Національна економіка: сутність, структура, механізми функціонування та цілі розвитку

Загальним і кінцевим результатом  функціонування національної економіки є приріст національного багатства, обсягів необхідних суспільству товарів і послуг, найбільш ефективне використання обмежених ресурсів, політична та соціальна стабільність.

Особливі  цілі висуває спрямування  на сталий розвиток національних економік. Сталий розвиток - це тип національного  гос-

подарювання, який задовольняє  соціальні, економічні та екологічні потреби нинішнього і майбутнього поколінь. Суть його полягає в такій обов'язковій узгодженості економічного, екологічного та людського розвитку, щоб від покоління до покоління не знижувався рівень якості та безпеки життя людей, не погіршувався стан довкілля і відбувався соціальний прогрес, який визнає потреби кожної людини.

У міжнародних документах¹ визначено такі стратегічні цілі сталого розвитку суспільства: підтримання високого і стійкого рівня економічного зростання; охорона навколишнього природного середовища; ощадливе використання природних ресурсів; досягнення соціального прогресу, який би відповідав потребам кожного громадянина.

Загальний механізм функціонування національної економіки  проілюстровано на рис. 1.2.

Механізм  функціонування національної економіки має  бути спрямованим  на забезпечення національної безпеки країни та реалізацію її національних економічних інтересів, а отже, на підвищення конкурентоспроможності та посилення ролі в системі світового господарства.

Доходи і витрати в національній економіці

У ринковій економіці створюється величезна  кількість різноманітних товарів і послуг. У створенні їх беруть участь різні чинники виробництва, власниками яких є насамперед домашні господарства і підприємства (фірми). 
Власники чинників виробництва отримують доходи, причому доходи одних суб'єктів ринкової економіки водночас є витратами інших. У масштабі національної економіки доходи і витрати рухаються по колу. Йдеться власне про реальний потік чинників виробництва та кінцевого продукту і реальний потік коштів (рис. 18). 
Реальний потік чинників виробництва і кінцевого продукту: 
від домашніх господарств через ринок чинників виробництва підприємства отримують послуги чинників виробництва — послуги праці; послуги капіталу; послуги землі; послуги підприємництва; 
через ринок благ домашні господарства від підприємств отримують різноманітні матеріальні та нематеріальні блага — продукти харчування, промислові товари (автомобілі, різні види побутової техніки тощо), сервісні послуги. 
Реальний потік коштів, що оплачує зазначений реальний потік чинників виробництва та кінцевого продукту: 
від підприємств домашнім господарствам надходить плата за послуги чинників виробництва. Ця плата для домогосподарств є їхніми доходами, а для самих підприємств — їхніми витратами; 
від домашніх господарств підприємствам надходить плата за товари і послуги. Для домашніх господарств ці кошти є витратами, а для підприємств — доходами. 
Отже, у спрощеній економічній моделі гроші постійно циркулюють від домашніх господарств до підприємств і назад, а валовий продукт обчислюється або як сума витрат домогосподарств, або як сума витрат підприємств на оплату чинників виробництва. Оскільки при такому уявленні економіки витрати одного суб'єкта повністю перетворюються на доходи іншого, величина валового продукту не залежить від способу її обчислення. 
Модель функціонування реальної ринкової економіки є набагато складнішою порівняно з описаною моделлю. Зокрема, домашні господарства частину доходів використовують на задоволення власних потреб, іншу частину вони сплачують державі у вигляді податків і певну частину акумулюють у різних формах заощаджень. Товари і послуги, які виробляють підприємства, купують не тільки домашні господарства, а й держава та інші підприємства, які планують їх використовувати для виробництва власних продуктів і послуг. Проте незалежно від зазначених умов, у будь-якій угоді беруть участь продавець і покупець, а отже, для національної економіки в цілому загальна сума доходів дорівнює загальній сумі витрат. Оскільки кінцевий продукт національної економіки можна визначити або як загальну суму витрат домашніх господарств на оплату товарів і послуг, або як суму, виплачену підприємствами власникам чинників виробництва — прибуток підприємства, витрати на оплату праці та орендні платежі тощо, то йдеться про кількісну рівність між загальним обсягом доходів Д, загальним обсягом витрат В і загальним обсягом національного виробництва (або валовим продуктом ВІЇ). Отже, для національної економіки буде справедливою математична формула 
ДС = ВС = ВИ.

2. Валовий внутрішній продукт (валовий національний продукт), його складові та методи обчислення

Валовий національний продукт. Результати та ефективність економічного зростання виявляються  у створюваному щороку суспільному  продукті, його обсязі та структурі. 
Існують різні методи обчислення суспільного продукту і використовуються різноманітні показники для визначення результатів функціонування макроекономіки: сукупний суспільний продукт, кінцевий, чистий, валовий, внутрішній національний продукт. Кожен з них має свої особливості та відображує певний бік відтворювальних процесів. Причому об'єктивна тенденція така, що в міру ускладнення й розвитку цих процесів виникає потреба в знаходженні нових, достовірніших показників, за допомогою яких можна точніше й обґрунтованіше проаналізувати кількісні та якісні сторони суспільного відтворення на кожному конкретному етапі розвитку. Немає й не може бути показників раз назавжди даних, тому абсолютизація будь-якого з них, як і ігнорування, однаково неспроможні в науковому відношенні. Безумовно, перехід до ринкової економіки та формування постіндустріальної, соціально орієнтованої економіки потребують освоєння нової методології вимірювання ходу та результатів соціально-економічного поступу, з урахуванням міжнародного досвіду аналогічних обчислень. Це необхідна передумова посилення керованості процесів економічного життя. 
Упродовж багатьох десятиліть у деяких країнах (це стосується й України) використовувався як один з найбільш узагальнюючих показників сукупний суспільний продукт ССП. Його визначали як суму валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. З боку натурально-речової структури він поділявся на продукцію І і II підрозділів — засоби виробництва і предмети споживання. У вартісному відношенні він складався з вартості спожитих засобів виробництва (фонд відшкодування Ф„) та заново створеної вартості — національного доходу Д що містив необхідний продукт НП і додатковий продукт ЦП. 
ССП = ФВ + НЛ+ДП. 
У складі сукупного суспільного продукту розрізняють проміжний продукт (перенесену вартість сировини, матеріалів, палива, електроенергії тощо) та кінцевий продукт, що за натурально-речовою формою включає сукупність споживних вартостей виробничого та невиробничого призначення, які не підлягають подальшій переробці й використовуються для задоволення потреб суспільства. 
Сукупному суспільному продукту були властиві два серйозні недоліки: 1) повторний рахунок спожитих предметів праці; 2) врахування результатів функціонування лише сфери матеріального виробництва. Перший характеризував його як об'ємний показник, що робило його не придатним для вимірювання ефективності використання ресурсів, а це з часом ставало все настійнішою необхідністю. Другий свідчив про надто вузькі його можливості для оцінювання розвитку економіки в постіндустріальному суспільстві, для якої найбільш істотним є саме зростання ролі нематеріального виробництва. 
Усе це зумовило необхідність застосування поширеної на Заході так званої системи національних рахунків (СНР), яка вже застосовується більш як у 100 країнах і уніфікована Статистичною комісією ООН. Головним макроекономічним показником в статистиці розвинених країн та міжнародних організацій (ООН, МВФ, МБРР, ЄБРР) вважається валовий внутрішній продукт (ВВП). Він закономірно посідає центральне місце і в системі національних рахунків. Проте передбачається також використання валовою національного продукту (ВНП), оскільки валовий внутрішній продукт ВВП не призначений для вимірювання виробництва, яке здійснюється за межами економічної території країни. 
Обчислення цих показників, започатковане в Україні в 1988 р., не лише полегшує міжнародні зіставлення темпів і рівнів економічного розвитку та сприяє нашому спілкуванню з усім світом єдиною статистичною мовою, а й дає змогу поглибити макроекономічний аналіз. 
ВВП і ВНП: спільні і відмінні особливості. Спільна головна особливість ВНП і ВВП полягає в тому, що вони відбивають кінцеві результати діяльності людей не тільки в матеріальному, а й у нематеріальному виробництві. Вони визначаються як вартості всього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг у національній економіці за певний часовий період (зазвичай протягом одного року або кварталу). 
ВНП і ВВП різняться насамперед територіальною ознакою. 
ВНП країни — це сукупна ринкова вартість усього обсягу продукту обох сфер національної економіки, створеного національними підприємствами (або її громадянами) незалежно від місця їхньої діяльності. Тому ВНП включає доходи громадян, котрі мешкають за кордоном, і прибуток, отриманий в інших країнах транснаціональними корпораціями, але він не містить прибутку іноземних інвесторів, які функціонують у певній країні. 
ВВП країни — це сукупна ринкова вартість усіх продуктів матеріального і нематеріального виробництва, створених на її території, незалежно від громадянства їхнього виробника. 
ВВП відрізняється від ВНП на суму чинникових доходів від використання ресурсів певної країни за кордоном без аналогічних доходів, вивезених із країни іноземцями. Отож, якщо до ВВП додати різницю між доходами підприємств і громадян, котрі працюють за кордоном, і доходами іноземців, які займаються діяльністю в межах країни, то отримаємо ВНП. У кількісному відношенні різниця між ВНП і ВВП дуже незначна, оскільки в більшості країн переважна частка товарів і послуг створюється їхніми жителями на території своїх країн: для розвинених країн, як правило, в межах ±1—3 відсотки. Проте існують цікаві винятки: ВНП Кувейту, Швейцарії, Пакистану значно перевищує ВВП, а ВВП Данії та Ірландії значно перевищує ВНП. 
У національній статистиці країн як основний макроекономічний показник може бути прийнятий і валовий внутрішній продукт ВВП, і валовий національний продукт ВНП. Наприклад, ВНП як основний показник національної статистики використовується у США та Японії. Проте в системі національних рахунків ООН вихідним показником є ВВП. 
Центральним показником системи національних розрахунків є ВВП, хоча в статистиці деяких зарубіжних країн застосовують і більш ранній показник — ВНП. 
Методика обчислення ВВП. Існує кілька методів обчислення ВВП (як і ВНП). Головними з них є такі: метод доданої вартості (або виробничий метод); метод витрат (або метод кінцевого використання); метод доходів (або розподільний метод). 
Метод доданої вартості (виробничий метод). ВВП, як уже зазначалось, є грошовою оцінкою всіх вироблених кінцевих товарів і послуг у національній економіці протягом року. При цьому враховується тільки річний обсяг кінцевих товарів і послуг, створених на території певної країни. Для правильного обчислення ВВП необхідно врахувати всі продукти, створені в певному році, але без повторного (подвійного) рахунку. Власне тому вже в самому визначенні ВВП йдеться про кінцеві товари і послуги, які споживаються в межах домашніх господарств чи підприємств і не беруть участі у виробництві нових товарів і послуг, на відміну від проміжних товарів і послуг. Якщо у ВВП включити проміжні товари і послуги, то ми неминуче отримаємо не об'єктивно завищену оцінку ВВП. 
Виключити повторний рахунок дає змогу додана вартість. Додану вартість визначають як різницю між обсягом виробленої продукції та поточними витратами на придбання сировини, матеріалів, палива, енергії, послуг в інших підприємствах. Додана вартість становить ринкову ціну продуктів підприємства за вирахуванням ринкової ціни спожитої сировини і матеріалів, придбаних у постачальників. Отже, додана вартість — це те, що підприємство виплачує у вигляді відшкодування (оплата праці, прибуток, відсоток) тим, хто працює на підприємстві, тим, хто володіє підприємством, і тим, хто вкладає свій капітал у підприємство {Клас Екяунд. Ефективна економіка: шведська модель). 
Додача вартість ДВ включає такі складові, як вартість спожитого основного капіталу у вигляді річних амортизаційних відрахувань Лр, оплата праці до сплати податків і будь-яких внесків є9п, прибуток підприємств /7П, відсоток позичкового капіталу ВПК. рента Р, непрямі податки на бізнес ПДп. 
Загальна сума доданих вартостей, створених усіма підприємствами в країні, є ВВП. тобто ринковою оцінкою всіх вироблених товарів і послуг у суспільстві за рік. Отже, за виробничим методом, або методом доданої вартості, ВВП (ВНП) розраховують як суму ринкової вартості, доданої обробкою в господарських суб'єктах до вартості спожитих товарів і послуг. 
ВВП як загальна сума доданих вартостей, створених у суспільстві зазвичай протягом року. ВВПДВ включає такі складові компоненти, як вартість спожитого основного капіталу Ар, оплата праці робітників і заробітна плата службовців до сплати податків і внесків різних видів Оп, прибуток підприємств Я„. відсоток на позичковий капітал Впк. рента Р, непрямі податки ПД„: 
ВВПДВ = Ар + Оп + /7П + Впк + Р + ЦДН, або ВВП = ДВ. 
Отже, ВВП, обчислений за виробничим методом, є валовою доданою вартістю на економічній території країни в цінах виробництва. 
Метод витрат (метод кінцевої о використання). Оскільки ВВП визначають як грошову оцінку кінцевих продуктів, створених у суспільстві протягом року, необхідно обчислити загальну суму всіх витрат економічних суб'єктів на придбання кінцевих товарів, щоб кількісно визначити ВВП. Щоправда, в економіці, на відміну від арифметики, образно кажучи, «не можна додавати яблука і апельсини», проте можна додати витрати багатьох людей на придбання зазначених товарів. Розрізняють такі види витрат на рівні національної економіки, як споживчі витрати Сп, інвестиційні витрати (валові приватні інвестиції) /в, державні витрати (або державні закупки) Д, і чистий експорт £ч. ВВП за методом витрат (методом кінцевого споживання) ВВПВ с сумою зазначених витрат: 
ВВПВ = СП + /В+Д3 + £Ч. 
Зазначена формула розглядає ВВП, скоріше, з позиції покупців, а не продавців, тобто тих, хто отримує доход. Складові ВВП наведено в табл. 4. 
Споживчі витрати домогосподарств С„ — це їхні витрати на оплату всіх товарів і послуг без урахування коштів, спрямованих на придбання нового житла. Доцільно виділити такі види споживчих витрат: витрати на придбання товарів тривалого користування, витрати на придбання товарів поточного користування, витрати на отримання споживчих послуг. В Україні в 1999 р. споживчі витрати становили 60 відсотків ВВП. 
Інвестиційні витрати (або валові внутрішні інвестиції) /в — витрати на придбання капітального устаткування, машин, нерухомості, у тому числі кошти домогосподарств, використаних для купівлі нового житла. Витрати на придбання нового житла формально с витратами домогосподарств, проте за своєю сутністю — інвестиціями.  
Чисті інвестиції Іч є процесом реального капіталоутворення, а не придбання таких фінансових активів, як акції, облігації тощо, які також називаються інвестиціями, проте в рамках фінансового аналізу. Тут йдеться про інвестиції як збільшення виробничих потужностей насамперед. Отже, валові внутрішні інвестиції /в включають інвестиції на заміщення капіталу, який вибув; інвестиції на збільшення капіталу; інвестиції на товарно-матеріальні запаси. У 1999 р. валові внутрішні інвестиції становили 20 відсотків ВВП в Україні, 18 — у США, 34 — в Японії, 39 відсотків — у Китаї. 
Державні витрати (або державні закупки) товарів і послуг Д, — це сукупність витрат органів державної влади всіх рівнів на придбання товарів і оплату послуг праці зайнятих в державному секторі. До цих державних витрат не включаються трансфертні платежі. Трансфертні платежі — це безоплатні виплати держави, оскільки вони не є платою за надану послугу (виплати по бідності, безробіттю, підтримці неповних сімей тощо). У 1999 р. державні витрати в Україні становили 19 відсотків ВВП, більшість індустріально розвинених країн — від 15 до 30 відсотків ВВП. 
Чистий експорт Еч. Чистий експорт є різницею між сумами виручки від продажу вітчизняних товарів на зовнішньому ринку і витратами на придбання іноземних товарів резидентами, тобто між експортом та імпортом. Термін «чистий» вказує на те, що при обчисленні цієї компоненти ВВПВ обсяг імпорту вираховується з обсягу експорту, оскільки імпорт товарів і послуг включається і в інші компоненти ВВП. Йдеться про те, що чистий експорт включає ринкову вартість товарів і послуг, створених за кордоном зі знаком мінус, бо вони вже включені у споживання, інвестиції або державні закупки зі знаком плюс. 
Отож, коли підприємство, домашнє господарство або держава оплачують товари чи послуги зарубіжного виробника, чистий експорт зменшується, але оскільки збільшується частка споживання, інвестицій або державних закупівель, загальний обсяг ВВП не змінюється. З табл. 4 видно, що в Україні показник чистого експорту кожного року (з 1995 р. до 1998 р.) зростав і був зі знаком мінус, тобто українці купували більше іноземної продукції, ніж продавали за кордон своєї вітчизняної. У 1997 і 1998 pp. в Україні чистий експорт відповідно становив -2 і -4 відсотки ВВП. У 1999 р. було зафіксоване позитивне сальдо чистого експорту на рівні 1,1 відсотка ВВП. 
Отже, ВВП, обчислений за методом кінцевого використання, — це сума витрат для придбання призначених для кінцевого використання всієї маси створених у країні за рік товарів і послуг у цінах споживання. Кінцеве використання ВВП поділяється на особисте і державне споживання, валове накопичення і сальдо експорту та імпорту. 
Метод доходів (розподільний метод). За цим методом ВВП можна подати як суму чинникових доходів — оплати праці 0П, прибутку /7П, відсотка Ва к і ренти Р, тобто визначити як суму винагород власників чинників виробництва. У ВВП за цим методом включаються доходи всіх суб'єктів, що здійснюють свою діяльність на території країни, — як резидентів, так і нерезидентів. Резиденти — це громадяни, які проживають на території певної країни, без урахування іноземців, які перебувають у країні менше одного року. 
У ВВП за розподільним методом включають також непрямі податки ПД,„ амортизацію Ар, доходи від власності Дь і нерозподілену частину прибутку підприємства Пт. 
Оплата праці як складова ВВПЯ включає валову суму оплати праці та додаткові виплати найманим працівникам. Прибуток поділяється на валовий прибуток підприємства чи корпорації (дивіденди), чисті доходи товариств (партнерств) і підприємств в одноосібній власності, доходи фермерів та осіб вільних професій. Ренту становлять доходи власників нерухомості. 
Отже, ВВП за розподільним методом — це сума доходів, отриманих власниками чинників виробництва (робочої сили, фізичного капіталу, землі та природних ресурсів, цінних паперів тощо), з використанням яких створено весь обсяг національного продукту. 
Метод доданої вартості, метод витрат і метод доходів вважаються рівноцінними і мають давати однакову величину ВВП: 
ВВПдз = ВВПВ = ВВПд. 
Проте обчислення ВВП (як і ВНП) на основі різних методів може призвести до незбігання його кількісних оцінок. Найчастіше такі розбіжності спричинені тим, що зібрані статистичні дані не дають абсолютно достовірного відображення кількісного змісту економічних операцій. У країнах з розвиненою статистичною службою ці відхилення незначні й на рівні ВВП, як правило, не перевищують 1—2 відсотки. 
Важливо також зазначити, що не всі угоди, які здійснюються суб'єктами економічної діяльності за певний часовий період (наприклад, рік), входять до ВВП. Зокрема у ВВП не включаються: 
операції і послуги, які дуже складно, а іноді взагалі неможливо врахувати (робота домогосподарок у власному господарстві, робота вченого «на себе», яка ще не втілена як готовий продукт, бартерний обмін, оплата у формі «чайових» тощо); 
трансфертні платежі, які поділяються на державні трансферти (виплати по соціальному страхуванню, виплати по безробіттю, стипендії, пенсії, виплати відсотків по державному боргу тощо) і приватні трансферти (разові виплати із приватних фондів, стипендії приватних організацій, стипендії приватних осіб тощо). Тут йдеться тільки про перерозподіл уже створеного ВВП; 
чисто фінансові угоди: купівля і продаж цінних паперів (акцій, облігацій тощо), адже вони не збільшують поточне виробництво; 
продаж і купівля товарів, що вже були в користуванні, бо їхня цінність у свій час була включена до складу ВВП минулих років.

Номінальний і реальний ВВП. Дефлятор ВВП

Валовий внутрішній продукт ВВП, як уже зазначалось  у попередньому параграфі, враховує ринкову вартість усіх товарів і  послуг, вироблених в країні за певний період. Якщо показник їхнього використання зріс за рік, то це було зумовлено або збільшенням виробництва в країні, або зростанням цін на товари і послуги, або тим й іншим одночасно. Визначити конкретну причину може допомогти відмінність у значеннях номінального і реального ВВП (табл. 5). 
Номінальний ВВП — це ринкова вартість товарів і послуг, виражена у поточних цінах, або ВВП, обчислений у цінах того самого періоду, за який вона визначається, тобто в поточних цінах. У багатьох країнах значна частина приросту ВВП припадає на зростання цін, або інфляцію. 
Реальний ВВП вимірюється вартістю виробленого продукту за різні роки з використанням цін загального базового року. Це незмінні ціни в тому розумінні, що вимірюється ВВП рік за роком з постійною купівельною спроможністю. Реальний ВВП вимірює економічне зростання, тобто зростання, в якому не враховується ефект інфляції. 
Отже, реальний ВВП відображає вартість створених товарів і послуг, що обчислюються у незмінних цінах певного часового періоду, який називається базовим. Використання цін базового року дає змогу проводити кількісне порівняння обсягів продукції та послуг різних років. 
Чинники зростання реального ВВП. Головними чинниками зростання реального ВВП є зростання використовуваних ресурсів і технологічне зростання. 
Зростання використовуваних ресурсів означає зростання робочої сили і капіталу. Кількість робочої сили збільшується із зростанням населення. Проте для ВВП важливе значення має не тільки і не стільки збільшення робочої сили, скільки її використання. В Україні офіційний рівень безробіття в 1999 р. становив 5,38, а в 2000 р. — 5,31 відсотка. Щоправда, офіційний рівень безробіття порівняно з обрахованим за методикою МОП у 4 раза менший. Безробіття прямо і безпосередньо впливає на реальний ВВП: чим вищий рівень безробіття, тим більшу частку ВВП не доотримує країна. 
Зростання капіталу пов'язане з тим, виробництву яких товарів надає перевагу країна —споживчих товарів чи засобів виробництва. Виробничі потужності не повністю використовуються в період спадів. Наприклад, у 50—60-ті роки Китай і Радянський Союз дуже ефективно мобілізували робочу силу і капітал. Вони надавали перевагу розвитку виробництва засобів виробництва. ВВП у цих країнах зростав на основі залучення у виробництво додаткових ресурсів. 
Технологічне зростання означає збільшення виробництва, а отже, і величини ВВП завдяки застосуванню нових наукових знань, впровадженню нових технологій і нових методів економічної діяльності. Технологічне зростання зумовлює розширення виробництва товарів і послуг навіть тоді, коли обсяг ресурсів залишається незмінною величиною або зменшується. Якщо технологічно процес суспільного виробництва не змінюється або відбуваються великі технологічні розриви, то країна знову ж таки не доотримає значну частину ВВП. Отже, технологічне зростання сприяє збільшенню ВВП. 
Потенційний (природний) ВВП означає довготермінові виробничі можливості національної економіки за максимального використання наявних ресурсів в умовах стабільних цін. Потенційний ВВП вимірюється рівнем, на якому б був ВВП, якщо б усі ресурси повністю використовувались. При цьому, звичайно, не йдеться про 100-відсоткове використання робочої сили і капіталу. Це практично неможливо. 
Адже природне безробіття (або безробіття, що не підвищує рівень інфляції) становить приблизно 2—6 відсотків, адже працюючі добровільно змінюють місце роботи, а також через тимчасову втрату роботи тощо. За «повне використання» основного капіталу зазвичай беруть коефіцієнт завантаження виробничих потужностей 85—90 відсотків. 
Недоотриманий ВВП (або розрив ВВП) — це різниця між поточним виробництвом товарів і послуг та рівнем виробництва, який міг би бути за наявності повного використання існуючих у суспільстві ресурсів. Іншими словами, недоотриманий ВВП обчислюється як різниця між дійсним, або фактичним, і потенційним ВВП (рис. 19).  
Розрив ВВП може бути додатнім, нульовим або від'ємним. Додатній розрив ВВП означає наднормовсть використання робочої сили (наднормові роботи) або дуже високий рівень використання виробничих потужностей. Нульовий розрив ВВП означає кількісну рівність дійсного і потенційного ВВП. Ця рівність забезпечується повним використанням наявних ресурсів. Від'ємний розрив ВВП означає, що використовуються неповно ресурси — робоча сила і капітал. На рис. 19 видно, що кожна точка відрізків АВ і KM графіка фактичного ВВП ілюструє додатній розрив ВВП, кожна точка відрізків ВК і МЄ графіка фактичного ВВП — від'ємний розрив ВВП (точка К), а кожна точка перетину цих двох графіків — нульовий розрив ВВП (точки В, К, М). 
Потенційний ВВП і розрив ВВП мають особливе значення при дослідженні економічних циклів, інфляції, економічного зростання, загальних втрат національної економіки, причин відхилення фактичного ВВП від його потенційного рівня тощо. 
Дефлятор ВВП. Показник ВВП у базових цінах може за рік зростати менше або більше, ніж ВВП у поточних цінах в країні. Це відбувається через зміну загального рівня цін. Для обчислення реального ВВП слід використовувати дефлятор ВВП (індекс цін 
Дефлятор ВВП вимірює інтенсивність інфляції (або дефляції"), коли спостерігається зниження загального рівня цін в країні. Якщо індекс цін виявився більшим за одиницю, це свідчить про дефлювання ВВП (елімінування інфляції). Якщо ж індекс цін виявився меншим за одиницю, то провели інфлювання ВВП (очищення номінального ВВП від впливу дефляції). Для України, наприклад, дефлятор ВВП у 1999 p. порівняно з 1990 р. становив 235 765, а у 2000 р. — 301 556. Дефлятор ВВП є загальним індексом цін, бо він ґрунтується на вирахуваннях, що враховують усі товари і послуги. Щоправда, вони повністю не збігаються, мають деякі розбіжності.

3. Система національних рахунків Мета системи національних рахунків (СНР) — дати наочне цифрове відображення стану національної економіки в цілому за певний період. СНР дає характеристику економічних процесів, а також основних узагальнених показників. Вона пов'язує воєдино найважливіші макроекономічні показники, які розраховані на основі ВВП. Йдеться насамперед про обсяг випуску товарів і послуг, сукупні доходи і сукупні витрати суспільства. СНР — це сучасна система збирання та опрацювання бази даних, яка використовується сьогодні практично в усіх країнах світу для макроекономічного аналізу ринкової економіки. Вона дає можливість подати ВВП на всіх стадіях його руху — виробництво, розподіл, перерозподіл і кінцеве споживання. Показники цієї системи відбивають структуру ринкової економіки, інституції й механізми функціонування тощо. 
Система національних рахунків виникла в розвинених західних країнах наприкінці 30 — першій половині 40-х років. її виникнення було зумовлене насамперед потребами органів державного управління в інформації для розробки економічної політики, прийняття рішень щодо регулювання ринкової економіки. Необхідність такого регулювання була особливо очевидною після величезної економічної кризи кінця 20 — початку 30-х років, що охопила практично всі західні ринково розвинені країни. Тому можна вважати, що до створення системи національних рахунків статистів та економістів підштовхнула «велика депресія» 1929—1933 pp., адже для кон'юнктурної оцінки розвитку економіки і розробки економічних та політичних заходів потрібна оцінка господарської діяльності на основі синтетичних показників, пов'язаних між собою. Отже, практичні потреби зумовили необхідність створення системи макроекономічних показників, які відбивають усі головні параметри функціонування ринкової національної економіки. Вперше національний доход був розрахований у 1932 р. у США, Німеччині, Японії. Згодом його почали розраховувати і у Великій Британії, Франції. 
Удосконаленню системи національних рахунків особливу увагу приділяли і приділяють міжнародні організації. Йдеться насамперед про ООН. 
Стандартна система національних рахунків, розроблена Статистичною комісією ООН у 1951—1953 pp., застосовувалась з 1953 р. У 1968 р. було введено нову версію міжнародного стандарту системи національних рахунків (проіснувала до 1993 p.), яка включала такі рахунки: зведені рахунки; рахунки виробництва, споживання і використання капіталу; рахунки доходів і витрат та рахунки фінансування капітальних витрат. 
З 1993 р. діє нова третя модифікація міжнародної стандартної системи національних рахунків, яка побудована на досвіді окремих країн. Ця система визначила сфери виробництва ВВП, що охоплюють виробництво практично всіх товарів і послуг, за винятком послуг у домашньому господарстві. В економічне виробництво за цією системою рахунків включено також діяльність, пов'язану із захистом навколишнього середовища. 
Застосування системи національних рахунків необхідне для проведення ефективної макроекономічної політики держави, економічного прогнозування, а також для міжнародного порівнювання. 
Діюча система національних рахунків як міжнародний стандарт складається з двох рівнів: 
зведені рахунки, що характеризують рух ВВП, національного доходу НД, фінансування капіталовкладень, операції з іншими країнами; 
конкретизовані рахунки, що показують міжгалузеві зв'язки, рух доходів, розподіл і кінцеве споживання їх. 
Система національних рахунків включає головні показники, які характеризують рух ВВП: чистий внутрішній продукт ЧВП, національний доход, отриманий в особисте розпорядження (у розпорядження домашніх господарств). 
Чистий внутрішній продукт ЧВП. Він визначається як різниця між ВВП та річними амортизаційними відрахуваннями: 
ЧВП = ВВП -Ар. 
ЧВП допомагає визначити річний обсяг виробництва товарів і послуг, який національна економіка зможе спожити, не скорочуючи виробничі можливості майбутніх періодів. ЧВП включає не всі валові внутрішні інвестиції, а тільки чисті інвестиції. Амортизація як частина валових внутрішніх інвестицій не входить до складу ЧВП. Вона показує запас капіталу, що вже використався в поточному році. Амортизація накопичується в спеціальних фондах і добробут суспільства не підвищує. ЧВП, вільний від амортизаційних відрахувань, показує, яку величину виробництво реально додало до добробуту суспільства. Йдеться, по суті, про величину доходу постачальників економічних ресурсів за надану їм землю, робочу силу, заповзятливість, за допомогою яких, власне, і створений чистий внутрішній продукт. 
Національний доход. Чистий внутрішній продукт містить одну складову, що не відбиває істинного реального внеску економічних ресурсів. Такою складовою є непрямі податки на бізнес. Для того щоб отримати показник загального обсягу оплати праці, ренти і прибутку, слід вирахувати з ЧВП суму непрямих податків. Сутність такого підрахунку полягає в тому, що держава, збираючи податки з підприємств, нічого не вкладає у виробництво, і тому її не можна розглядати як постачальника економічних ресурсів. Отриманий у такий спосіб показник називається національним доходом. З погляду власників ресурсів, національний доход є вимірником їхніх доходів від участі у виробництві товарів і послуг за поточний період. 
Національний доход можна кількісно визначити як різницю між чистим внутрішнім продуктом ЧВП і непрямими податками ПДН: 
НД = ЧВП-ПДН. 
Отже, національних доход — це заново створена протягом року вартість, яка показує, що саме додало виробництво у певному році до добробуту суспільства. Тому в нього, на відміну від ВВП, не включаються амортизаційні відрахування, непрямі податки, державні субсидії. Національний доход — це чистий зароблений доход суспільства. Власне цим і визначається значущість НД як макроекономічного показника і його широке застосування в порівняльному аналізі. 
Національний доход, отриманий в особисте розпорядження (або доход, отриманий у розпорядження домашніх господарств) РД — це доход, який отримали у своє особисте розпорядження домашні господарства. Він відрізняється від заробленого НД, адже частина створеного доходу (внески на соціальне страхування, податок на прибуток підприємств) не надходить у розпорядження населення країни. Водночас трансфертні платежі, що здійснює держава, не є результатом господарсько-виробничої діяльності працівника, але є частиною його особистого доходу. 
Розглядаючи макроекономічні показники, ми виявили їхню взаємозалежність і взаємозв'язок. Взаємозалежність і взаємозв'язок макроекономічних показників можна подати у вигляді такої простої моделі: 
ВВП-Лр = ЧВП-ЯДн = ЯД-ЯДпп-5с-ЯД-Янр+7; = РД.

4. ВВП і економічний добробут Як уже зазначалося, валовий внутрішній продукт (як і валовий національний продукт) є головним показником не тільки системи національних рахунків, а й добробуту суспільства. Розглянувши цей показник, можна говорити про правильність такої оцінки ВВП. 
Валовий внутрішній продукт дає можливість визначити в грошовому вираженні обсяг річного виробництва країни, а також відображає і загальну суму доходів виробників товарів і послуг, і загальну суму витрат на їхню оплату. Водночас вважається, що хоча ВВП надушу населення і характеризує середні доходи і витрати абстрактного жителя країни, проте не може бути мірилом його добробуту, а отже, і мірилом реального економічного добробуту нації. 
ВВП як мірило економічного добробуту суспільства має недоліки, які практично унеможливлюють виконання цієї ролі. Йдеться, зокрема, про такі його недоліки. 
ВВП не враховує деякі види діяльності, що здійснюються в межах домашнього господарства (домашній догляд за дітьми і хворими, домашнє упорядкування за принципом «зроби сам» тощо). Такі види діяльності зазвичай збільшують добробут суспільства, але не мають ринкової оцінки. 
ВВП не враховує проблеми вільного часу. Відомо, що в умовах високо розвиненої економіки рівень доходів є достатнім для якісного відпочинку і збільшення вільного часу значної частини населення, а це рівнозначно збільшенню добробуту країни. 
ВВП не відбиває екологічні проблеми, що нагально стоять перед суспільством (вичерпання ресурсів, зміна клімату, забруднення навколишнього середовища тощо). Йдеться про те, що у величині ВВП не враховується вплив виробництва на навколишнє середовище. Статистика ВВП не бере до уваги, що зростання виробництва досягнуто ціною отруєння кислотними дощами полів, лісів, річок. А негативні наслідки функціонування національної економіки завжди тягнуть за собою зменшення добробуту суспільства. 
ВВП не враховує багатьох секторів тіньової економіки (нелегальні види розваг, безгрошовий обмін послугами, нелегальне виробництво алкогольних напоїв тощо). 
Отже, валовий внутрішній продукт ВВП є досить надійним показником річного обсягу національного виробництва товарів і послуг, але не універсальним критерієм економічного добробуту країни, оскільки в ньому не враховуються такі чинники, як вільний час, забруднення навколишнього середовища, тіньова економіка, вироблені товари і послуги для використання в самих домашніх господарствах тощо. Отже, рух ВВП не можна прямо і безпосередньо перевести в терміни добробуту. Валовий внутрішній продукт є насамперед показником потужності ринкової національної економіки, а не економічного добробуту суспільства. З певними допусками можна використовувати ВВП як показник динаміки виробництва. Тому при використанні валового внутрішнього продукту для формування економічної політики не слід забувати, що ВВП дуже приблизно відображає добробут країни. 
Чистий економічний добробут країни ЧЕД. Вчені-економісти робили і роблять спроби сконструювати нові показники економічного добробуту суспільства, які враховували б ті чинники, що не враховує валовий внутрішній продукт, тобто були позбавлені недоліків ВВП. У макроекономіці вже є такий показник — чистий економічний добробут суспільства ЧЕД. 
Показник чистого економічного добробуту країни був введений у наукову термінологію в 70-ті роки американськими економістами У. Нордхаузом і Дж. Тобіном. Він не є конкретним самостійним статистичним показником, а застосовується тільки як доповнення до валового внутрішнього продукту. Чистий економічний добробут країни ЧЕД відображає результати, не тільки показані в структурі ВВП, а й результати діяльності, що здійснюється в межах домашнього господарства; результати тіньової економіки; міру та спосіб використання вільного часу для підвищення освіти, виховання дітей, фізичного та духовного розвитку; негативні наслідки функціонування виробництва (стан природного навколишнього середовища) тощо. 
Чистий економічний добробут суспільства ЧЕД визначається вирахуванням з ВВП грошової оцінки негативних чинників Чн, що вливають на добробут, та додаванням результатів неринкової діяльності в грошовій оцінці Р Л і грошової оцінки вільного часу Вч: 
ЧЕД = ВВП -Чн + Рнря + Вч. 
Кількісно визначити чистий економічний добробут суспільства ЧЕД непросто. Вся складність полягає в тому, як дати грошову оцінку всім тим видам діяльності, які не мають ринкового характеру і, отже, не можуть бути оцінені в процесі вільного ринкового обміну. 
Щоправда, показник чистого економічного добробуту країни цікавий, по-перше, як теоретична постановка проблеми обліку різних сторін функціонування національної економіки, в тому числі неформальної економіки. По-друге, чистий економічний добробут суспільства доцільно використовувати в системі макроекономічних вимірів, оскільки він точніше визначає реальний економічний добробут нації, ніж валовий внутрішній продукт ВВП. Отже, ЧЕД є цікавим і відносно корисним у роботі статистичної служби країни показником. Однак на практиці статистичні служби ООН і національного обліку окремих країн не мають уніфікованої методики розрахунку чистого економічного добробуту суспільства. Власне тому ми зустрічаємо цей показник на сторінках підручників з макроекономіки, а не на сторінках статистичних збірників різних країн світу, щорічних доповідей міжнародних організацій про світовий розвиток.