних умовах господарювання.

     У перехідний період зміни форми власності  держава залишається досить вагомим  акціонером. На початок жовтня 2004 року на обліку в реєстрі корпоративних  прав держави перебувало 1436 господарських товариств, у статутних фондах яких є державна частка. Держава в особі Кабінету Міністрів, ФДМУ, міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади здійснювала управління корпоративними правами держави в 1236 ВАТ і ЗАТ, 88 ТОВ та 35 національних акціонерних і державних холдингових компаніях (НАК і ДХК). Із загальної кількості зазначених підприємств звітність Фонду надають 1359 об'єктів, із них: 315 (23% від загальної кількості) мають у своєму статутному фонді державну частку понад 50%; 522 (38,5%) - від 25% до 50%; 522 (38,5%) - державну частку, меншу 25%. Із 35 НАК і ДХК 26 компаній (74%) мають у статутному фонді 100% державної власності, 5 (14%) — державну частку від 50% до 100%, 4 компанії - меншу 50%⁶.

     Утримуючи контрольні пакети акцій акціонерних товариств, держава на правах власника визначає умови функціонування своєї власності і встановлює критерії її ефективності, виходячи не з принципів підприємництва, а з огляду на сутність та інституціональні завдання саме державної власності. Державна корпоративна власність — це необхідний елемент усієї системи державного регулювання в цілому, а не винятково капітал, спроможний продукувати додану вартість.

     Прямий  вплив на фінансову систему суб'єктів  господарювання здійснюється державою за допомогою засобів бюджетно-податкової політики через доходи й видатки центрального уряду і місцевих адміністрацій, тобто через державний бюджет. Мобілізація фінансових ресурсів для забезпечення державних видатків здійснюється за допомогою податків, які одночасно використовуються з метою регулювання економічної діяльності суб'єктів господарювання. Визначальний вплив державного податкового регулювання залежить від вибору податкової системи, рівня ставок оподаткування, видів і розміру податкових пільг.

     Податок на прибуток підприємств слід розглядати у взаємозв'язку з особистим прибутковим податком фізичних осіб. Річ у тім, що прибуткове оподаткування акціонерних товариств пов’язане з проблемою подвійного оподаткування – оподаткування прибутку юридичних осіб з подальшим оподаткуванням цього ж прибутку як дивідендів акціонерів тієї ж компанії. В Україні, як і в багатьох розвинених країнах, при оподаткуванні нерозподіленого та розподіленого прибутку знято подвійне оподаткування прибутку акціонерних товариств, оскільки емітент корпоративних прав зменшує суму нарахованого податку на прибуток на суму внесеного до бюджету податку на дивіденди. Якщо ж сума сплаченого податку на дивіденди перевищує суму податкових зобов'язань підприємства-емітента з податку на прибуток звітного періоду, то різниця переноситься на зменшення зобов'язань із податку на прибуток такого підприємства у майбутніх податкових періодах.

     Наступним чинником впливу на фінансово-господарську діяльність акціонерних товариств виступає державне регулювання залучення акціонерного та боргового капіталу. Багато змін у звичних механізмах правового регулювання діяльності акціонерних товариств було започатковано у зв'язку з набранням чинності Цивільним і Господарським кодексами України. Сьогодні можна впевнено сказати що, крім законів України "Про господарські товариства" й "Про цінні папери та фондову біржу", Україна отримала ще два законодавчі акти, які містять спеціальні норми щодо створення, існування та ліквідації акціонерних товариств.

     Серед принципових нововведень Цивільного кодексу є стаття (п. 3 ст. 155), яка містить вимоги щодо приведення у відповідність величини статутного капіталу і чистих активів акціонерного товариства. Відтепер значний вплив на можливість існування товариства мають результати його фінансово-господарської діяльності. Акціонерне товариство повинно після закінчення фінансового року порівнювати вартість чистих активів із розміром статутного капіталу. Якщо вартість чистих активів виявиться меншою від розміру статутного капіталу, товариство зобов'язане зменшити останній. У разі, коли вартість чистих активів стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, товариство підлягає ліквідації. У разі, якщо чисті активи (власний капітал) будуть меншими від статутного капіталу і при цьому меншими, ніж 1250 мінімальних заробітних плат, виходячи зі ставки, чинної на момент створення акціонерного товариства, зменшувати статутний капітал буде неможливо й товариство доведеться ліквідувати. Причому законом передбачена саме ліквідація, а не реорганізація в іншу організаційно-правову форму. Навіть більше, для акціонерних товариств у такій ситуації Цивільним кодексом виключена можливість збільшення статутного капіталу (внесення учасниками додаткових вкладів), як це передбачено для товариств з обмеженою відповідальністю.